— Міс Ветра — жінка величезної сили духу, — зауважив Колер, наче відчувши захоплення Ленґдона. — Вона по кілька місяців поспіль працює в небезпечних екосистемах. Крім того, вона суворий вегетаріанець і місцевий гуру з хатха-йоги.

Хатха-йога? здивувався Ленґдон. Давнє буддистське мистецтво медитації через розтягування м’язів — дивне захоплення для фізика й доньки католицького священика.

Вітторія швидко наближалася до них. Було видно, що вона недавно плакала, у глибоких чорних очах застигло почуття, якого Ленґдон не зміг визначити. Проте йшла вона впевнено й енергійно. Сильні гарні ноги з рівною здоровою засмагою свідчили про тривале перебування на щедрому середземноморському сонці.

— Вітторіє, — звернувся до неї Колер. — Мої найщиріші співчуття. Це величезна втрата для науки… для всіх нас у ЦЕРНі.

Вітторія вдячно кивнула.

— Уже з’ясували, хто це зробив? — Голос в неї був приємний, глибокий.

— Ще ні. Працюємо над цим.

Вона повернулась до Ленґдона і простягнула йому гарну тонку руку.

— Мене звуть Вітторія Ветра. Ви, я так розумію, з Інтерполу?

Ленґдон обережно потис їй руку, на мить потонувши в очах, повних сліз.

— Роберт Ленґдон. — Він не знав, що ще додати.

— Містер Ленґдон не з поліції, — пояснив Колер. — Він експерт зі Сполучених Штатів. Прилетів, щоб допомогти нам з’ясувати, хто винен у тому, що сталося.

— А де ж поліція? — розгубилася Вітторія. Колер видихнув повітря і нічого не відповів. — Де тіло? — рішуче запитала Вітторія.

— Ним займаються.

Ця невинна брехня здивувала Ленґдона.

— Я хочу його бачити!

— Вітторіє, твого батька вбили… вбили по-звірячому. Хіба не краще тобі запам’ятати його таким, яким він був за життя? — спробував переконати її Колер.

Вітторія зібралась було відповісти, але раптом неподалік хтось загукав:

— Гей, Вітторіє! З поверненням додому!

Вона озирнулася. Від майданчика для гелікоптерів їй радісно махали руками кілька науковців.

— Спростувала ще якусь теорію Айнштайна? — крикнув один із них.

— Ото вже татусь, мабуть, тобою пишається! — додав інший.

Вітторія незграбно помахала їм у відповідь, а тоді подивилась на Колера, нічого не розуміючи.

— Як — ніхто ще не знає?

— Я вирішив, що. обережність — понад усе.

— Ви не сказали колегам, що мого батька вбили? — Тепер здивування в її голосі змінилося гнівом.

Тон Колера вмить став суворим.

— Ти, мабуть, забула, Вітторіє Ветра, що, як тільки я заявлю в поліцію про вбивство твого батька, у ЦЕРНі почнеться розслідування. Включно з ретельним обшуком його лабораторії. Твій батько волів тримати останній проект у таємниці, і я ставився до цього з розумінням. Мені він сказав лише дві речі. По-перше, що в наступні десять років цей проект може принести ЦЕРНу ліцензійних контрактів на мільйони франків. А по-друге, що його зарано оприлюднювати, бо технології ще недосконалі, а отже, небезпечні. Саме з цих міркувань я б не хотів, щоб у його лабораторії нишпорили сторонні люди й або викрали результати його праці, або постраждали під час обшуку, а ЦЕРН зробили б винним. Я чітко висловився?

Вітторія мовчки дивилась на нього. Ленґдон відчув, що вона змушена погодитися з логікою Колера.

— Перш ніж звертатися до поліції, — вів далі Колер, — я мушу знати, над чим ви вдвох працювали. Прошу, заведи нас до вашої лабораторії.

— Лабораторія тут ні до чого, — сказала Вітторія. — Ніхто не знав, що ми з батьком робимо. Його вбивство ніяк не може бути пов’язане з цим проектом.

Колер хрипло видихнув.

— Факти свідчать про інше.

— Факти? Які факти?

Ленґдон теж хотів би це знати.

Колер знову приклав до вуст хустинку.

— Мусиш просто повірити мені на слово.

З того, як Вітторія на нього подивилась, стало зрозуміло, що вона не вірить.

Ленґдон мовчки йшов за Вітторією й Колером назад до головної будівлі ЦЕРНу, звідки розпочався його незвичний візит. Вітторія рухалась плавно й упевнено, неначе олімпійська чемпіонка зі стрибків у воду. Ленґдон подумав, що ця гнучкість і самоконтроль — результат постійних занять йогою. Він чув, як вона повільно й зосереджено дихає, ніби намагаючись упоратись зі своїм горем.

Ленґдонові хотілося щось їй сказати, якось розрадити. Йому теж колись довелося відчути гірку порожнечу від несподіваної втрати батька. Найбільше він запам’ятав похорон — сірий і дощовий. Це сталося через два дні після його дванадцятих уродин. У будинку було повно батькових товаришів у сірих костюмах. Усі вони надто сильно потискали його дитячу руку і весь час щось бурмотіли — найчастіше він чув слова «серцевий» і «стрес». Мати жартувала крізь сльози, що завжди могла стежити за фондовим ринком, просто тримаючи батькову руку… слухаючи його пульс.

Якось, коли батько був іще живий, Ленґдон почув, як мама олагала його «зупинитися й нюхати троянди». Того року Ленґдон купив батькові на Різдво маленьку скляну троянду. Нічого гарнішого він іще в житті не бачив… Особливо, коли на неї потрапляло срнце — тоді квітка спалахувала веселкою кольорів.

— Яка чудова! — сказав батько, розгорнувши обгортку, і поцілував Роберта в чоло. — Знайдімо для неї безпечне місце. —

І обережно поставив троянду на високу полицю, усю в пилюці, у найтемнішому куті вітальні. Через кілька днів Ленґдон присунув стілець, зняв троянду і відніс назад до крамниці. Батько так і не зауважив, що вона зникла.

Дзвінок ліфта повернув Ленґдона до реальності. Вітторія з Ко-лером зайшли досередини. Ленґдон тупцював перед відчиненими дверима.

— Щось негаразд? — запитав Колер не так з турботою, як з нетерпінням.

— Та ні, усе гаразд, — відказав Ленґдон, змушуючи себе зробити крок у бік тісної кабіни. Він їздив ліфтом тільки тоді, коли це було абсолютно необхідно. А загалом надавав перевагу сходам, де значно більше простору.

— Лабораторія доктора Ветри під землею, — пояснив Колер.

Чудово, подумав Ленґдон, переступаючи поріг ліфта. З глибини шахти потягнуло крижаним холодом. Двері зачинилися, і ліфт ковзнув униз.

— Шість поверхів, — повідомив Колер без жодних емоцій, наче робот.

Ленґдон на мить уявив темну порожню шахту в них під ногами. Він наказав собі не. думати про неї та спробував зосередитися на табло, де висвітлювалися номери поверхів. Дивно, на ньому було тільки дві зупинки: ПЕРШИЙ ПОВЕРХ і ВАК.

— А що таке ВАК? — поцікавився Ленґдон, намагаючись говорити спокійно.

— Великий адронний колайдер, — відповів Колер. — Прискорювач частинок.

Прискорювач частинок? Цей термін Ленґдонові був знайомий. Уперше він почув його якось на вечері з колегами. на кампусі в Кембриджі. їхній друг-фізик Боб Бравнелл одного разу з’явився несамовитий від люті.

— Негідники його зарубали! — з порога випалив Бравнелл.

— Зарубали?! Кого?! — сторопіли всі.

— НСК!

— Що?

— Будівництво надпровідного суперколайдера!

Хтось знизав плечима.

— Я й не знав, що Гарвард щось таке будує.

— Та не Гарвард! — роздратовано заперечив Бравнелл. — Сполучені Штати! Це мав бути найпотужніший у світі прискорювач частинок! Один з найграндіозніших наукових проектів століття! Вклали вже два мільярди доларів, і ось тобі маєш! Сенат закриває проект! Чорт би забрав усіх цих затурканих лобістів!

Трохи вгамувавшись, Бравнелл розповів, що прискорювач частинок — це велика замкнена кругла труба, у якій розганяють субатомні частинки. Усередині вмонтовані магніти, які часто вмикаються й вимикаються, «підганяючи» частинки вперед і вперед, доки ті не досягають величезної швидкості. Максимально прискорені частинки мчать трубою зі швидкістю понад 180 000 миль за секунду.

— Але ж це майже швидкість світла! — вигукнув хтось із професорів.

— Саме так, — похмуро підтвердив Бравнелл. Далі він пояснив, що, розганяючи дві частинки в протилежних напрямах, а тоді зіштовхуючи, науковці розбивають їх на складові й мигцем «бачать» найфундаментальніші компоненти природи.