До того ж була вчора у Ольги неприємна розмова з черговим по станції Великий Курган інженер-лейтенантом Грачовим. Він дорікав Ольгу за те, що підлеглі їй підривники досі не вивезли із станції значну кількість амоніту, що був у вагонах-складах. Вчора начальник Ольги наказав інженеру, який відповідає за безпеку вибухових робіт, негайно вивезти амоніт із станції, але той не встиг ще виконати його наказу. А станція і без того була забита цистернами з бензином і іншими матеріалами, які легко займаються.

Ольга ходила тепер по перону, тривожно роздумуючи про це і напружено вдивляючись в той бік станції, звідки повинен був з'явитись паровоз Шатрова. Вона вже хотіла довідатися у залізничного начальства, чи не спізнюється поїзд Костянтина, але в цей час до неї поквапно підійшов оператор Єрохін і покликав до чергового по станції.

Інженер-лейтенант Грачов здивував її блідістю обличчя і неспокійним блиском очей. Вона зразу ж подумала, що трапилося щось незвичайне, якщо так змінилась зовнішність цієї спокійної людини.

— Що чути про поїзд Шатрова, товаришу Грачов? — спитала Ольга, з тривогою дивлячись в очі черговому.

— Поїзд Шатрова близько, — відповів Грачов, і голос його затремтів трохи, хоч він, видно, з усіх сил намагався приховати своє хвилювання. — Прибуде з хвилини на хвилину, але…

Грачов зам'явся, ніби не наважуючись вимовити якесь страшне слово, але, зробивши над собою зусилля і поглянувши на всі боки, промовив, понижуючи голос майже до шепотіння:

— Він замінований.

— Як?.. — вигукнула Ольга, зразу ж відчувши, що долоні її рук стали вологими.

— Диверсанти, мабуть, поставили на ньому міну уповільненої дії. Вона може вибухнути кожну мить, — пояснив черговий, взявши, нарешті, себе в руки. — Треба діяти негайно! Прошу вас допомогти. Необхідно попередити всіх про небезпеку. Я закрию семафор і не пущу поїзд на станцію. Але якщо він вибухне, навіть не доїжджаючи до станції, все одно лихо буде велике.

— Що ж я повинна робити?

— Підніміть робітників у бараках і одведіть їх за пагорби. Адже бараки в кінці станції, саме за вхідним семафором.

— Значить, якщо там вибухне поїзд…

— Так, так! — нетерпляче перебив її черговий. — Саме тому треба виводити їх з бараків якнайшвидше!

— Гаразд, я зроблю це! — з несподіваною рішучістю промовила Ольга.

Вона відчула раптом незвичайний приплив сил і вже збиралася вибігти з контори чергового по станції, але Грачов швидким жестом зупинив її:

— Хвилиночку, Ольго Василівно! Я пошлю з вами Єрохіна. Він попередить поїзну бригаду про небезпеку, бо вони ще не знають, що поїзд замінований… Єрохін! — повернувся Грачов до оператора, молодого чоловіка, який насторожено прислухався до розмови чергового з Бєловою. — Зрозуміло вам, що ви повинні зробити?

— Так точно, товаришу інженер-лейтенант!

— Дійте!

Ольга і Єрохін майже одночасно вийшли з контори чергового. До вхідного семафора було ще досить далеко, але вони не витримали і побігли вздовж колії, стрибаючи із шпали на шпалу.

Вони пробігли вже значну частину відстані і наближались до семафора, коли крило його важко опустилося, немов прострелене кимсь живе крило смертельно пораненого птаха. І саме в цей час із-за пагорбів виринув паровоз Шатрова із ще не погашеним прожектором і якимсь гарячковим блиском буферних сигнальних вогнів.

— Знаєте шо, товаришу Єрохін, — Ольга зупинилась на мить і схопила оператора за руку, — паровозну бригаду попереджу я сама, а ви біжіть до бараків!

Єрохін подумав, що дівчина втомилась і не може бігти далі.

— Добре, — відповів він. — Попередьте їх, а я побіжу рятувати робітників.

Поїзд Шатрова помітно зменшив швидкість і от-от готовий був зупинитися. Ольга бігла до нього, спотикаючись і загрузаючи в сипучому піску. Але її помітили з паровоза. Костянтин, зупинивши вже поїзд, поквапно злазив з будки машиніста їй назустріч.

— Костянтине, Костю!.. — майже задихаючись, прокричала вона, хапаючись за східці паровоза. — Ваш поїзд замінований! Міна повинна скоро вибухнути!.. Залишайте негайно паровоз!

— Як — залишати? — Костянтин зупинився на останньому східці. — Бараки ж навколо… Хіба можна? Ти чуєш, Федю?

Сполотнілий Рябов висунувся з вікна паровозної будки.

— Хто такий божевільний наказ дав — покинути паровоз?.. — гукнув він, міряючи дівчину злими очима.

— От що, — перебиваючи Рябова, промовив Шатров, — перегін ще вважається зайнятим нами, і ми зараз заднім ходом відправимо на нього поїзд. Біжіть швидше на станцію, Ольго Василівно, і повідомте про це чергового.

— Не рискуйте ви даремно, Костю! — злякано промовила Ольга, але, помітивши з виразу обличчя Шатрова, що він не змінить свого рішення, з усіх сил побігла до станції.

— Тимченко! — крикнув тимчасом Шатров кочегарові. — Негайно злазь з паровоза і біжи попередь охорону і нашу поїзну бригаду! Хай вони швидше зіскакують з поїзда. Ти теж лишайся з ними.

Переляканий кочегар майже скотився з паровоза. Побачивши, як поспішно злазить з паровоза Тимченко, Шатров повернувся до Рябова:

— Іди й ти, Федоре…

— Та ти що?.. — Рябов сердито вилаявся.

І Костянтин зрозумів, що той нізащо не піде з паровоза…

А час гаяти ніколи було. Шатров поспішно схопився за рукоятку перевідного механізму і встановив її для пуску паровоза заднім ходом. Відпустивши потім гальма, він відкрив трохи регулятор, впускаючи пару в циліндри, і состав повільно зрушив з місця. Блідий, тремтячи від хвилювання, Рябов судорожно вчепився спітнілими руками в підвіконня паровозної будки, ніби побоюючись, що хтось може силою стягти його з локомотива. Він механічно стежив за швидкими, впевненими діями Шатрова, але, здавалося, не розумів, що той робить.

А поїзд поступово набирав швидкість і все далі відходив од станції. Місцевість по обидва боки залізничної колії ставала щодалі пустиннішою. Лише жорсткий, запилений чагарник, що ріс на схилах невисоких пологих горбів, трохи оживляв похмурий пейзаж, та перші промені сонця, яке виглянуло із-за обрію, додали декілька яскравих бліків до тьмяних в що пору року барв місцевої природи.

Поступово опам'ятовуючись, Рябов подивився у вікно на вагони, що швидко віддалялися. В червонуватих променях раннього сонця вони здавалися залитими кров'ю. Федір різко обернувся до Шатрова.

— То, значить, і загинемо ми тут, Костю?… — промовив він тремтячим, незнайомим голосом.

Костянтин не відповів. Він висунувся у вікно і сказав, ніби міркуючи вголос:

— Ну, досить, здається… Тепер вже безпечно.

Потім прикрив регулятор і почав обережно загальмовувати поїзд. Федір, нічого не розуміючи, здивовано дивився на нього. А коли состав уже майже зовсім зупинився, Шатров різко обернувся до нього і крикнув:

— Чого стоїш?.. Швидко відчіплюй паровоз!

Тут тільки Федір зрозумів задум Шатрова і стрімголов кинувся вниз по східцях паровоза. Злізши на землю, він ледве устояв на ногах і побіг по обочині залізничного полотна вздовж тендера, який ще повільно котився. Пісок під ногами здавався незвичайно хистким, ноги загрузали в, ньому, бігти було важко. Піт заливав збуджене обличчя Федора, а серце калаталося так прискорено, наче він без перепочинку подолав величезну відстань.

Добігши нарешті до кінця тендера, він чіпко схопився за його буферний брус і, підхопивши важіль розчіпного приводу автозчепу, що стирчав збоку, з силою підняв його вгору, вивів з прямокутного паза кронштейна, потім до відказу повернув на себе і опустив у те ж саме положення. Брязнув ланцюг, скрипнув валик підйомника, і величезні кулаки автозчепу розімкнули свою сталеву хватку.

Поїзд тепер зовсім зупинився. Федір хотів уже бігти назад, до паровоза, але згадав, що не роз'єднав ще повітряну магістраль автоматного гальма. Нахилившись, він швидко перекрив кінцеві крани магістральної труби і, схопившись за резинові рукава, легко роз'єднав їх половинки.