За три тижні до Нового року Тимко захворів. У дворі настали тихі, спокійні дні. Діти почувалися щасливими.

А напередодні Нового року вони й думати забули про нього. Ніби його й зовсім не було на світі. От і сьогодні.

Діти мовчки стоять посеред двору й сумно дивляться на жалюгідні рештки сніговика.

— Знаєте, як собі хочете, — зціпивши зуби, каже Вовка Прокопенко, — а я вважаю, що завтра Рудому треба-таки дати. По-справжньому. Щоб на все життя запам'ятав.

— Я теж так думаю, — підтримує Павлик.

— Розуміється. Годі терпіти!

— Авжеж. Треба покласти цьому край!

Вирішено. Завтра, в перший день Нового року, з витівками Рудого буде покінчено. Або він, або вони. В гнітючому мовчанні діти розходяться по домівках.

…Павлик тиняється по непривітних чистих святкових кімнатах. Настрій у нього зіпсований. З голови не йде Рудий Тимко. От же капосний хлопець! Такого сніговика зруйнував! І чого він прискіпується до них? Чого весь час шкодить? Ну, пожди, буде тобі завтра! І в уяві Павлика постає картина справедливого й безжального суду над Рудим Тимком. Хлопці лупцюють Рудого Тимка сніжками, примовляючи: «Оце тобі за сніговика! Оце тобі за поламану шпаківню! Оце тобі за футбольний м'яч!..»

— Павлику, піди винеси сміття, — чується з кухні голос матері.

Павлик одягається, йде на кухню, бере велике відро зі сміттям і спускається у двір.

Надворі вже зовсім темно. Сипле густий лапатий сніг і кружляє білим роєм у промінні ліхтаря, що висить біля воріт. Саме там стоять ящики на сміття. Павлик спорожнив відро й уже збирався повертатися, як раптом помітив крізь снігову пелену коло паркану якусь темну постать. Постать вовтузилась на тому самому горбочку, де ще зовсім недавно стояв сніговик. Незрозуміло, що можна робити самому отам, у темряві? Хто це?

Павлик хотів був гукнути, але чомусь передумав. А що як злодій? Або — шпигун? Хоча звідки тут, у дворі, може бути шпигун! І все-таки Павлик обережно поставив відро на сніг і крадькома, ховаючись попід парканом, наблизився до постаті.

Сніг січе обличчя, набивається за комір, але Павлик не звертає уваги. Все ближче, ближче. От він уже чує голос — постать щось бурмоче, приглушено вигукує. І раптом Павлик присів і застиг від несподіванки. Він упізнав голос… Рудого. Павлик злякався. Малодушний страх скував йому тіло й холодом пронизав серце. Павлик хотів утекти, але ноги прикипіли до землі й, безсилі, не могли зрушити з місця… Тим часом Рудий не помічав його і далі вовтузився на горбочку, щось бурмочучи й стиха вигукуючи. Павлик мимохіть прислухався. Те, що він почув, так здивувало його, що він ураз забув про страх.

— Вовко, ану візьмись, браток!.. Павлику, а ти з того краю заходь!.. Разом! Узяли!.. Галочко, не крутись під ногами, а то ще придавимо ненароком… Васю, одійди — тобі ще роботи вистачить. Ти — художник. Ти голову ліпитимеш… Нумо, хлопці, разом!..

Тільки тепер Павлик побачив, що робить Рудий. Рудий ліпить сніговика. Одна величезна брила снігу вже стояла на горбочку, а він катав іще й другу. Рудий ліпив сніговика сам. Якщо заплющити очі й не дивитись — здавалось, що всі вісімнадцять тут, поряд із ним. Рудий називав кожного на ім'я, звертався до кожного і сам собі відповідав за них. І голос його був такий незвичайно лагідний, що аж не вірилось, що це голос Рудого. Це було щось неймовірне. Рудий один уособлював усю їхню компанію — дружню, веселу, згуртовану. І себе самого він вважав зараз за рівноправного члена цієї компанії. Тут, на самоті, коли ніхто з них не знав і не бачив цього, Рудий дружив з усіма ними.

Рудий підкотив другу брилу до першої і, обхопивши її руками, намагався підняти. Він стогнав від натуги, ковзав ногами по снігу, падав, підводився і знову брався піднімати, але важка брила не піддавалася. І хоч як він підбадьорював себе — все марно. Він був сам. А одному це було не під силу. Тоді Рудий глибоко зітхнув і, спершись на паркан, сховав лице в зігнутий лікоть. Плечі його здригалися. Рудий плакав. Він плакав тихо, стримуючи схлипування й важко дихаючи. Так плачуть тільки ті, хто рідко плаче й соромиться своїх сліз. Так плачуть дуже самотні й горді люди.

Серце Павлика чимраз дужче стискається, і йому самому на очі навертаються сльози. Він раптом розуміє все. Він розуміє, як тяжко Рудому, як страждає він через свою самотність, як набридло йому ворогувати з дітьми, як хочеться дружити й завжди бути разом з усіма.

І тут Павликові пригадується випадок, який так здивував його колись. Одного разу Павлик бачив, як Рудий зустрічав свою матір на трамвайній зупинці. Його мати працювала вагоноводом трамвая і приходила додому пізно. Рудий іноді подовгу чекав на зупинках, щоб побачитися з нею. І Павлик якось був свідком такої зустрічі.

Рудий — завше зухвалий і злий — пригортався до матері, як зовсім маленький хлопчик і ніжно, сумно шепотів: «Мамочко, рідненька! Приходь швидше! Я так скучив за тобою!»

Як здивувався тоді Павлик! Виявляється, Рудий зовсім-таки не поганий, а добрий і лагідний. Тільки дуже гордий і самолюбивий. І зацькований до того ж. Адже діти ніколи не сказали йому доброго слова. Навіть коли він не зачіпав їх. Завжди гнали його від себе, завжди тільки дражнились і кепкували з нього. Важко тепер з'ясувати, хто перший почав і хто справді винен — він чи вони. Але так сталося, і вже пізно говорити про це. Ясно одне: Рудому дуже тяжко. Йому набагато гірше, ніж їм.

Ще зовсім недавно, якихось півгодини тому, Павлик люто ненавидів Рудого, ненавидів і боявся. А тепер…

Павлик рішуче підвівся, вийшов із своєї схованки й підійшов до великих брил снігу, що мали стати тулубом сніговика.

— Тимку! — гукнув він і не впізнав свого голосу.

Рудий здригнувся і підвів голову.

— Тимку! — повторив Павлик. — Ану поможи мені. Давай піднімемо цю брилу. Вдвох, мабуть, подужаємо. Знаєш, ти здорово придумав — зліпити сніговика. От хлопці завтра будуть раді! Ну!..

Перший ранок Нового року — ясний, сонячний, радісний. Небо чисте й безхмарне, і сніг сліпучо іскриться на сонці. Боляче дивитись.

У дворі веселий гамір. Від дзвінкого сміху здригаються посріблені інеєм віти дерев. Діти катаються на санчатах, борюкаються в пухкому снігу, грають у сніжки. А на горбочку, біля паркану, стоїть сніговик. Він не дуже гарний, трохи кривобокий, але страшенно симпатичний. І ніхто не помічає, що, примруживши одне око, сніговик обводить поглядом дітей. Скільки їх? Дев'ятнадцять. Так, не вісімнадцять і один, а дев'ятнадцять. І сніговик радо посміхається.

1960 р.

Раптом щось сильно вдарило в потилицю, і за комір пекучими іскрами посипалися сніжинки. Дівчинка обернулася. Четверо хлопчаків, тікаючи, дерлися по вкритій снігом гірці, на якій стояв похилий дерев'яний паркан. Доганяти їх — годі й думати. Зараз вони перелізуть через паркан і — шукай вітру в полі.

От!.. Не так воно боляче, як досадно — ну, хоч плач! Стільки готувалася до цього новорічного карнавалу! Сама собі костюм пошила — Снігуроньки. Подружки заздрили — такий вдалий вийшов! А тепер? Зірчастий паперовий комірець намок від снігу і зібгався, ні до чого не придатний. Хоч додому вертайся!

— У-у! — тупнула ногою з досади. І раптом побачила: один із хлопчаків зірвався з паркана, впав і покотився з гірки. За хвилину вона вже міцно тримала його за руку. Хлопчик сіпався, намагався вирватися, але марно. Він був худенький, щупленький другокласник, а вона — п'ятикласниця та ще й спортсменка.

— Це ти кинув? Признавайся! Ти?

Він мовчав. Дивився спідлоба понуро, неприязно і мовчав. Це не він кинув сніжку, але нізащо в світі він не став би виправдовуватися.

Троє за парканом сміялися. Їм не загрожувала небезпека.

— Ну, що з тобою зробити? Відлупцювати? Думаєш, не можу?

Вона взяла його за плечі й підняла над землею. Він смішно й безпорадно задриґав ногами. Тепер він дивився на неї з безсилою люттю — вона принизила його хлоп'ячу гідність!