Відповідь Сливіна на радіограму, послану вночі, нібито заспокоювала його, але, з другого боку, ще більше заплутувала справу.

Через кілька годин, коли політ наближався до кінця, Людов сунув у кишеню книжку, так і не прочитавши її. Літак накренився, робив над аеродромом коло. Знизу насувалися лінії кам'яних і дерев'яних будинків, вибиті в скелях проспекти, теплоходи і транспорти, що димили біля причалів. Хитнулась і сховалася за вершинами будівель сиза далина похмурого полярного моря…

Вийшовши з літака, майор Людов ступив на дерев'яні містки вулиці нашого північного містечка, такого знайомого, рідного з воєнних, незабутніх днів…

Радіограма Людова прийшла на криголам пізно вночі. Капітан першого рангу, спустившись із містка з каюту, в який раз уже перечитував розшифрований текст, коли ввійшов Андросов.

— Ну, з'ясували? — нетерпляче спитав Сливін.

— Зовсім незвичайна подія, — доповідав Андросов. — Тихон Матвійович говорить, що цю пластинку, про яку запитує майор, украли в нього з каюти.

— Украли? Коли?

— Ще на початку плавання… Він каже, що хотів тоді ж заявити про цю дивну пропажу, але потім вирішив не піднімати шуму через дрібницю.

Сливін слухав, зсунувши густі брови.

— Це неймовірно! На борту нікого з сторонніх не було. Значить, треба припустити, що хтось із екіпажу… Неймовірно!

Андросов зітхнув.

— У старшого механіка є щодо цього зовсім певні підозріння. Він вважає, що патефонний запис «Інвенції» Баха привласнила Глафіра Львівна.

— З якою метою? — глянув здивовано Сливін.

— Незрозуміло. Правда, старший механік, за його словами, дорого заплатив за пластинку, купивши її з рук на ринку, але Глафіра Львівна до серйозної музики зовсім байдужа.

— А ви розмовляли з нею?

— На жаль, безрезультатно… — Андросов розгублено посміхнувся. — Почала кричати, що вже спала, що я даремно підняв її з постелі…

— Цієї справи так залишити не можна. Майор категорично вимагає забрати пластинку. Викличте її і старшого механіка до мене…

В двері постукали. Глафіра Львівна ввійшла в каюту. На кістлявому, жовтуватому обличчі здригався почервонілий ніс.

— Я її викинула! — сказала Глафіра Львівна.

— Як викинули?!

— Так ось і викинула. Винесла у відрі і вихлюпнула за борт. — Вона говорила із звичайною своєю сварливою категоричністю, але раптом схлипнула, притисла до пористого носа малесеньку блакитну хусточку.

— Але навіщо? — спитав Андросов.

— Сама не знаю, — схлипувала Глафіра Львівна. — Дядько цей не сподобався мені… Який Тихонові Матвійовичу продав пластинку.

Офіцери слухали здивовано.

— Бачила я — на товчку дядько цей нібито шукав його, на очі йому потрапити намагався. Чому така цікавість? Як він міг знати, що музика з розуму зводить Тихона Матвійовича? А як продав пластинку — шмигонув, одразу зник.

Вона звучно висякалась.

— Я дівчина з уявою. Як повернулась на криголам — увесь час стояв у мене в очах цей дядько. А товариш штурман провів бесіду про пильність… Тут у мене одразу й сяйнула думка… Не вірите — Ракитіну спитайте, вона підтвердить…

— Ну що ж, так і доведеться відповісти майорові, — сказав Сливін, коли Глафіра Львівна, бгаючи в пальцях хусточку, велично вийшла з каюти…

Знову настав сонячний, пекучий час.

Біля входу в машинне відділення стояв старший механік. Він дихав повільно й глибоко, стираючи з обличчя маслянистий, гарячий піт.

— Не схоже на те, що скоро будемо пересікати Полярне коло, га, Тихоне Матвійовичу? — підходячи до трапа на місток, пожартував Курнаков.

— Шістдесят п'ять градусів жари в кочегарках, — похмуро відмахнувся старший механік. — І вензелі не допомагають.

Унизу знову задихалися від жари машиністи й кочегари «Прончищева». На верхній палубі, над пофарбованими вохрою пащами вентиляційних труб, що вдували в машину свіже повітря знадвору, були поставлені розтруби — віндзейлі, або вензелі, як жартома називали їх моряки криголама. Але при повному безвітрі, під час спеки, що повисла над океаном, вони все-таки вдихали трохи свіжості всередину корабля.

Курнаков вибіг на місток. Біля щогли стояли Жуков і Михайлов, оглядали в біноклі водну далечінь.

— Бачу чорний предмет, що рухається праворуч десять градусів, — доповів Михайлов.

— Дистанція? — спитав Жуков.

— Дистанція… П'ятнадцять кабельтовів…

— Вісімнадцять кабельтовів, — поправив Жуков. Вдивившись, голосно доповів — Десять градусів праворуч, на відстані вісімнадцяти кабельтовів — кит. І китобій за ним слідом.

Маленький кораблик, який вони побачили вдалині, здавалось, не йшов повним ходом по океану, а нерухомо вріс у водну гладінь. Про швидкість ходу говорив лише бурун за його кормою… Майнув і зник і знову з'явився чорний горбик китової спини. Над палубою китобоя знявся димок, гримнув постріл гарпунної гармати.

— Вони китобої знамениті, трудовий морський народ, — задумливо сказав Михайлов. — Їхній флот, розповідав мені мічман Агєєв, до війни в усіх морях плавав.

— Балачки на вахті, Михайлов! — суворо гримнув Жуков.

З того часу як вийшов із строю Фролов, Жуков ніби вирішив працювати за двох. Відстоявши вахту, він раз у раз виходив знову на місток, спостерігав за роботою сигнальників. Іноді забігав у лазарет. Якщо Фролов не спав, перекидався з ним кількома словами, запевняв, що по сигнальній службі ніяких упущень немає.

І зараз, зустрівши погляд Курнакова, коли той проходив повз нього, знову швидко підняв до очей бінокль…

— Отже, висновки? — сказав капітан першого рангу і вимкнув вентилятор, що з тихим гудінням обертався над столом. -

Він увімкнув цей вентилятор з хвилину тому, і поки маленький пропелер, що злився у мерехтливе коло, гнав по каюті освіжаючий вітер, просидів нерухомо, з димлячою цигаркою в зубах. Андросов так само нерухомо сидів у кріслі навпроти.

— Мерзотники! — з почуттям сказав Сливін. — І я ще міг чекати від них елементарної порядності. Так, проти пас кується якась підла інтрига. Те, що сталося в базі… В шведських водах, у Бергені з ремонтом… Напад на Фролова і те, що розповів нам Олсен… Які мерзотники!

— Усе це, Миколо Олександровичу, ланки одного й того ж ланцюга. Їм треба, очевидно, за всяку ціну перешкодити благополучному закінченню нашої експедиції, яка поки що проходить досить успішно. — Андросов помовчав. — І — настільки ж очевидно — не просто перешкодити, а добитися певного психологічного ефекту. Мені здається, психологічний ефект відіграє тут не останню роль.

Сливін слухав, люто димлячи цигаркою. Андросов помахав рукою, відганяючи напливаючий клубами дим. Сливін пройшовся по каюті.

— А чи не припустити інше, Юхиме Овдійовичу? Чи немає тут провокації, блефу? Чи не придумана вся ця історія з лоцманом, з уривками розмови, яку навмисне, може, дали йому підслухати, з метою дезорієнтувати, залякати мене? Примусити розгубитися, зійти із заздалегідь прокладених курсів, які їм не вдалося вкрасти?

Він підійшов до карти Скандинавії, що висіла на перебірці.

— Прибережний район Норвегії дуже нечистий, тут безліч підводних і надводних небезпек, він усе ще засмічений мінними полями. Я йду протраленим фарватером поблизу берегів, а ось тут, мористіше, — він провів долонею по карті, — в будь-якому місці мене можуть підстерігати банка або мінне поле… Піти ще мористіше, на більші глибини, підставити док під удари океанської хвилі?.. Між іншим, ви повністю вірите розповіді Олсена?

— Я вірю йому, Миколо Олександровичу. Олсен, безперечно, чесна людина… У нього в боротьбі з фашистами загинув син. Олсен пішов з нами, рискуючи підірвати свою багаторічну лоцманську репутацію, коли станеться аварія з кораблями, які він веде.