— Льолик, — відповіла за нього Милочка.

— Льолик? Мда. — Іван Васильович нахмурився. — А по батькові?

— Семенович, — тихо сказав Льолик.

— Льолик Семенович? — здивовано підняв брови Іван Васильович.

— Та ні, — розгубився Льолик. — Повністю Леонід Семенович. По метриці.

— Ах, Леонід? Льонька, значить? Отак би й говорив. Так от, брат Льонько, така, значить, справа… Почнім із того, що спецівка в тебе негодяща, — він критичним поглядом окинув нарядний костюмчик Льолика. — Наша справа така — і забруднити й ненароком навіть порвати можна. Це тобі не польку танцювати. Отже, іншим разом для праці прошу одягтися скромніше. Ну, а зараз нічого не вдієш, — доведеться мені уступити тобі частину свого спецодягу.

Іван Васильович зняв із себе куртку й простягнув Льолику:

— Закасай рукави, підпережися — і все буде гаразд.

Потім він підвів Льолика до верстата, поклав на верстат довгу тонку дошку, розмітив її синім олівцем на рівні відрізки й наказав Льолику розпиляти дошку по розмітці на бруски. Льолик узявся до справи. Пилка хиталася і стрибала в його руках — ніяк не могла врізатися в дошку. Льолик збентежено роззирнувся навколо. Але всі мовчали. Всі продовжували працювати, не помічаючи Льоликових невдач. Іван Васильович схилився над Льоликом, показав, як треба тримати пилку. І потихеньку діло пішло — пилка, правда, ще нервово звискувала, проте різала. От уже один брусок лежить на верстаті. От уже другий…

Як Льолик старався! Якби ви бачили, як Льолик старався! Він закусив губу, брови його здригалися від напруження, з-під рівного, акуратно підстриженого чубка стікали крапельки поту. Здавалося, він нічого в світі не чує і не бачить, крім дошки та пилки. А коли він скінчив, то обличчя його було таким радісним і він так торжествуюче сказав: «Все! В мене вже все!» — що учні мимохіть усміхнулися.

Ні! Це вже не був Льолик, пихатий білоручка, який зневажливо говорив, що «хай працює той, хто буде столяром»! Це був Льонька! Й Іван Васильович дав Льоньці інше завдання — витесати кілочки для кочетів. І Льонька з азартом взявся до справи.

Іван Васильович весь час ходив серед учнів, поправляв, підказував, допомагав. Потім раптом зупинився і задумливо, ні до кого не звертаючись, сказав:

— Була в мене в житті одна мрія. Заповітна невідступна мрія — навчитися грати на балалайці. З самого малечку мріяв, ще коли без штанців бігав і гусей на вигоні пас. А як сповнилось мені вже десять років, я сам змайстрував собі балалайку. Першу. Потім другу зробив. А всього за своє життя п'ятнадцять балалайок змайстрував. Останню — позаторік. Гарна, кажуть, була балалайка. От тільки грали на тих балалайках інші — не я. А я так і не навчився. І зараз не вмію. Бо виявилось, що нема в мене музикального таланту. От як!.. А балалайки, кажуть, були добрі, талановиті балалайки. Для тих, хто грати вмів. Отак.

Іван Васильович говорив тихо, журно. Всі слухали, затамувавши подих. Так справді кажуть тільки про далеку нездійснену мрію. І Льонька Яворський дивився на нього широко розплющеними жадібними очима. І було в тому погляді і співчуття, і розуміння, і… вдячність.

Дружний, згуртований цей четвертий «Б». Чи не найдружніший в усій школі.

Але є у четвертого «Б» одна таємниця. Є річ, яку знає весь клас, крім одного хлопця, крім Льоньки Яворського. Мабуть, так ніколи й не дізнається Льонька, що не сам Іван Васильович придумав будувати човен і все інше. Що це придумав клас. І співпало якраз так, що прийшов Іван Васильович. І перед уроком йому все-все розказали.

Не повірив би Льонька, що сорок два учні, цілий клас придумав таку штуку, щоб уплинути на одного Льолика.

А втім, хіба треба, щоб він знав про це?..

…Між іншим, Льонька тепер вміє здорово шпаклювати човен.

1960 р.

Завтра — Новий рік. Про це величезними кольоровими літерами написано на фасадах будинків, прикрашених гірляндами електричних лампочок.

Про це красномовно свідчать веселі усмішки добродушних дідусів Морозів із неприродно червоними носами, які дивляться на вас з усіх вітрин крамниць.

Павлик одягається і виходить у двір. Іскристі сніжинки миготять перед очима й ніжно лоскочуть щоки… А снігу як багато! Ви коли-небудь ліпили сніговика?.. Ну, тоді ви, звісно, знаєте, яка це весела й разом з тим кропітка справа. Вона потребує серйозності, таланту й, головне, сумлінної колективної праці. Мається на увазі, певна річ, не якийсь там миршавий сніговик-підліток, а справжній поважний новорічний сніговик, двометрового зросту, з відром замість капелюха, з морквиною-носом, із мітлою в могутній руці. Сніговик, який цілу зиму стоятиме у дворі, викликаючи подив і захоплення в усіх, хто вперше бачить його.

Саме такого сніговика й ліпили діти, коли Павлик вийшов у двір. Робота тільки розпочиналась, і Павлик одразу приєднався до друзів.

Незабаром на горбочку біля паркана височів велетенський могутній тулуб сніговика.

Дівчата побігли по мітлу й відро, а Вася Дубчак, що вчився в художній школі, почав ліпити голову сніговика. Всі зачудовано стежили, як безформна брила снігу оживала просто на очах. Ось уже видно вуха, рот, підборіддя, вуглинки-очі… Велика товста морквина-ніс приліпилася над губами — і веселий симпатичний товстун-сніговик радо посміхнувся дітям, немов дякуючи за те, що вони дали йому життя. Це було так здорово, що всі заплескали в долоні.

— Шкода тільки, що він навесні розтане, — журно сказав Вовка Прокопенко, перший заводіяка в усіх витівках: це він придумав ліпити сніговика.

— До весни ще далеко!

— В усякому разі цілу зиму він простоїть — це факт.

— Авжеж, простоїть.

— Хо-ороший сніговик!

А сніговик усміхався, і дітям здавалось, ніби він навіть підморгував — мовляв, неодмінно простою до самісінької весни!

І раптом сталося несподіване. З-за паркана вилетіла здоровенна каменюка і вдарила сніговика по голові, аж запорошило навколо снігом — і порожнє відро-капелюх, гуркочучи, покотилося з горбочка. Весела усмішка сніговика розсипалася сріблястими сніжинками.

Якусь мить сніговик стояв без голови. Потім друга каменюка бухнулась йому в груди, сніговик похитнувся, мітла випала з його руки, він упав і розсипався.

А в цей час із-за паркана показалася хлоп'яча голова в кошлатій шапці-вушанці.

— Рудий!

— Ах, ти ж рудий негіднику! — закричали діти.

Діти лаяли хлопця, але навіть не зрушили з місця, щоб упіймати й покарати його. Вони добре знали, що це безнадійна справа. Він був невловимий.

Презирливо й зверхньо посміхаючись, він привітально помахав рукою і зник.

Його звуть Тимко. Але ніхто з дітей ніколи не називає його так, а дехто навіть не знає його справжнього імені. Для всіх він — ненависний, мерзенний Рудий.

Важко тепер сказати, коли і як це почалося. Але вже кілька років, відколи він з'явився тут, триває ця запекла ворожнеча. Він і вони: він — один, їх — вісімнадцять, десять хлопців і вісім дівчат. Але це ще зовсім не значить, що на їхньому боці перевага. Навпаки, тому вони так і ненавидять його, що нічого не можуть із ним вдіяти. Скільки прикростей завдає він їм!..У нього великі лупаті блідо-голубі очі, нахабні й зухвалі. Все обличчя в дрібному ластовинні, немов якийсь жартівник-маляр бризнув на нього золотавою фарбою. А волосся, мов жар, яскраво-червоного кольору.

Ну, звичайно ж, він — Рудий. Це перше слово, яке зривається з язика, коли побачиш його. І яких же образливих, дошкульних відтінків набуває це слово в устах вісімнадцятьох його ворогів!

Рудий Тимко добре знає, як до нього ставляться всі інші діти, і чи не через це в його лупатих очах раз у раз спалахують злі вогники. Ці вогники розгораються в полум'я помсти, і незабаром «ворожий табір» уже тремтить від безсилої люті. Рудий розстроює дітям ігри, завжди заважає і все псує. Кілька разів вони пробували відлупцювати його. Але з того нічого не вийшло. Він такий одчайдушний і верткий, що завжди видирається й тікає, залишаючи синці на обличчях ворогів.