Чезаре швидко обернувся.

Нікого!

Але десь близько, здається за кормою, важко дихала людина.

Санта Маріє! Не хворий, не пив. Ніколи не боявся ні бур, ні коричневих, ні чорних сорочок, а тепер душа сховалася в п'яти.

— Спаси і помилуй! — пробурмотів Чезаре.

— Пробач, товаришу Браттоліні! Не хотів лякати. Здрастуй.

— Де ти?.. Хто ти?.. — помертвілими губами прошепотів рибалка.

— Я тут, заспокойся, будь ласка. До сліз, до болю в очах вдивлявся Чезаре в місячну воду лагуни, але не помічав нічого, крім жмутика морських маслянистих водоростей. Потім з води піднялася чорна рука і вхопилася за борт шаланди.

Чезаре хотів крикнути, та губи не ворушились. Завести б мотор і втекти — до островів, до берега, до людей, але руки не слухалися.

— Браттоліні, не бійся мене, я твій друг.

Зникло те, що здавалося водоростями, і Чезаре побачив обличчя незнайомої людини. Молоде. Дуже бліде. Привітне.

— А я думав, риба почала говорити. Бісова душа! Мало на той світ не загнав старого.

— Каюсь. Але в мене немає іншої можливості побачитися з тобою, побалакати.

Звичайні слова, звичайна людина, хоч і в жаб'ячій шкурі. З подивом і цікавістю дивився Чезаре на чорного з білим обличчям поринача і пригадував, що чув про людей-жаб.

У самому центрі Венеціанської лагуни, на невеличкому острівці височів сірий, огороджений муром, старовинний монастир Сан-Джорджо-ін-Альга. Довго в ньому ніхто не жив. Весною у Венеції власті поширили чутку: в монастирі створено госпіталь для поранених, які одужують. Та рибалок не так легко обдурити; невдовзі люди дізналися, що в монастирі оселилися люди-жаби. Ночами вони шастали по всій лагуні, лякаючи нічних купальників на курорті Порто-Лідо. А в холодні дні грілися на сонці, мов тюлені на безлюдних піщаних мілинах коси. Вечорами бавилися в каналі Гранде, під «Мостом зітхань», біля причалів портового млина, овочевого ринку і біля набережної Палацу дожів.

Чезаре кивнув головою на монастирський острівець.

— Виходить, ти звідти… людина-жаба?

— Я людина.

— А що ж ця людина робить серед «жаб»>

— Удень спить, їсть, читає «Майн кампф», заучує інструкції. Ввечері надіває резиновий комбінезон, звалює на спину балони із стисненим повітрям, підперізується свинцевим ременем, бере водонепроникний компас, ліхтар і спускається під воду. Цілу ніч, міняючи балони, бродить по дну лагуни. На світанку, втомлений, ледве пересуваючи ноги, повертається додому, доповідає начальству про виконане завдання і завалюється спати… Наступної ночі тренується біля «Тампіко»…

— «Тампіко»? — недовірливо перепитав Чезаре. — Корабель-утопленик?

— Еге ж, той самий, він врізався носом у грунт, але корма під час припливу тримається наплаву. На дні лагуни лежить і танкер «Ілларія». Люди-жаби з повною викладкою тренуються біля кораблів-утоплеників.

— І всі такі, як ти… німці?

— Я не такий, Чезаре.

— Хто ж ти?

— Твій давній друг.

— Друг?.. Серед «жаб» у мене немає друзів.

— Так, ти мене не знаєш, а я тебе знаю. Все літо кружляв довкола твоєї шаланди. Живеш ти на острівці Джудекка. Сільвана — твоя дружина. Дочці, Джулії, недавно минуло дев'ятнадцять. Вона працює в тратторії на П'яца ді Сан Марко. Гарна, вродлива дівчина. Розумниця.

— Припустімо… Даремно ти кружляєш навколо нас, хлопче. Твоя квестура ^[3] нічим не поживиться.

Поринач засміявся.

— Квестура, хвалити бога, не здогадалась ще працювати під водою. А то б пронюхала, що ти і Джулія зв'язані з гапістами ^[4] . Мене повісять, якщо дізнаються, що зустрічався з тобою. Друг я ваш, товариші!

Хлопець говорив просто, справді по-дружньому. Обличчя його ніжне, як стовбур берези, брови золотисті, вії пухнасті, губи посміхаються.

Чезаре давно навчився відрізняти правду від брехні, фальш од щирості. Повірив пориначу.

Повірив, та не поспішав признаватися в цьому. Вивчав і його і себе.

— Ти розмовляєш по-італійськи, як румун.

— Ні, я не румун. Росіянин з Румунії. Дунайський птах. Почастуй, Чезаре, тютюнцем.

Рибалка всунув йому в зуби запалену сигарету.

— Росіянин?

— Так.

— Як звати?

— Вдома звали Дунаєм Івановичем, а тут — Вільгельм Раунг. Німець!.. Справжній. Не підкопаєшся.

— Чому ти став німцем, та ще «жабою»?

Дунай Іванович погасив недокурок сигарети у воді і промовив:

— А для чого твій брат Паоло, чесний італієць, став карабінером у таємній поліції?

— Ти й про це знаєш? — здивувався Чезаре.

Місяць сховався за темну хмару. У глибоководній протоці, на дорозі великих кораблів, над пляжами і купальнями Порто-Лідо спалахнув сторожовий прожектор. Вузький сильний промінь промацував від корми до носа приземкувате судно, що повільно заходило в лагуну.

Свіжий вітер доніс з островів удари дзвонів, що сповіщали про зорю.

— Чезаре, мені потрібна твоя допомога. Хочу повернутися на Батьківщину. Допоможеш?

Рибалка не поспішав з відповіддю. Місяць, що виринув з-за хмари, освітив його обличчя, але тепер воно було похмуре, пооране глибокими зморшками. Холодно, допитливо дивився італієць на росіянина.

— Чому ти хочеш повернутися додому?

— Я там потрібен.

— Кому?

— Тим, хто воює проти Гітлера.

— Воюють проти Гітлера скрізь. Нам і тут, у Венеції, потрібні солдати. Переправлю тебе до Джузеппе, в Альпи, до партизанів.

— Мушу бути на Дунаї, на Чорному морі. На мене чекають. Там дуже потрібні підривники.

— Добре, хай буде по-твоєму… Що тобі потрібно?

— Документи німецького солдата-відпускника, обмундирування, чемодан.

— Спробую дістати. Ще?

— Карти області Венетто, південної Австрії і трохи грошей… німецькі марки, ваші ліри.

— Коли хочеш їхати?

— Якнайшвидше.

— Залазь, сховаю. Через годину зігрієшся в моїй хатині. Звідти і переправимо до Австрії.

Дунай Іванович усміхнувся посинілими губами.

— Я не сподівався, що так швидко повіриш. Завтра піду, якщо ти будеш тут о десятій вечора.

— Буду!

Дунай Іванович Підвів голову, подивився на блакитне небо.

— Мені час, батьку. Бувай здоровий! До завтра!

Насунувши капюшон, маску з сіткою, він зник під водою. В тому місці, де зник поринач, булькаючи, з'явилися бульбашки.

Світало.

Мілководна глуха бухта. Бетонований причал. Старі кам'яні сходи ведуть на обривистий берег, до поточеного вітрами монастирського муру.

Дунай Іванович стягнув з ніг ласти і, залишаючи на камінні сліди резинових панчіх, сутулячись під тягарем спорядження, незграбно почвалав угору.

На східній околиці Венеції, над Сан-Джорджо-Маджоре заполум'яніло небо. Над промисловим передмістям Маргера, над димарями заводів ніби палала хмара, яку наскрізь просвічувало сонце. По величезному мосту, перекинутому з материка на острів, приглушено гуркотів електропоїзд. Винищувачі баражирували над лагуною і містом. Рибальські шаланди поверталися з Адріатики.

Перед залізною хвірткою Дуная Івановича зустрів вартовий з пістолетом у чорній кобурі, в комбінезоні, в береті.

— З щасливим поверненням! — він поплескав поринача по спині, обтягнутій цупкою резиною, яка блищала од води, і відчинив перед ним хвіртку. — Ти останній.

Дунай Іванович зайшов у двір, побачив звичну невеселу картину. Зубчасте громаддя монастиря, освітлене з одного боку сонцем і темне з другого. Витоптаний піщаний майданчик. Острівці чахлої трави, бункер. Оце й усе. На гумовому килимі, яким було вкрито бетонований горб сховища, грілися солдати секретного з'єднання «К». Серед них були старший фенріх Кінд, плавець серед плавців, і знаменитий австрієць Альфред фон Вурціан, головний інструктор, майбутній чемпіон. Поклавши на коліна журнал-щоденник, він щось писав.

Залишаючи на піску мокрі плями, Дунай Іванович відрапортував фенріху про виконане завдання і потім сказав: