— Без прискорювачів частинок, — заявив Бравнелл, — у науки нема майбутнього. Зіштовхування частинок — це ключ до розуміння будови всесвіту.

Гарвардський поет — спокійний чоловік на ім’я Чарлз Претт — слухав Бравнелла доволі скептично.

— Здається мені, — сказав він, — що це якийсь неандертальський підхід до науки… Те саме, що трощити один об інший два годинники, щоб подивитися, як вони всередині працюють.

Бравнелл кинув виделку і вибіг геть.

Отже, у ЦЕРНі є прискорювач частинок, думав Ленґдон, їдучи в ліфті. Кругла труба, у якій частинки розбиваються на друзки. Цікаво, чому вони сховали його під землею?

Коли ліфт нарешті зупинився, Ленґдон був страшенно щасливий знову відчути під ногами твердий ґрунт. Однак щойно двері розсунулися, від його щастя не залишилося й сліду. Роберт Ленґдон знову опинився в зовсім чужому світі.

Коридор в обох напрямках простягався в безмежність. Це був широченний тунель із голими бетонними стінами, у якому легко б умістився багатотонний трейлер. Там, де вони стояли, горіло яскраве світло, але вже за кілька кроків і праворуч, і ліворуч коридор поглинала чорна пітьма. Вологість, яка віяла з темряви, неприємно нагадувала, що вони перебувають глибоко під землею. Ленґдон майже фізично відчував тяжіння землі й каміння, що нависало у нього над головою. На якусь мить він знову став дев’ятирічним хлопчиком… Темрява тягла його назад… до тих жахливих п’яти годин, які він провів у гнітючій чорноті… Спогад про них досі не давав йому спокійно жити. Він стиснув кулаки і змусив себе викинути його з голови.

Вітторія мовчки вийшла з ліфта і впевнено рушила в темряву, залишивши їх позаду. Там, де вона йшла, на стелі автоматично вмикалися лампи денного світла. Ленґдонові стало моторошно. Здавалося, що тунель живий… і знає про кожний її наступний крок. Вони з Колером пішли за нею, тримаючись на деякій відстані. За ними лампи автоматично гасли.

— Цей прискорювач частинок, — упівголоса запитав Ленґдон, — він десь тут, у цьому тунелі?

— Та ось він, — Колер показав ліворуч на гладеньку хромовану трубу, що тяглася вздовж внутрішньої стіни тунелю.

— Оце прискорювач частинок? — Ленґдон здивовано витріщився на трубу. Він уявляв його зовсім інакшим. Труба здавалася ідеально прямою. Вона мала близько трьох футів у діаметрі й тяглася горизонтально по всій видимій довжині тунелю. Більше схоже на якусь надсучасну каналізацію, подумав Ленґдон. — Я думав, прискорювачі частинок мають форму кола.

— Так і є, — підтвердив Колер. — Цей прискорювач тільки здається прямим. Це оптична ілюзія. Тунель настільки довгий, що його кривина непомітна — як і кривина Землі.

Ленґдон був вражений. Оце — коло?

— Але ж… тоді він мусить бути просто-таки велетенський!

— Наш прискорювач частинок — найбільший у світі. — Тут Ленґдон згадав, що пілот, коли віз його сюди, згадував якусь величезну машину, сховану під землею. Але… — Його діаметр — понад вісім кілометрів… довжина — двадцять сім кілометрів.

— Двадцять сім кілометрів? — У Ленґдона голова пішла обертом. Він здивовано подивився спочатку на директора, тоді в тем-и ий тунель перед собою. — Цей тунель тягнеться на двадцять сім кілометрів? Це ж… це ж понад шістнадцять миль!

Колер кивнув.

— Він має форму правильного кола і частково проходить під територією Франції. За мить до зіткнення частинки розганяють-і я до такої швидкості, що облітають тунель понад десять тисяч разів за секунду.

Ленґдон ще раз подивився в чорноту перед собою і відчув, що її нього підгинаються ноги.

— Ви хочете сказати, ЦЕРН витягнув нагору ці мільйони тонн юмлі тільки для того, щоб трощити крихітні частинки?

Колер знизав плечима.

- Іноді, щоб відкрити істину, доводиться звертати гори.

Ч.І сотні миль від Женеви з рації крізь тріскіт почувся голос:

Я вже на місці.

Охоронець, що спостерігав за моніторами, натиснув кнопку, щоб відповісти.

— Шукайте камеру номер вісімдесят шість. Вона має бути десь у самому кінці коридору.

На якийсь час запала тиша. Він напруженого чекання охоронець аж спітнів. Нарешті в рації клацнуло.

— Камери тут немає, — повідомив голос. — Я знайшов місце, де вона була встановлена. Очевидно, хтось її звідси виніс.

Охоронець важко видихнув повітря.

— Дякую. Зачекайте, будь ласка, ще хвильку.

Зітхнувши, він перевів погляд на ряд моніторів. Величезні ділянки комплексу були відкриті для публіки, тож бездротові камери зникали й раніше. Зазвичай їх крали хулігани, щоб потім мати щось на згадку. Однак, коли камеру виносили за межі комплексу й вона опинялася поза зоною досяжності, сигнал зникав

і екран чорнів. Спантеличений, охоронець дивився на монітор. Від камери номер вісімдесят шість і далі надходило ідеально чітке зображення.

Якщо цю камеру викрали, міркував він, то чому від неї досі йде сигнал? Він, звісно ж, знав, що пояснення може бути тільки одне. Камера й досі перебуває на території комплексу. Хтось просто переніс її в інше місце. Але хто? І навіщо?

Він довго дивився на монітор, тоді знову взяв рацію.

— Там поблизу є якісь шафи? Може, якісь комірки чи ніші?

— Немає. А що? — У голосі чулося здивування.

Охоронець наморщив чоло.

— Та ні, нічого. Дякую за допомогу. — Він вимкнув рацію і закопилив губи.

Охоронець знав, що в цьому величезному, з посиленою охороною, комплексі з тридцяти двох окремих будівель, розташованих у радіусі півмилі, невеличка бездротова камера може бути захована практично, де завгодно. Єдиною підказкою було те, що вона перебуває в якомусь темному приміщенні. Звичайно, користі від цієї інформації було небагато. У комплексі безліч темних місць: комори, канали теплотраси, будки садівників, гардероби, навіть лабіринт підземних тунелів. Камеру номер вісімдесят шість можна шукати тижнями.

Але Бог з нею, з камерою, думав охоронець.

'Ге, що камеру хтось переніс на інше місце, було ще півбіди. ()хоронець дивився на зображення, яке вона передавала. Це був якийсь стаціонарний об’єкт — з вигляду, складний пристрій, але нічого схожого охоронець раніше не бачив. Знизу на пристрої блимали електронні індикатори.

Хоч охоронець пройшов спеціальний курс навчання, як поводитися в надзвичайних ситуаціях, серце в нього й досі калатало. Піп наказав собі не панікувати. Мусить бути якесь пояснення.

11 ідозрілий об’єкт був дуже малий і навряд чи становив серйозну ш грозу. Однак його поява на території комплексу непокоїла. Ще it як непокоїла!

А особливо сьогодні, подумав охоронець.

Для його працедавця безпека завжди мала першочергове значення, але сьогодні, як у жодний інший день за минулі дванадцять років, безпека важила понад усе. Охоронець довго дивився на незнайомий об’єкт, відчуваючи, що над обрієм скупчуються гро-umi хмари.

'Іоді, обливаючись потом, набрав номер начальника.

Мало хто з дітей може похвалитися, що пам’ятає той день, коли познайомився з власним батьком, а от-Вітторія Ветра могла. їй оу/ю тоді вісім років, і жила вона там, де й завжди — в «Орфа-потрофіо ді Сієна», католицькому сиротинці поблизу Флоренції. Рідні батьки її покинули, і вона їх не пам’ятала. Того дня йшов дощ. Монахині вже двічі кликали її вечеряти, а вона, як завжди, вдавала, що не чує. Дівчинка лежала на подвір’ї та дивилася на краплі дощу… відчувала, як вони вдаряються об її тіло… намагалася вгадати, де впаде наступна. Монахині покликали знову, пригрозивши, що запалення легенів швидко зменшить цікавість до природи навіть у нестерпно впертої дитини.

Я вас не чую, думала Вітторія.

Коли по неї прийшов молодий священик, вона вже змокла до нитки. Цього священика вона не знала, у сиротинці він був новеньким. Вітторія чекала, що зараз він її схопить і потягне до будинку. Але нічого такого не сталося. Натомість, на її подив, він ліг поруч із нею, геть намочивши рясу в калюжі.