Наступного ранку Голубий Птах не міг піти до загати — він повинен був залишитись біля південних дверей, щоб доглядати діда. Біле Волосся сидів на своїй циновці і вигрівався проти сонця. Іноді йому щось потрібно було — трохи тютюну, або друга ковдра, або набита заяча шкурка, що служила дідові за подушку під спину, — тоді хлопцеві доводилось бігти і приносити потрібне.

Похмуро дивився Голубий Птах своїм друзям услід. Спочатку вони зайшли за хати, потім виринули далеко в полі й остаточно зникли на луках. Скільки ж коропів буде сьогодні у кошику? Аж зло бере, що саме зараз він повинен доглядати діда. Наче меншим не можна було цього доручити? Але ті наробили б забагато дурниць. Ні, їм довіряти не слід.

Он діти знову граються в «закручену стежку». Довгим ланцюжком бігають підтюпцем навколо великої товстої ступки, в якій тітка Тараня саме товче маїс. Кожний гравець лівою рукою тримається за пояс свого сусіда, а правою — ловить зерна, що вилітають із ступки. Нескінченний ланцюжок кружляв навколо ступки, «йоге, йо-ге-га…» У тітки, мабуть, голова закрутилася. Раптом: бах! Вона опустила товкач і здійняла вгору кулаки. Наче зграя куріпок, розлетілася дітвора хто куди. Шнап, голосно гавкаючи, кинувся за ними. Голубий Птах сміявся, бачачи, як легко можна розсердити тітку Тараню.

Тітка закінчила товкти маїс і пішла в хату. В селі знову запанувала тепла, ніжна тиша весняного дня, яку ледве порушувало то крякання диких качок у комишах, то одноманітний скрип очеретянки та жалісний крик гусей, що нескінченним караваном тяглися десь високо-високо в небі. Тільки тихе покашлювання діда нагадувало про те, що тут є люди.

Приглушений рівномірний дроб пролунав у повітрі. Хлопець прислухався: знову барабанили ленапи. Вже на протязі кількох днів били вони у воєнні літаври і танцювали навколо стовпів, розмальованих у червоне. Збиралися в похід до кордону, в країну по ту сторону гір, проти Довгих Ножів. Вони щовесни вирушали туди, ненаситні у своїй помсті.

На щастя, ірокези не йшли з ними. Старші та молодші двоюрідні брати і в цьому році не бралися за бойову сокиру. Проте ленапи були нестримними. Можливо, завтра вони вже вирушать — довга мовчазна шеренга воїнів з чорними обличчями та перами з червоними цяточками.

Хлопець знову задумався. Він знав, що означали ці барабани: люті удари в двері, жахливі крики дітей, потріскування охоплених полум'ям дранок на даху. Куди ж подадуться ленапи? Може, в Рейстаун?

Якось мимоволі розкрились його вуста:

— Скажи, діду, куди веде воєнна стежка ленапів? Вони скоро повернуться чи надовго затримаються там? — Хлопець зніяковіло замовк, а Біле Волосся застиг у несхвальному мовчанні. Нарешті дід заговорив, але Голубий Птах уже й без того знав, якою буде його відповідь.

— Онуче мій, ти ще дуже молодий і повинен почекати, поки тебе запитають. Непристойно першим звертатися до старих людей. Але тобі я скажу: ленапи йдуть проти Довгих Ножів. — Маленькі похмурі очі старика зацікавлено глянули на хлопця. — Я чув, що на сході білі покинули підніжжя гір. Як ти думаєш, ми коли-небудь зможемо повністю вигнати блідолицих з нашого острова?

— Ні, ніколи! Для цього їх занадто багато!

Біле Волосся замисливсь. А потім наче сам до себе заговорив:

— Ти кажеш правду — їх багато. Коли жив батько мого діда, індійці заселяли схід біля моря. Рівнини кишіли буйволами; всюди гуляли олені й антилопи, і мисливцям легко діставалася здобич. Там ми жили мирно і щасливо, аж поки не прийшли Довгі Ножі; вони вигнали нас. Останнім часом ми жили у долині Шоні.

Хлопцеві спало на думку, що Біле Волосся — індієць з племені шоні, якого ще юнаком усиновили ірокези.

— Там ми теж були щасливі, — говорив далі Дід. — Біля кожного струмка жили бобри; ведмедів і оленів було безліч. Жінки пололи маїс, діти гралися на сонці, і їх сміх зливався з тихеньким співом стариків та старух, що згадували про свою молодість. На пагорбах бродив шаман, збираючи трави, які могли прогнати Духів Хвороби. Але ми змушені були залишити і цю країну, бо прийшли Довгі Ножі. Вони тепер називають цю країну долиною Джуніати.

Хлопець підскочив: назва батьківщини враз змінила його. В ньому раптом заговорила кров білого, і він забув усе: нових батьків, хату роду Черепахи, нових друзів; забув і про повагу до діда. Він майже закричав:

— Це ж наша земля! Все, що лежить по той бік гір, належить англійцям, червоним мундирам!

Досада, що хлопці без нього пішли до загати по коропів, таємний страх перед ленапськими барабанами, тривога за далеких рідних — усе злилося в тому вигуку: «Це ж наша земля!»

Старик навіть не присоромив його. Але тихе запитання діда приголомшило хлопця:

— А де ж індійська земля?

Наче остовпілий, вставився Голубий Птах на зів'ялі, обрамлені безліччю зморщок губи. «Тут», хотів було гукнути, але слово застряло в горлі. Тут сиділи французи й претендували на всю землю по цей бік гір. Про це й Малий Ведмідь казав: «По той бік англійські червоні мундири, по цей бік французи, а між ними, посередині, червоношкірий, без батьківщини».

У пам'яті хлопця воскресла розмова з батьком. Це ж білі забрали у індійців землю, всю землю вздовж Джуніати і великого шляху на Філадельфію, і ще за Філадельфією аж до моря. То хіба ж дід неправий? Хіба неправі ленапи? Де ж індійська земля?..

Поля, де працювали жінки, були далеко за околицею села, між кропивою і острівками трави. Через два дні після виступу ленапів матері вперше вийшли з дому. Сніг зійшов, можна було оброблювати грунт для посівів.

Голубий Птах узяв свою чудову мотику, але потім довелося її відкласти, бо поки що діти могли обійтися власними руками. Хлопець дивувався: тут, на Родючій Землі, не знали ні плуга, ні борони; невже жінки оброблятимуть поля своїми невеличкими мотиками? Це були кленові палиці, на яких з одного кінця прикріпляли кістку — лопатку оленя, гострою, ширшою стороною вниз. Обробка землі таким примітивним знаряддям триватиме не менше місяця.

Жінки Родючої Землі обрали цієї весни Сяюче Полуденне Сонце старшою наглядачкою за полями. Мати правильно розподілила всю роботу на час посіву, і під її керівництвом справа пішла добре.

Полуденне Сонце розставила жінок в одну лінію. Співаючи та сміючись, розпочали вони роботу. Мотики спушували землю, а старі стебла маїсу відлітали в сторону. Позаду жінок ішли діти й вибирали корінці, складаючи їх у великі купи. Як тільки це коріння трохи підсихало на сонці, його запалювали. Білі хмари диму неслись над полем у село й до річки.

Хлопець здивовано роззявив рота, коли побачив, як швидко посувалася робота. Правда, земля тут була добра, не те, що в Рейстауні, де з ріллі стирчали пеньки, навколо яких батько мусив орати. І крім того, ірокезькі жінки працювали спільно, не розбираючи, чия нива на черзі — Ведмедів, Оленів, Бекасів чи Соколів. Так робота посувалася значно, швидше, ніж коли б кожний рід обробляв свою землю окремо.

Поля вже були підготовлені до сівби, коли Малий Ведмідь разом з дванадцятьма чоловіками і всіма в'ючними кіньми вирушив до торгової станції, що називалася Преск Іль і знаходилася на віддалі п'ятиденного переходу на північ, біля озера Ері. Там був французький гарнізон з двадцяти солдатів.

Щоосени й щовесни сюди прибували канадські купці, і сюди ж, коли луки загорялися золотим цвітом нагідок та коли ліс міняв зелене вбрання, жителі всіх сіл з території верхньої Аллегейні привозили свої мисливські трофеї — боброві шкури, хутра куниць, лосьові ковдри, — і обмінювали їх на паки матерії, сокири, казани та порох. Такі торговельні поїздки мали для червоношкірих велике значення, бо індійці звикали до деяких речей білих, а особливо до металевих знарядь.

Поки батько їздив з чоловіками на Преск Іль, жінки безперервно працювали.

Полуденне Сонце розподілила всіх на групи по двоє, і вони на відстані кроку одна від одної просувалися, працюючи, полем.