І тому всі у п'ятому «А» дуже здивувалися, коли дізналися, що Дениско всерйоз збирається стати десантником. Кадровим військовим.

Адже ще зовсім недавно у першому, другому класі він висловлював інші бажання. У першому класі він хотів бути директором школи. Як Вадим Григорович. Хоча не можна сказати, що це така вже мирна професія.

У другому– науковцем-лінгвістом. Як його тато В'ячеслав Іванович. Навіть англійську мову почав вивчати додатково. Понад шкільну програму. З учителькою-репетитором.

І раптом…

Про це у п'ятому «А», до речі, ніхто не знав.

Раптом повернувся з армії Денисків сусіда, що мешкає з ними на одній площадці, Валера Соколенко.

Дениско давно, ще до армії, дружив з ним. Коли Дениско пішов у перший клас, Валера закінчував школу. У Дениска був перший дзвінок, у Валери – останній.

Валера часто катав його на велосипеді. Садовив на раму, і вони їхали на схили, потім по Петрівській алеї, повз Аскольдову могилу до пам'ятника Невідомому солдатові. Дениско дуже любив ці подорожі. Валера припасував до рами спеціальну подушечку, щоб Денискові було м'яко і зручно. Він тримався руками за кермо і удавав, наче то він веде велосипед.

І в листах, які писав Валера з армії батькам, він завжди передавав Денискові вітання.

Один раз він приїздив у відпустку на кілька днів. То була нагорода за відмінну службу. У хвацькому береті, у спеціальній сорочці з відкладним коміром, із-під якого виднілася тільняшка з блакитними, світлішими, ніж у моряків, смугами, Валера мав такий бравий вигляд, по-молодечому, що Дениско очей від нього не міг одвести.

І коли в один із днів Валера на годину взяв його з собою в місто, Дениско був щасливий. Валера служив у десантних військах. Нічого більш геройського Дениско навіть уявити собі не міг. Те, що розповідав Валера про службу, скидалося на захопливий кінофільм. Стрибки з парашутом, долання водних рубежів, марші-кидки на десятки кілометрів, бої з переважаючими силами супротивника…

– Десантник мусить уміти все, – говорив Валера. – Це воїн-універсал. Парашутист, альпініст, моряк, танкіст, сапер… Немає військової та й мирної справи, яку б не вмів робити десантник.

Якщо треба – керуватиме торпедним катером, якщо треба – поведе літак. Один десантник мусить зуміти обеззброїти і знешкодити кількох ворогів… І разом з тим десантник – добра людина. Завжди допоможе, завжди підтримає, ніколи не кине людину в біді…

Дениско слухав і дивився на Валеру закоханими очима… Але часу було дуже мало, Валера тоді зміг подарувати Денискові лише одну годину.

І от нарешті Валера відслужив і повернувся додому.

Життя Денискове одразу ж змінилося. З першого ж дня.

О сьомій ранку Валера дзвонив у Денискову квартиру:

– Солдат Дениско! Підйом! На зарядку виходь!

Дениско з Валерою бігли у двір робити зарядку, а тоді «водні процедури» – милися до пояса холодною водою. Денисків тато у цей час завжди ще спав, тому що ночами писав докторську дисертацію.

Потім Дениско, поснідавши, біг до школи, а Валера на роботу – він уже працював шофером таксі й заодно вчився на вечірньому в політехнікумі.

Якось у неділю вони поїхали кататися на велосипедах. Дениско вже мав свого велосипеда і їздив як скажений (так казала мама).

Виряджаючи Дениска з Валерою, та ж таки мама стурбовано наставляла:

– Ви ж дивіться обережно! Такий рух! Дениско! Валеро!

Валера зробив заспокійливий жест:

– Тьотю Галю! Тримайте себе в руках. У ввіреному мені підрозділі все буде гаразд!

І вони поїхали. Валера попереду, Дениско за ним. Як і колись, вони поїхали туди, на схили, де Петрівська алея. Був ранок, іще було безлюдно. Жовтень на дніпровських схилах особливо гарний: у які тільки відтінки кольорів – од багряного до жовтогарячого – розфарбовує він дерева!.. А опале листя як пахне!

Вони їхали мовчки, зачаровані красою осені. Зненацька попереду в кущах зчинився якийсь підозрілий шарварок. Валера загальмував. Дениско теж.

Троє пожмаканих «з похмілля» здорованів оточили худенького юнака і говорили щось погрозливе. Юнак намагався вирватися, але вони його не пускали.

Валера зліз з велосипеда, поклав його на землю. Обернувся до Дениска:

– Ти близько не підходь! Чуєш?!

А сам швидко пішов до кущів. Ще здаля гукнув:

– Гей! У чім справа?

Один зі здорованів, патлатий, зарослий щетиною, визвірився на нього.

– Ану хиляй звідси! Ну!

– Що таке? – продовжуючи наближатися, спитав Валера у юнака.

– Та от… Гроші вимагають… – тихо пробурмотів юнак. Патлатий, опустивши голову і напруживши бичачу шию, грізно посунув назустріч Валері:

– Ну, ти! По землі розмажу!

– Врубай йому!

– Чого дивишся! – докинули ззаду ті двоє. Патлатий розмахнувся і…

Все сталося так блискавично, що Дениско навіть не встежив, як саме діяв Валера. Бачив тільки, що Валера перехопив руку патлатого, присів, крутнувся, швиргонув його через себе, і патлатий, скрикнувши від болю, полетів у кущі. А Валера вже кинувся на тих двох. І вже другий, збитий із ніг блискавичним прийомом, покотився по схилу. Третій не став чекати своєї черги, а сам стрибонув у кущі та зник.

Брутальна лайка і тріск у кущах почали швидко віддалятися…

Юнак спершу отетеріло озирався, потім пробелькотів:

– Спасибі!.. Спасибі!.. Дякую!..

І кинувся бігти у протилежний від кущів бік. Вже на бігу обернувся і ще раз крикнув:

– Дякую!.. – і зник під Чортовим мостом на шосе.

Валера підняв із землі велосипед, ніяково глянув на Дениска:

– Не кажи тільки дома нікому… Гаразд? Жінки таких речей не розуміють. Особливо мами. Не будемо хвилювати їх. І твою. І мою.І Дениско аж захлинався від захвату… От Валера! Ну, Валера! Оце Валера!..

То ким, скажіть, після цього можна мріяти стати?

Лінгвістом?

Не смішіть мене!

Але в п'ятому «А» про Валеру Соколенка ніхто нічого не знав.

Дениско був не з балакунів, не любив патякати про свої справи.

Того ж то всі й здивувалися, коли дізналися, що Дениско хоче стати кадровим військовим, десантником.

А дізналися, до речі, теж зовсім випадково.

До Галочки Семенової, що сидить за однією партою з Дениском, приїхали з Ташкента гості. Родина Рахімових – тато, мама і двоє синів – Хамід (другокласник) і Батир (п'ятикласник).

Правду кажучи, приїхали вони не до Галочки, а до її батьків. Батьки з родиною Рахімових дружили давно, ще з дідів. Діди Рахімов і Семенов воювали разом, разом лежали в госпіталі й День Перемоги зустріли разом у Берліні. І діти їхні дружили. Коли Ташкент постраждав від землетрусу, Семенови – і старший, і молодший (тоді ще студент) – їздили відбудовувати столицю Узбекистану. І отепер Рахімови приїхали до Києва. Правда, не у повному складі. Вдома ще лишилося троє дітей. Всього їх у Рахімових було п'ятеро.

Приїхали вони не тільки в гості, а ще й на консультацію до клініки Амосова – у мами Рахімової було хворе серце.

Оскільки батьки займалися такими важливими справами, Хамід і Батир, обоє в однакових тюбетейках, чорняві й мовчазні, поступили під Галоччину опіку. І вона взяла їх із собою на «продльонку». Тим паче, що «продльонка» три години проходила у Ботанічному саду, або, як вони його називали, у Ботаніці.

Позаяк Хамід і Батир були, як уже сказано, мовчазні, спілкуватися з ними було важкувато. Тому десь через півгодини п'ятий «А» облишив їх у спокої. І зайнявся своїми звичними справами – грою в м'яча, в класи, стрибанням через резинку тощо. І Галочка, на хвилинку лишивши Хаміда і Батира, щоб зробити «два Буратіно» через резинку, несподівано захопилася і тільки хвилин за двадцять виявила, що вже давно не бачить братів.

– Ой! – зойкнула вона. – А де ж мої узбецькі друзі?

П'ятий «А» розгублено перезирнувся. Ніхто не бачив, куди вони поділися. Кинулися туди-сюди по алеях, по кущах. Узбецьких друзів ніде не було. Не було, до речі, й Дениска.

– Ой! Де ж вони?! – схопилася обома руками за щоки Галочка.

– Уявляєте? Уявляєте? Жах! – і собі приклала руку до щоки Люська Зарічняк.