Восьмьоркін кілька секунд просидів без руху. Не бачачи піде товаришів, він підвівся і почав вдивлятися в передранкову білясту імлу. Раптом зліва до його слуху донеслося щось ніби пофиркування і сопіння. Моряк раптово повернув голову на звук і помітив здоровенного пса, схожого на вовка.

Обнюхуючи землю, пес підіймався під гору прямо на Восьмьоркіна. Він уже був біля найближчого куща.

«Стріляти не можна, — прикинув у думці моряк, — поблизу можуть бути гітлерівці… Вдарю прикладом». Восьмьоркін зробив лише стрімкий рух, щоб зняти автомат, як пес насторожено підняв голову і, глухо загарчавши, припав до землі, готовий до стрибка.

Людина й собака застигли одне перед одним у напружених позах.

«Не встигну зняти автомат, — подумав Восьмьоркін. — Доведеться ножем».

Він обережно дотягся пальцями до костяної колодочки, і цього руху було досить, щоб пес із гарчанням кинувся на нього.

Лише блискавична боксерська реакція і кмітливість допомогли Восьмьоркіну вивернутися від собачої пащі, що аж клацнула зубами. Відхиляючись, боксер звично садонув кулаком знизу догори, і це був такий удар, що собака, заскавучавши, покотився по землі. Не даючи вовкодаву отямитися, Восьмьоркін навалився на нього всім своїм тілом, вхопився за шерсть під горлом і почав душити.

Дужий пес гарчав, огризався, рвав одяг лапами, але не міг вирватися з могучих рук моряка.

Тим часом Штейнгардт схопився і кинувся по схилу в кущі. Він уже збирався закричати, покликати земляків на підмогу, але в цю мить звідкись узявся другий, ще більший пес. Штейнгардт не встиг відхилитись — пес з розгону кинувся йому на груди, збив з ніг і придавив пазурастими лапами до землі…

Вологий звірячий подих вдарив корветтен-капітану в обличчя, перед очима блиснули гострі ікла. Божеволіючи від страху, гітлерівець, замість того щоб підкоритися собаці і не ворушитися, з переляку закричав, почав звиватися, дриґати ногами, його верещання раптом перейшло в хрип.

Натренований пес спочатку люто вчепився зубами в кадик, але боячись, що непокірна здобич вирветься від нього, коротким рухом щелеп міцно затис людське горло.

Штейнгардт не міг дихнути. Непритомніючи, він уже не чув ні скреготу автоматів, ні галасу рідною мовою.

Чижеєв, причаївшись за каменем позад усіх, бачив, як полонений схопився і побіг, але вирішив не стріляти в нього. Він дав довгу чергу лише тоді, коли побачив двох патрулів, що поспішали до собак.

Гітлерівці впали. Сеня, не роздумуючи, вбиті вони чи ні, підбіг до Восьмьоркіна.

Степанові допомога вже була не потрібна. Напівзадушеного собаку він прикінчив ножем. Чижеєв присів поряд з ним і дав коротку чергу по псові, що шматував неживого Штейнгардта.

— Собак, здається, більше нема, — сказав Чижеєв. — Тебе не дуже порвав пес?

— Дурниця, пошкрябав. Де Вітя?

— Я тут, — обізвався хлопчина, виглядаючи з кущів.

Над його головою пролетіло дві траси. Вітя знов присів. Було ясно, що з дороги стежать за косогором.

— Зараз ми їх викуримо, — сказав Чижеєв. — Відверни їх увагу, Вітю, стріляй одиночними.

Він махнув Восьмьоркіну, щоб той обходив патрулів справа, і поповз у кущі.

Хлопчик хоча й боявся підвести голову, але точно виконав наказ: припавши до землі, він посилав кулю за кулею в купу придорожного каміння.

Гітлерівці відповідали на його постріли трасами. Дрібні грудочки землі і зрізані кулями гілки дощем сипалися на юного партизана. А він тримався на своєму місці і все відстрілювався до того часу, аж поки не шугнуло полум'я від вибуху гранат біля дороги.

Побачивши, що дим заволікає чагарник, Вітя перебіг на нове місце і заліг, тримаючи автомат напоготові.

— Виходь! — гукнув через якусь мить Чижеєв. — Все в порядку: ще двох нема.

Друзі оглянули дорогу. Кругом було безлюдно й тихо. Розвиднялося.

— Вроді можна йти далі, — сказав Восьмьоркін. — Ти, Сеню, поглянь, щоб хто не вискочив, а ми з Вітею сходимо по Штейнгардта. Боюсь, що нести його доведеться.

Але Штейнгардта вже не треба було нести: він лежав нерухомо поряд з конаючим псом.

— Ех, не дотягли «язика»! — з жалем сказав Восьмьоркін і раптом розізлився: — Ну й чорт з ним! Собаці — собача смерть! Добре, що люди об нього рук не забруднили.

Восьмьоркін ногою перевернув Штейнгардта лицем вниз і відійшов до інших убитих німців.

— Давай, Вітюню, хоч зброю та плащі, які не в крові, заберемо. І документи всі треба вигребти.

Він і не помітив, як Вітя тимчасом витяг з кишені аркушик із зошита, похапцем написав на ньому вугіллям: «Всім так буде», підписався таємничими літерами «Ч. М.» і пришпилив папірець до погона корветтен-капітаиа.

Спекавшись полоненого, друзі попрямували швидше. Тепер вони не розтягувалися, а йшли разом, один за одним, закутані в трофейні дощові плащі. Туман осідав на їхні обличчя та одяг дрібними крапельками. Увійшовши в густий буковий ліс, вони спинилися під химерно переплетеним гіллям дуплистих дерев.

Кружляючи, падало на землю жовте листя. Попереду видно було колонаду таких самих гладеньких сірих букових стовбурів, кам'яні брили, оброслі кошлатим мохом, і коріння буків, яке горбами й клубками виповзло на поверхню землі, подібне до товстих полозів.

— Далі нам ні для чого йти, — сказав Чижеєв. — Ступай, Вітю, сам, а ми спустимося на дорогу і спробуємо продуктів розжитися. Зустрінемося десь уночі. Сигнал: свист. Ану, попробуй.

Вітя тричі тонко й м'яко свиснув.

— Добре! — похвалив його Чижеєв: — Якщо партизани захочуть говорити з нами, хай кого-небудь пришлють.

Моряки віддали Віті пакет з донесенням і зайву зброю. Почав накрапати дрібний дощ. Вони підняли капюшони і пішли до дороги.

Розбитою грунтовою дорогою, зав'язаючи по кісточки в глиняній тванюці, прямувало двоє німецьких солдатів, закутаних у плащі з гостроверхими капюшонами.

Дощ припускав. Грязюка шматками налипала до підошов важких чобіт, прорезинені плащі потемніли і лисніли від вологи, а двоє німців, ледачкувато позираючи на всі боки, йшли розвальцем, немов погода була найкращою для прогулянок.

Так вони відмахали кілометрів з п'ять, не зустрівши ні пішоходів, ні підвід, ні машин. І раптом попереду почулося побахкування вихлопної труби і гудіння мотора. Солдати опустили плечі і глибоченько ввібрали голови в капюшони.

Як тільки з-за повороту вискочила півторатонка, навантажена якимись ящиками, вони благально підняли руки з-під плащів. Чудернацьких німців не бентежило те, що машина мчала в протилежний бік. Але шофер зробив вигляд, що не помітив своїх земляків. Він наддав газу і пролетів мимо.

— От бандитська пика! — по-російськи вилаявся дебелий солдат і зняв було автомат, але менший придержав його.

— Облиш. Тактика в нас неправильна. Їх нахабством треба брати.

— Так я ж і казав, а тобі все хитріше треба.

З почуттям досади вони побрели далі.

Низькі, кошлаті хмари нависали над балками і горами. Дощ не переставав.

— Чуєш?.. Ніби наздоганяють, — сказав Восьмьоркін.

Внизу на підйомі справді почулось нокання та скрип коліс.

— Обоз, мабуть… Сховаймося.

Друзі зійшли з дороги, пробралися крізь мокрі кущі і присіли, поглядаючи на дорогу.

Незабаром вони побачили пару великих артилерійських коней, запряжених в чотириколісний віз, накритий тентом на циганський манір. На передку сидів самотній румун у високій смушковій шапці.

— Ось і карета для пас, — весело сказав Чижеєв. — Їдьмо, Стьопо: кращої не буде.

Коні, що спокійно бігли під гору, шарахнулися вбік від несподіваної появи німців. Візник, догадуючись, що панам гітлерівцям не до смаку в дощ іти пішки, натягнув віжки, придержуючи коней, і, про всяк випадок, боязко козирнув.

Вдавані німці, не відповівши на привітання, мовчки заглянули у віз. Менший, побачивши суху солому і мішки, промимрив щось на зразок «гут», першим видерся і ліг на м'яку підстилку під тентом. Те ж саме зробив і другий. Тоді якийсь із них ляснув румунського солдата по плечу: «Рушай, мовляв, чого стовбичиш?» І віз покотив далі.