А начальник радіоцентра! Як він дбайливо вивіряв для неї рацію, а потім, не знайшовши пристойного, на його думку, ручного ліхтаря, віддав їй свій.

Багато, багато що спливало на пам'ять, але думки плутались, вислизали. Вона засинала…

О п'ятій годині ранку в двері до полковника Бакланова хтось обережно постукав.

— Заходьте… двері відчинені, — відгукнувся Бакланов.

Увійшов Дмитрієвський, незважаючи на таку ранню годину, як звичайно, чисто виголений, строго підтягнутий. Свіжий підкомірець чітко виділявся вузенькою смужкою на його засмаглій шиї.

Андрій був здивований, заставши полковника на ногах. Бакланов стояв біля вікна, тримаючи в руці погаслу цигарку. Лице в нього було незвичайне: стомлене, змарніле. Він ніби постарів за ніч.

— Ну що? Є що-небудь від Юлії Василівни? — спитав полковник з погано прихованим хвилюванням.

— Так точно! — не стримуючи своєї бурхливої радості, випалив капітан і подав полковникові розшифровану радіограму.

— Чого ж ви… — заметушився Бакланов, майже вихопивши у Дмитрієвського бланк, і прочитав:

Бакланов помовчав, тримаючи в руці аркушик, і тихо промовив:

Що ж можна сказати? Прекрасний у вас товариш… Дівчина великої душевної сили, сміливості…

— Так, — зніяковіло почав капітан. — Мені часто спадає на думку дитяча фантазія: добре б, думаю, мати найдосконаліший радіоекран, чи що… я не знаю, як його назвати. Або апарат. Ну, це не важливо. Суть не в цьому… Увімкнути б такий апарат, побачити на екрані всіх наших людей по той бік! Розумієте? Ось уявіть собі: підсіли ми зараз до апарата, повернули важельок — і будь ласка: на екрані Юлія Василівна! Повернули другий: дивимось — Вавілов. І все нам видно. Чи не потрапили вони в біду, чи не потребують допомоги… Здорово було б! Та це тільки мрія.

— Так, це правильно. Але ми поки що не можемо навіть узнати, що завадило горєловському кореспондентові закінчити передачу, чому він замовк…

Бакланов відкрив коробку з цигарками, пригостив капітана, закурив сам і різко, діловито закінчив:

— Що ж… Будемо сподіватися, що не сьогодні-завтра Юлій Василівна відкриє нам горєловську таємницю.

Дмитрієвський поглянув на койку. Вона була акуратно заправлена, і, як учора, на ній лежали автомат, диски до нього, дві гранати. Видно, на ній не спали.

Бакланов перехопив його погляд, нахмурився, сів за стіл і схилився коло паперів.

— Сідайте, — сказав він, — доповідайте, що у вас…

— Вернулась із завдання група Вавілова.

— Коли?

— О четвертій ночі.

— Розмовляли з Вавіловим?

— Так точно. Наші дані повністю підтверджуються. До мосту річкою підкрастися не можна. І пліт з вибухівкою не можна пустити. Німці поставили у воді перед мостом загорожу із сіток.

— Міцну?

— Металеву.

— Погано. Заготуйте донесення на ім'я командуючого за моїм підписом. Від Вавілова зажадайте докладного рапорту. Що ще у вас?

— Шостий кореспондент підтверджує, що на території колишнього кисневого заводу справді розгортається майстерня по ремонту танків і автомашин. З Німеччини прибула група робітників у кількості сорока трьох чоловік. Серед них французи, росіяни і поляки. Гітлерівці обгородили територію заводу колючим дротом.

— Ці дані перевірені? — поцікавився Бакланов,

— Так.

— Інформуйте командуючого авіацією. Ще?

— Полонений фельдфебель почав давати показання.

— Що він каже?

Дмитрієвський знизав плечима:

— Боюся, що він намагається нас дезінформувати.

— З чого ви робите такий висновок?

— Він назвав номери частин, які начебто стоять напроти нашої дільниці, тоді як у нас є дані про те, що ці частини перекинуті місяць тому на Північний фронт.

— Гм… Я так і думав. Коли Воронков їде на передову?

— Він готовий, чекає мене.

— Передайте через нього наказ начальникові розвідвідділу Сибірської дивізії — добути нового «язика». І добути якнайшвидше. Бажано офіцера.

— Єсть!

Бакланов прислухався. До його слуху долинув важкий і безперервний гул, схожий на далекий гуркіт грому. Він зміркував, що в сусіди зліва працює далекобійна артилерія резерву головного командування, яка ще вчора проходила селом.

— Давно почалась ця музика? — запитав він.

— Хвилин сорок тому, — відповів Дмитрієвський.

Бакланов замислився. Як же він не почув цього гулу раніше?

Стан Бакланова непокоїв капітана: полковник був сьогодні надзвичайно неспокійний, неуважний, лаконічний.

— У вас все? — запитав Бакланов і підвівся.

— Так точно, все…

— Ідіть… — сказав полковник. — А з повідомленнями від Юлії Василівни знайомте мене відразу ж після розшифрування… — Він глянув на годинник. — Вона, певно, зараз пробирається до міста… М-да… Гарна дівчина… Щаслива ви людина, капітане… Йдіть…

Дмитрієвський вийшов на вулицю. Біля стіни сусідньої хати сидів незмінний ординарець полковника і змащував автомат.

Капітан поманив його пальцем.

Ординарець підбіг, на ходу витираючи ганчіркою вимазані руки, ї хотів було відрекомендуватися, але Дмитрієвський узяв його за поясний ремінь і одвів убік.

— Що з полковником? Він сьогодні не спав? — запитав капітан.

Відчувши, що розмова має бути не службового характеру, ординарець покашляв у кулак, сторожко поглянув у бік хати Бакланова і тихо сказав:

— Погано, товаришу гвардії капітан. Коли полковник був на аеродромі, йому подзвонив начальник політуправління фронту. Я відповів, що полковника нема. Потім він дзвонив ще раз і знову не застав. А слідом за дзвінком передали телефонограму. Я її приніс і обмер: минулої ночі загинула полковникова дружина. Пряме влучання бомби в госпіталь. Вона саме робила операцію… Ось так…

Спала Туманова недовго, як уміють спати розвідники, і встала вдосвіта.

Зорі вже померкли. У лісі посвітліло. Легенький вітерець тихо шелестів у верховітті. Поміж мідно-червоних сосен і темних шорстких ялин ледве мигтіли атласно-білі стовбури беріз.

Юля хутко зібрала все своє майно, звірилася ще раз із картою і компасом, накреслила найближчий напрямок і рушила.

Хвилин за десять вона вибралась на стежку, що ясно вирізнялася на карті, а в лісі була майже непомітною. Нею, видно, користувалися рідко, йти стало легше і водночас небезпечніше: хто-небудь міг побачити. Та ще небезпечніше лишати сліди поза стежкою.

Стежка пробиралася крізь лісні хащі, стелилася по пісковику, обтікала болота, що позаростали соковитою травою, губилася в мохах і знову входила в стрункий бір, ведучи все далі й далі на південний захід.

У лісі швидко розвиднялось. На сході зводилась широка густо-рожева облямівка.

Стежечка вибігла на давню лісну вирубку, що вже поросла молодою ліщиною. Такі місця тут звуться січами. На Туманову набіг по-ранковому прохолодний і завзятий вітрець. Він діловито заклопотався в листі ліщини.

Стежечка пробігла січею і знову заглибилась в ліс. Відпочивши, Туманова бадьоро пішла вперед. Зник нічний морок і забрав із собою всі тяжкі й неприємні відчуття.

Через дорогу переповзав ледве помітний струмочок. Він повз тонесенькою, кришталево-прозорою ниткою і безжурно дзюрчав, розмовляючи сам із собою. Туманова стала помилуватися ним. І раптом усе навкруги змінилось: далеко на сході з-за обрію викотилося сонце, і його перші промені заграли у верховітті сосен.

Мов зачарована, Юля стояла і не ворушилась. Сонце! Його радісно стрічав ліс, що прокинувся від дрімоти, такий похмурий і страшний вночі і такий урочистий і величний зараз. Його вітали птахи, які вже прокинулися і різноголосо щебетали навколо. Сонце! Скільки разів у житті доводилося Тумановій стрічати його схід і проводжати за крайнебо, сумувати, коли смеркне і шукати першу зірочку, що засвітиться в небі!