Голубий Птах допомагав матері; поруч з ними працювали Малія і тітка Тараня, а далі Козуля з тіткою Білий Дуб, і так група за групою через усе поле. Полуденне Сонце показувала хлопцеві, як обходитися з мотикою.

— Ти нагортаєш купку землі — не так багато — жменю, як маленький пологий горбочок крота. Гаразд, так правильно. Тепер ти робиш великий крок і ще нагортаєш такий самий горбок. І так весь час. Звертай лише увагу на те, щоб віддаль направо й наліво була однаковою.

З цими словами мати стала на коліна і розв'язала три шкіряні мішечки, які принесла з собою. Із першого вона взяла шість маїсових зернин, втиснула їх пальцем у землю, нагорнуту горбочком, і розгладила її. Потім з другого мішечка дістала п'ять чи шість квасолин і загорнула їх у землю посеред кола, по якому перед цим розмістила маїс. Зовні, по краю горбочка, мати вкинула трохи гарбузового насіння.

— Навіщо ти так робиш? — поцікавився Голубий Птах.

— Ми саджаємо своїх годувальників завжди вкупі. Коли стебла маїсу підростуть, по них плестиметься квасоля. Гарбузи пов'ються у вільному чотирикутнику між горбочками, а своїм широким листом в середині літа затримуватимуть вологу, щоб земля це так висихала. Так наші годувальники взаємно допомагають один одному, і тому треба, щоб вони росли завжди разом.

Крок за кроком просувалися вперед. Наступного ранку Голубий Птах не міг навіть пальцем поворухнути. Він безмаль не скрикнув, коли нагнувся: так боліла спина. Але мати сказала:

— Це пройде.

Вона мала рацію. Через деякий час болю в кістках як і не було, і робота давалася так само легко, як і вчора.

За дванадцять днів на полях всіх родів роботу було закінчено. Після цього жінки працювали на своїх грядках на околиці села. Полуденне Сонце також обробляла свій клаптик біля стовпа, на якому висіла намальована свіжими фарбами табличка. З матір'ю сюди завжди приходив і Голубий Птах.

Ще ніколи в своєму житті він не відчував так краси світанку, як тут, у полі, далеко від села. Здебільшого вони були з матір'ю вдвох; Малія залишалася вдома доглядати вогонь і казани.

Крапельки роси ще переливались на сонці, коли Голубий Птах з матір'ю підходили до стовпа з черепахою. Рівненька нива розкинулась аж до Довгих Дахів, за якими голубою стрічкою сяяла Боброва Річка.

Над полями стелився туман. Ранок сповнявся запахом свіжої землі і ніжної зелені.

То тут, то там у полі з'являлися яскравожовті цяточки жіночих блузок, наче нагідки на болотяних луках. Іноді в тишу і щастя мирної праці вливався радісний гомін.

Якось Полуденне Сонце заспівала пісню, і хлопець назавжди запам'ятав голос матері, що линув у замріяну небесну блакить:

Часом вони говорили про батька, що цього разу так довго не повертався; про Малію, у якої, безумовно, і на цей раз підгорить каша; про Косоокого Лиса, що так дуже змінився. Лише про його білих родичів, про Рейстаун, про його минуле Голубий Птах ніколи не згадував, ніби кожне слово про них могло внести дисонанс у іскристий ранок…

Батько повернувся дуже пізно. Був похмурий. Звичайно, ніхто не задавав йому запитань, навіть після сухого, скупого на слова привітання.

Поступово Малий Ведмідь почав розповідати сам. На цей раз у Преск Іль було багато неприємностей. Чи то війна підвищила ціни, чи купці стали ще безсоромнішими — у всякому разі вони вимагали цього року за звичайні товари подвійну ціну, а за порох — навіть потрійну. В голосі Малого Ведмедя бринів сум.

— У Канаді купцям дають за боброві шкурки в двадцять разів більше, ніж вони платять нам. Хотів би я знати, скільки ж вони одержують на своєму острові, по той бік моря!

Особливого клопоту завдав продаж шкури цінного чорного лиса, який потрапив у пастку Стоячого Оленя, мисливця із роду Чаплі. Хутро мало лише на лапах і на морді кілька сріблястих шерстин, а в цілому відливало рівномірним чорносинім відтінком.

— Купці хотіли із-за срібла на лапах і морді дати за хутро не більше, як за шкуру бобра. На це Стоячий Олень сказав їм, що він взагалі не продасть цього хутра, і заховав його. Тоді білі змінили тон, запросили Стоячого Оленя і почастували вогняною водою. Сп'янівши, він погодився з усім, що йому запропонували. А наступного ранку обдурений прийшов до мене і просив допомоги. Ну, я зажадав, щоб білі віддали хутро назад. Купці кричали й лаялись і тільки тоді, коли я пригрозив, що ми порвемо з ними торгові стосунки, поступилися, продовжуючи вигукувати всілякі незрозумілі слова. Я говорю лише трохи по-французьки, але вони кричали на мене іншою мовою, щоб я не зрозумів. — Малий Ведмідь замовк. Потім несподівано запитав: — Чи знає мій син, що означає: «You Indian dog»?

Пурпурова фарба розлилася по обличчю хлопця. Хоч Малий Ведмідь сказав ці слова трохи в ніс, проте, незважаючи на незвичайну вимову, їх можна було добре зрозуміти, навіть надто добре. Дуже зніяковівши, хлопець шукав виходу, бо не міг же він перекласти значення слів, якими підла наволоч обзивала його батька. Хлопець щільно стис вуста. Він благально глянув на вождя.

Проте ніхто не встиг ще й рота розкрити, як Малія втрутилась у розмову:

— Це означає: «Ти індійський собака».

Хлопець злякано витріщився на сестру. Очі вождя спалахнули на якусь мить, але одразу ж він оволодів собою.

— Я так і думав, — сказав байдуже.

Батько розповідав далі, однак хлопець уже більше нічого не чув. Йому було страшенно соромно. Те, що вигукнули купці, було в Рейстауні звичайним зворотом мови; про «індійських собак» говорили сестри, брати, батьки, тітка Рахель, перший-ліпший відвідувач, як тільки мова заходила про червоношкірих. Як часто і з його вуст злітали раніше ці лайливі слова.

Раптом уся батьківська рублена хата, так, весь Рейстаун якось віддалились од нього; чуже, холодне синювате світло враз оповило його минуле. Блискавкою майнула думка, що він знає червоношкірих більше, він їх знає краще, що його білі родичі мололи про індійців дурниці.

Йому пригадався одягнений у чорне бродячий проповідник, якого одного разу ніч загнала у рейстаунську рублену хату. Він хотів, як казав, «проповідувати язичникам». Увесь вечір батько вмовляв чоловіка: «Ви цим нічого не досягнете. З червоношкірої погані не буде корисних людей. Ці індійські собаки живуть лише з мисливства і тільки бродять по лісу; вони нічого не розуміють у землеробстві. Невже вам хочеться весь час кочувати з ними?» Це саме говорили всі жителі в долині Джуніати, але проповідник не піддався на умовляння.

Голубий Птах подумав про поля з довгими рядками зелених пагінців і про золоті качани маїсу, що після збирання врожаю висіли попід дахом, наповнюючи хату своїм ароматом. Звичайно, індійці ходили на полювання, ленапи ще більше, ніж ірокези, але хто з прикордонників вирощував стільки маїсу, як вирощує тут кожен окремо взятий рід? То хіба ж ці червоношкірі люди, що живуть тут, на Родючій Землі, собаки?

В уяві хлопця постала весела мати, яка цілісінький день працювала не покладаючи рук. Щось здавило йому горло. Він обійняв руками темнокоричньову шию тієї, що сиділа поруч. Близькість і далечінь, батьківщина і чужина, тепло і холод помінялись місцями. Спогад, що досі ховався в безмежній далечині, за тисячами горизонтів, став дійсністю.

Літо йшло своїм шляхом. Чорний горіх розпускав листя, квітучий клен випромінював аромат, дикі качки плавали на річці з своїми малятами, арніка виганяла ніжні голубі стріли. Але після місяця «фрукти в'яжуться» не було ще грози; спека виснажувала поля, сушила посіви.