Візник весь час смикав віжки і погукував на ледачих коней, бажаючи догодити непроханим пасажирам. Віз трясло, лежати в ньому було незручно.

— Що далі будемо робити? — нахилившись до Сениного вуха, спитав Восьмьоркін.

— Доїдемо до якогось перехрестя і виліземо. На сьогоднішній вечір непогано було б коней роздобути. Ти можеш верхи?

— Спробую. Тільки боюсь, що без сідла за гриву зубами вчеплюся та й буду висіти на хребті, як собака на перелазі.

— Ти спритний, швидко навчишся. Хіба от корму наб'єш, зате сліду не знайдуть.

Дощ ущухав. Вдалині, на рівнинах, звивалося людне шосе: проносились легкові машини, рухалися військові двоколки, татарські прольотки і пішоходи. На перехресті доріг видно було контрольну будку і строгу фігуру регулювальника.

— Стьопо, а чого б нам не зробитися регулювальниками? І будка в них добряча є. Тепло там.

— Еге, погрітись не завадило б.

Друзі штурханом у спину наказали румунові зупинитися і стрибнули з воза.

Залишившись удвох, вони озирнулися на всі боки, перевірили автомати і вмостилися в кущах перекусити.

Захопившись їжею, моряки і не помічали, що за ними невідступно стежать три пари насторожених очей.

* * *

Як пішли Чижеєв, Восьмьоркін і Вітя, Ніна почала мучитись у передчутті якогось неясного ще лиха. Іноді їй здавалося, що нещастя вже скоїлося, що воно непоправне. Але в чому воно полягало, вона не могла сказати.

В Ніниній уяві виникали собаки, що біжать по сліду, їх роззявлені пащі з вовчими іклами… Спалахи пострілів… Скривавлене обличчя Чижеєва…

«Фу, які дурні думки! — тут же картала вона себе. — Треба розвіятися».

Ніна бралася за прибирання. Але робота не радилася: віник випадав із рук, речі перекидалися.

Вечеряти сіли пізно, бо з хвилини на хвилину ждали повернення Віті з моряками. Їли мовчки і неохоче. Задзвеніла, впавши, на камені чайна ложечка, і всі насторожено підвели голови: «Чи не ввійшли в прохід печери?»

Але дзвінка не було ні вночі, ні вранці, ні ввечері.

Нінина тривога передалася й решті мешканців печери. Старики ходили похмурі і придумували собі всяку роботу, аби тільки не розмовляти з дівчатами. Навіть Чупчуренко підвівся з постелі і ні з того ні з сього почав примірятися: чи зуміє він, володіючи лише одною рукою, стріляти з автомата.

Тільки Кльоцко лежав байдужий і нерухомий. І це лякало Катю.

Вночі Тремихач з Калузьким виходили на розвідку. Вернулися вони ще більш заклопотаними й похмурими. Ніна нарешті не витримала і заявила:

— З ними щось скоїлося. Я піду в селище. Чутки швидко ширяться. Там знають.

— Як же ти пройдеш, коли такі орли не зуміли? В наших місцях, очевидно, засада за засадою. І на дорозі фари так і світяться. В селищі не можна появлятися новій людині.

— Але ж не можна сидіти склавши руки і ждати! Може, нам вдасться щось зробити.

— Для цього треба добиратися до штабу, іти тими самими стежками в ліс. Наш район, мабуть, під наглядом. Есесівці тепер винюхують кожен кілометр. Хоч би нам не довелося завалювати прохід у печеру з суші.

— Тоді тим більше треба попередити наших. Переправте мене вночі до скель. Пам'ятаєте, де торік ховали катер? Я на тузику до берега доберусь, витягну й замаскую…

— Але як же ти сама вночі? — вагався батько.

— Так, як і всі. Не думайте, що я боязкіша за вас, я ні разу не підводила. В неділю буде товкучка, господині й дівчата з виноградників підуть на базар, і я до них по дорозі пристану. Ніхто й не здумає перевіряти.

— Припустімо, що тобі це вдасться. А назад як же?

— Ви мене підождете, поки стемніє, або краще знов морем підійдете. Я буду вже біля скель на тузику з сигнальним ліхтариком.

— Е-е, дитино моя, не все ти додумала. Не можна ж залишати саму Катю з хворими. Тепер тут тільки дивись.

Чупчуренко підвівся, уважно прислухаючися до розмови батька з дочкою.

— Вважайте й мене у строю, — заявив він раптом. — Годі хворіти. Я можу нести вахту. Як трапиться біда — одною рукою відіб'юся.

— А ви не хвастаєтесь? — недовірливо спитав Тремихач.

— Стріляти йому, звичайно, ранувато, — сказала дівчина, — але спостерігати Чупчуренко зможе. Температури нема, рани гояться нормально.

— Від нього більшого й не вимагається, — сказав Калузький. — Я все підготував до вибуху. В разі небезпеки Чупчуренкові доведеться тільки підпалити запалювальний шнур — і вхід із суші буде засипано.

— Бачу, що ви всі в змові з дочкою, — підозріло і разом з тим хитрувато поглядаючи на своє нечисленне військо, сказав Тремихач. — Гаразд, готовся, Їжачок. Завтра вночі, якщо вони не вернуться, вийдемо в море.

* * *

Молодий кароокий і кучерявий партизан Тарас Пунчонок із своєю диверсійною групою на світанку вів спостереження за німецьким пропускним пунктом на перехресті трьох доріг.

Партизанам стало відомо, що на підмогу гарнізону в їх район прибуває нова військова частина гітлерівців. Але якою дорогою вона пройде, ніхто не знав, а «новачків» треба було зустріти таким громом, щоб вони з перших же днів навчилися боятися лісових мешканців.

Пунчонок про всяк випадок замінував обидві польові дороги і зоставив чергових запалювальників, які за його сигналом мали з'єднати проводи із схованим у кюветах[16] контактом. З обережності вони не залишили зверху проводів, щоб гітлерівці передчасно не помітили їх. Але на головному шляху підривники ніяк не могли закласти вибухівку, по шосе весь час снували мотоцикли» жандармів і частенько проходили патрулі з собаками.

«Як обробити шосе? — лежачи в кущах, думав Пунчонок. — Автоколона може звернути з шосе біля самого селища. Тоді пропала вибухівка і робота протягом двох безсонних ночей. Якби захопити контрольний пункт і направити машини на заміновану дорогу… Але як це зробиш?»

Пунчонок здалека помітив румунську халабуду, яка наближалася.

Халабуда несподівано зупинилася проти партизана, що причаївся в кущах. З неї зіскочили на землю два німецьких солдати і пішли в кущі.

«Секрети, видно, розставляють. Значить, автоколона скоро пройде, — здогадувався Пунчонок. — Ну, звичайно. Он вони розсілися перезутись… Харчі достають… Надовго застрянуть…»

Партизан відповз до двох своїх товаришів, які сиділи поблизу, і пошепки сказав:

— Треба тихенько приколоти. Їх автомати і плащі згодяться. Ви вдвох навалюйтесь на високого, а я справлюся з другим. Тільки дивіться, щоб писнути не встиг.

Партизани повитягали важкенькі, виточені з напильників стальні ножі, запхнули їх за халяви чобіт і, підкрадаючись, обережно ставлячи ногу з п'яти на носок, почали наближатися до прибулих, які нічого й не підозрівали.

Пунчонок, як більш спритний, раніше від товаришів опинився за спиною своєї жертви. Перепоною був лише невеличкий кущ. Вичікуючи, коли наблизяться з другого боку партизани, Пунчонок підняв руку, щоб подати знак товаришам для одночасного нападу. І раптом почув російську мову:

— Ганчір'я, що дав тобі Калузький, у тебе? — спитав менший.

— Тут ось, — відповів стриманим басом другий.

«Хто такі?.. Чого по-російськи говорять? Чи бува не «чееми»? — занімівши в напруженій позі, міркував здивований Пунчонок.

До партизанів доходили чутки про появу якихось хоробрих і невловимих месників, що мітили свої жертви двома незрозумілими буквами, але вони не дуже-то вірили фашистським вигадкам і приписували всі слухи страхові солдатів, переляканих таємничим зникненням зондерфюрера. А тепер Пунчонок на власні очі побачив чудних хлопців, що говорять по-російськи. «Може, дійсно є такі «чееми»? Люди кажуть, вони мастаки переодягатися. Хоч би своїх не прирізати…»

Про всяк випадок Пунчонок просигналив товаришам, щоб ті зупинилися там, на місці, і ще більше напружив слух.

вернуться

16

Кювет — рів вздовж дороги для стікання води.


Перейти на страницу:
Изменить размер шрифта: