«Хіба може бути щасливою людина, позбавлена можливості хоч зрідка бачити, як сходить і заходить сонце?» казав Юлин батько.

Так, батько мав рацію. Щоразу інакше, по-різному сприймала вона цю картину, яку ні з чим не можна порівняти. Ось і зараз…

Вона йшла далі, радіючи народженню дня. Світло владно оволодівало лісом, уже можна було розрізнити кожне деревце, кожний кущик. Ліворуч красується м'який і пухнастий, мов килим, хвощовий мох. Сосни вже викинули свої свічки. На кінчиках лапатого ялинового гілля яскраво виділяються молоді пагінці салатного кольору. Ліс стає знову мішаним. На галявинки вибігають деревця горобини, осичини, вільхи, кущиться ліщина. Подекуди трапляються групки дубків.

А скільки ягід буде цього року! Білими зірочками всіяна земля.

«Як гарно! — зітхнула Юля. — Коли б Андрій був зі мною!.. — подумала вона і здригнулась: білка, розпушивши хвоста, махонула над її головою з ялини на ялину і, хутко видираючись по стовбуру, сховалась на самісінькому вершечку дерева.

Стежечка несподівано завернула праворуч, Пройшовши кілька кроків, Туманова вернулась до місця повороту. Здається, так і мусить бути. Але щоб не помилитись, Юля подивилась на карту. Так, вірно: стежка вилася точно на захід, а їй треба дотримуватись південного заходу. Вона сховала карту, поглянула на компас і знову рушила.

Пройшовши ще з кілометр, вона вибралась на велику, довгу покручену галявину й остаточно переконалася, що йде в правильному напрямі.

З північного боку галявини лежало озеро. Воно було позначене й на карті. Молочно-білий, волокнистий і вже прозорий туман піднявся над водою. Він добрався до лісу і кошлатими пасмами повис на гіллі дерев.

Туманова підійшла до озера, порослого з країв густою і високою, аж по груди осокою. Воно було схоже на шматочок ясно-блакитного неба, що впало на землю.

Розсунувши осоку, Юля глянула на воду. Темно-брунатний червонолапий крижень, який сидів коло зарослей, пильно подивився на несподівану гостю і, звівшись на крило, відплив до протилежного берега. Він розсікав грудьми нерухоме дзеркальне плесо і тягнув за собою гострий клиноподібний слід.

— Який розумний! — промовила Юля. — Відчуває, що йому не загрожує небезпека.

Крижень зник у воді й несподівано закрякав.

Туманова ступила чобітьми у воду, нахилилася, побачила, немов у дзеркалі, своє відображення, посміхнулась і стала вмиватись.

Тепер треба було добре попоїсти. Голод давав про себе знати. Розв'язуючи мішок, Туманова знову промовила вголос:

— Дощу не буде: дуже росяно.

Вона задерла голову! У небі розкішно купчились, пливли білогруді, наче лебеді, хмари, а під ними ширяв, окреслюючи невеликі кола, шуліка…

Чорноп'ятов не спав ці ночі. Йому було не до сну. Він ще не міг очуняти від смерті Костя, Як гестапо вдалося натрапити на слід? Відповісти на це запитання могло тільки гестапо. Про те, що Костя зрадили, не могло бути й мови. Цю найстрашнішу можливість Чорноп'ятов відкидав. Костя як радиста й учасника підпілля лише троє знали: Чорноп'ятов, Заболотний і Калюжний. За двох останніх Чорноп'ятов міг поручитися, як за самого себе. Та Костя могли й не зрадити, а вистежити. А коли так, то що навело на його слід? Можливо, що вистежили не Костя, а кого-небудь із них трьох, що знали його як радиста. Тоді треба з'ясувати, хто саме — Чорноп'ятов, Заболотний чи Калюжний — схибив і викликав до себе підозру.

Заболотний знав, де живе Кость, та вже більше року не бачив його. Отже, ця підозра відпадає.

Чорноп'ятов, залишивши дім Голованових, у якому він жив нелегально, стрічався з Костем дуже рідко. Востаннє він прийняв Костя в себе в майстерні місяців три тому. Отже, Чорноп'ятов не міг стати причиною провалу.

Лишався Калюжний. На ньому лежав обов'язок підтримувати постійний зв'язок з Костем і зрідка зустрічатися з ним. Вони бачились минулого тижня, коли Кость заходив у лавку по сорочку.

Та коли гестапівці «вийшли» на Костя через Калюжного, виникало запитання: чому вони не арештували Калюжного? Звичайно, за цим могла приховуватися певна тактика гестапівців, певний розрахунок: стеження за Калюжним дало їм радиста, то, може, дасть і ще кого-небудь…

У вікно котельної пробивалося ранкове світло, а Чорноп'ятов лежав на своєму твердому тапчані, заклавши руки за голову, і все думав та думав.

І потім він згадав, що є четверта людина, яка знала Костя, — це Семен Кольцов. Так, так… Кольцов знав Костя до війни, знав його батька, матір, братів, він живе недалеко від Голованових, на тій самій вулиці, і він перший сповістив Калюжного про смерть Костя.

Та хіба можна запідозрити Семена Кольцова в зраді? Ні, не можна. Є такі люди, яким не можна не вірити.

І Семенові не можна не вірити. Не тільки тому, що він беззавітно, до зухвальства сміливий, готовий до самопожертви. І не тому, що в жодного з учасників підпілля нема такого багатого бойового рахунка, як у Семена, а тому, що Семен — справжній патріот, душею і тілом відданий батьківщині, тому, що в ньому тече кров батька, який віддав своє життя за ту саму справу, за яку бореться він, його син, тому, що Семенові брати — офіцери Червоної Армії, тому, що сестру Кольцова одною з перших у місті Могилеві прилюдно повісили гестапівці.

Ні, Семен ніколи не стане на ганебний шлях зради. Про це не можна й думати.

То, може, мимоволі він вивів гестапівців на Костів слід?

Теж неймовірно. Тоді б його першого запідозрили і давно б схопили, не гаючи жодної хвилини. Вони не знали про те, що розправа з слідчим кримінальної поліції, злом сейфа у бургомістрам, неодноразові аварії на електростанції, вибух гранати в солдатському клубі, підпал складу зі зброєю у дворі поліції і ще багато дечого — справа рук не кого іншого, як Кольцова.

Кольцов не міг навести гестапівців на Костів слід ще й тому, що за період окупації він не відвідував Голованових. За це Чорноп'ятов міг поручитись.

Але тоді як же це сталося? Що думати? Очевидно, одне з двох: або Костя запеленгувала німецька радіоконтррозвідувальна служба, або ж припустився якоїсь помилки Калюжний.

Хоч Кость провадив передачі і не в точно визначені дні й години, хоч він і зводив сеанси до кількох коротеньких хвилин, його все-таки могли засікти.

А якщо Калюжний?..

Чорноп'ятов різко підвівся з тапчана. Йому не треба було одягатися, бо з вечора не роздягався.

Він підійшов до крана в стіні і налив собі кухоль води. Потім пройшовся по кімнаті…

Що ж робити з голубим пакетом, з документами величезної військової ваги? Адже танк «Дракон» пускають у серійне виробництво!

«Ех… — зітхнув Чорноп'ятов. — Знав би полковник Бакланов, що зберігається у мене під верстаком! Що ж робити? Де вихід? Невже вся робота пропала марно? Адже недешево дався нам цей пакет… Кость…

Тимофій… — він затулив очі рукою і наважився: — Треба побачитись із Калюжним… За всяку ціну. Попередити його і порадитись… У мене голова вже не варить…»

Зранена снарядами та бомбами, пошматована гусеницями танків і самохідних гармат, лежала шосейна дорога. Над нею одноманітно гули телеграфні проводи.

На верхівці стовпа сидів старий настовбурчений крук і ліниво, знехотя чистив пір'я своїм великим дзьобом.

Вибравшись із лісу вперед, мов дозорець, під лагідними поривами ранкового вітерця кланялася з боку на бік тонка горобина.

Було пустельно й безлюдно. Тишу порушував лиш голосний і переливчастий спін жайворонків, які вилися в небі.

Туманова огляділася, збираючись покинути свою схованку біля дороги, але далекий шум, що долинав десь із західного боку, зупинив її. Вона присіла за гіллям.

Шум наближався, і вже можна було розібрати тріск мотора.

На шосе показались два солдати-мотоциклісти. З тріском і шумом, підскакуючи на вибоїнах, промчали вони і зникли з очей. За ними на великій швидкості їхав бронетранспортер, брязкаючи і гуркочучи металом, а слідом потяглася колона довгих і тупорилих тривісних грузовиків. У кузовах рівними рядами і статечно, мов на параді, сиділи гітлерівці. Сонце виблискувало на металі зброї. Борти грузовиків були розмальовані жовтими смугами і триголовими потворними драконами.