26

КРАПЛЕНИЙ

З ранку Роггльса охопив неспокій. Прокинувся він рано, відчинив кватирку. Холодне січневе повітря ввірвалося в кімнату. Він увімкнув радіо і розпочав гімнастичні вправи, спостерігаючи себе у дзеркало.

Під випещеною шкірою його сильного, натренованого торса слухняно збиралися у бугри і розбігалися знову м’язи. Роггльс розглядав своє тіло причепливим, оцінюючим поглядом. Закінчивши гімнастику, він довго стояв під душем, все знижуючи температуру води, поки не змерз. Розтерся мохнатим рушником, надів піжаму і замовив сніданок.

День почався як звичайно, але безпричинна тривога, з якою він прокинувся сьогодні, не залишала його ані на мить. Його маленький і обмежений світ почуттів був створений ним самим і підкорений вузьким, таким же маленьким, корисливим інтересам існування. Він міг звично і легко, наче новобранець у казармі, вишикувати свої думки й почуття на перевірку. Та сьогодні, перебираючи у своїй свідомості всі події останніх днів, Роггльс не знаходив підстав для тривоги.

Але тривога була і наче тінь крокувала поруч з ним і так само, як тінь, була невловимою. Це був інстинкт звіра, що відчув мисливця на своєму сліду.

Тихо, нечутно ступаючи, він підійшов до дверей і, несподівано відчинивши їх, визирнув у коридор готелю, ніби він міг застукати тут, біля свого порога, долю, що підстерігала його. В ці ранкові години коридор був безлюдним, і тільки офіціант на витягнутій вперед долоні, наче в екзотичному танці, ніс маленький піднос із кофейним прибором.

Після сніданку, переглядаючи газети, Роггльс піймав себе на тому, що його думки були далеко. Він зняв трубку і подзвонив Маші, але… ніхто не підійшов до телефону. «Дивно», подумав цін. І холодок остраху торкнувся його серця. Нарешті, щоб розвіяти свої підозри, він зважився на рискований крок і подзвонив Гараненій, Машиній подрузі. До телефону підійшла Любина мати:

— Вас слухають, — сказала вона.

— Покличте, будь ласка, Любу.

— Хто її питає?

— Товариш з інституту.

— Люба сьогодні зранку поїхала з подругою до Істринського будинку відпочинку.

— З Машею? — спитав Роггльс.

— Так, з Криловою.

Полегшено зітхнувши, він поклав трубку. «Чому ж Маша не попередила мене? А може, вона дзвонила, та не застала вдома?» Перебувати у невідомості нестерпно. Легше, коли знаєш, звідки тобі загрожує небезпека і ти зустрічаєш її лицем в лице.

На початку дванадцятої Роггльс одягся, вийшов з готелю і взяв таксі. Проїхавши до Арбатської площі, він відпустив машину і пішов пішки. Звернувши у провулок, Роггльс перейшов на протилежний бік і подивився на вікна.

В одному з них стояла дитяча рахівниця, строкаті кульки показували: тисячу триста сімнадцять.

«Чорт! — з досадою подумав Роггльс. — Сьогодні тринадцяте число! Зустріч була призначена на сімнадцять годин».

Не затримуючись біля вікон, щоб не звертати на себе уваги, він спустився провулком вниз.

До зустрічі з шефом залишалося багато часу. Вітер ніс дрібний колючий сніг, кидаючи його пригорщами в обличчя, за комір. Мерзлякувато повівши плечима, Роггльс зупинився, не знаючи, куди податись, потім взяв таксі і поїхав у центр, в кафе «Національ».

У першому залі місць не знайшлося, був час обідньої перерви в установах. Роггльс пройшов у другий зал і знайшов вільний столик у кутку ліворуч, біля батареї опалення. За цим столиком два тижні тому він зустрівся з Едмонсоном. Цей спогад не був приємним, однак він подумав: «Що зараз поробляє „Джентльмен пера“?» — і, підвівши очі від картки вин, зустрівся поглядом з Едмонсоном.

Журналіст з ним не привітався. Едмонсон довго і безцеремонно розглядав Роггльса, потім встав, підійшов до нього ближче і, дивлячись у вічі, скрипучим фальцетом сказав:

— Тепер я пригадую, ми з вами справді бачилися в сорок сьомому, в Ланкастр Хаузі, але Патріка Роггльса я не знаю. Під яким ім’ям ви подвизалися тоді?

Великі сірі очі, надмірно збільшені товстими менісками окулярів, уважно стежили за Роггльсом. Вираз його обличчя був нищівно образливим.

— Киньте, Едмонсон, ви знову п’яні. Мене звуть Патрік Роггльс, — примирливо сказав він.

— Ви брешете! — це підвищуючи тону, знову проскрипів Едмонсон. — Ви не хотіли поновити мою пам’ять, це зробили інші!

— Яким чином? — посміхаючись спитав Роггльс.

— Я вирізав ваше фото з обкладинки книжки «Зрадники нації», яку ви, до речі, безсоромно списали у Макса Томпсона. Я послав ваше фото своїм друзям на батьківщину, вони мені допомогли розібратися у вашій справжній фізіономії, так званий «журналіст» Патрік Роггльс.

— Я бачу, вам мало репутації «Джентльмена пера», ви хочете заслужити прізвисько шпигуна! — сказав Роггльс, намагаючись не привертати увагу присутніх.

— Шкода шампанського, що я вихлюпнув у вашу фізіономію, це благородний напій! — ледве стримуючи лють, кинув Едмонсон і вийшов із залу.

День був остаточно зіпсований.

У Томіліно Роггльс приїхав раніше призначеного часу. Довгенько прочекавши в холодному прокуреному буфеті, він вийшов до наступного поїзда на платформу. На його здивування, замість шефа до нього на побачення прийшов Елліс Кенор з пресвідділу, вони добре знали один одного.

Франтуватий, у світлому пальті і зеленому капелюсі, Кенор пройшов повз нього і спустився з платформи. Роггльс мовчки пішов за ним. Ця зустріч не віщувала нічого доброго.

Коли вони одійшли на чималу. відстань од платформи, Кенор обернувся до нього і, криво посміхнувшись, сказав:

— Кепські твої справи, Дайс, дівчисько тебе обдурило. Це були знімки гармати зразка чотирнадцятого року.

— Год деміт! — вилаявся Роггльс.

— Ображатися нічого: ти їм підсунув факти, зібрані Томпсоном, як сенсацію, вони тобі — стару гармату замість «РЗ-1». Ви квити.

— Що каже шеф? — з тривогою спитав Роггльс.

— Шеф лютує. Він каже, що у крапленій агентурі він не має потреби…

— Чому крапленій? — перебив його Роггльс.

— Ти не дитина, Дайс, і повинен розуміти сам, якщо тобі підсунули цю стару хлопавку, значить гра програна.

— Що мені робити?

— Виплутуйся сам, як знаєш. Якщо ти так нечисто попрацював і з Балтом…

— З Балтом справа чиста! — перебив його Роггльс.

— Ну якщо чиста, тобі нічого боятись. Найбільше, що може бути, — тебе вишлють і цим справа скінчиться.

— Скажи шефу, щоб запросив зворотну візу…

— Мушу тебе засмутити, Дайс, на шефа не розраховуй. Шеф ризикувати не бажає. Якщо у тебе з’явився хвіст, виплутуйся сам.

— Боягуз! — презирливо кинув Роггльс.

— Боягуз? — перепитав Кенор — А якщо вони натрапили на слід історії з Балтом? Що тоді? Тебе візьмуть у кримінальній справі і розмотають усю котушку. Було б нерозумно відкрити твій зв’язок з шефом.

— Що ж робити?

— Подай заяву у відділ віз і реєстрацій. Вимагай зворотну візу, а втім… якщо ти впевнений, що з Балтом все чисто, тобі нічого боятись. За інтрижку з цим дівчиськом тобі дадуть коліном нижче спини і… лети відпочивати на лазурові береги Марсонвіля, — підморгнувши йому, закінчив Кенор і заклопотано подивився на годинник.

До поїзда в Москву залишалося десять хвилин. Він повернувся до платформи і поквапливо сказав:

— Я поїду сам. Ти приїдеш наступним поїздом.

— Стривай, Еліс! Ще одне питання. Як Едмонсон?

— Едмонсон ідіот! — перебив його Кенор. — Розраховуючи на його репутацію, хлопці з «Стар» хотіли зробити добрий трилерз,[11] але з цим «джентльменом пера» ні чорта не звариш, його вже відкликали. Привіт, Дайс! Не падай духом! Ти завжди був майстром хепі енд! — з удаваним оптимізмом закінчив Еліс Кенор і швидко попрямував до платформи.

Коли Роггльс повернувся до Москви, був уже кінець робочого дня. Вокзальна площа і прилеглі до неї вулиці сповнились гомоном пожвавілих людей, що поспішно снували в різних напрямках. Приголомшений міським прибоєм, притиснутий людським потоком до газетного кіоска, Роггльс відчував себе самітним і глибоко ворожим цій масі людей.

вернуться

11

Газетний бойовик, сенсація.


Перейти на страницу:
Изменить размер шрифта: