Будуть мене вовки-сіроманці зустрічати І дідом за обідом коня мого заїдати.^»

Сидить козак на могилі,

На кобзі грає-виграває,

Жалібно співає:

«Гей, кобзо моя,

Дружино моя,

Бандуро моя мальована!

Де ж мені тебе діти:

А чи в чистому .степу спалити І попілець на вітер пустити,

А чи на могилі положити?

А будуть буйні вітри по степу пролітати,

Твої струни зачіпати І жалібно вигравати,

І будуть козаки подорожні проїжджати,

І твій голос зачувати,

І до могили будуть привертати...»

ПРОВОДИ КОЗАКА ДО ВІЙСЬКА

Ой у неділю барзо рано-пораненьо Не сива зозуля закувала —

Сестра брата своего із подвірні своєї В військо виряджала,

Словами промовляла І сльозами ридала:

«Ей же, мій брате рідненький,

Голубонько сивенький!

Відкіля тебе виглядати,

Із якої сторонки у гостині сподіватись:

Чи з Чорного моря,

Чи з чистого поля,

Чи з славного із войного люду, війська Запорожжя?» «Ей, сестро-моя рідненька,

Як голубка сивенька!

Не виглядай мене ні з Чорного моря,

Ні з чистого поля,

Ні з славного люду, війська Запорожжя.

А виглядай мене, сестро,

Як будуть о Нетрі сині озера замерзати,

А о святім Василії калина білим цвітом процвітати». «Ей, добре ж ти, братко, знаєш,

Добре, братко, ти відаєш:

Як синім озерам о Петрі не замерзати,

А о святім Василії калині білим цвітом не процвітати... То я іще скільки у світі проживала,

А у старих людей не .чувала,

Щоб синім озерам о Петрі замерзати,

А о святім Василії калині, білим цвітом процвітати». «Добре ж ти, сестро, знаєш,

Добре ти, сестро, і відаєш:.

Як синім озерам о Петрі не замерзати,

А о святім Василії калині білим цвітом не процвітати, Так мені вік-віком у гостинях не бувати...»

«Ей, як будеш ти, братко, на чужій стороні проживати, Будеш ти пити і гуляти,

Будуть ранньою зорею і вечірньою До тебе куми і побратими приходжати,

Будуть тебе рідним братком називати...»

При добрій годині —

Куми й побратими!

Як пристигла козака-летягу нещасливая година,

Злая хуртовина,

То одцуралася й притаманная родина.

На святую неділю люди з церкви йдуть,

Як бджоли гудуть,

Плече об плече торкаються,

Род з родом,

Брат із братом,

Сват із сватом На здоров’я питаються;

А козака-летяги при нещасливій годині Ніхто не займає І на здоров’я не питає,

Наче б ніколи не бували І хліба-солі не вживали!

Господи, утверди й подержи Пана Грицька І всіх вислухающих На многії літа.

КОЗАЦЬКЕ ЖИТТЯ

Не один козак сам собі шкоду шкодив,

Що від молодої жінки у військо ходив.

Його жінка кляла-проклинала:

«Бодай тебе, козаче-сіромахо, побило в чистому полі Три недолі:

Перша недоля—щоб під тобою добрий кінь приставу Друга недоля — щоб ти козаків не догнав;

Третя недоля — щоб тебе козаки не злюбили І в курінь не пустили!»

А козак добре дбає,

На жінку не потурає,

Жінці віри не діймає,

Коневі частенько зеленого сіна підкладає,

Жовтого вівса підсипає,

Холодною криничною водою коня напуває,

У поход виступає.

Господь йому дав,

Що під ним добрий кінь не пристав,

Він козаків доганяв;

Що його козаки злюбили,

До себе в курінь пустили,

Ще й отаманом настановляй.

Тогді козак у війську про.буває,

Свою новину козакам оповідає:

«Слухайте, панове-молодці,

Як то жіноцька клятьба дурно йде,

Так як мимо сухе дерево вітер гуде;

Жіноцькі сльози — дурні, як вода тече».

Жінка в корчмі пила, та гуляла,

Та домівки не знала,

Мов її хата к нечистій матері пусткою завоняла. Скоро стала козака з походу сподіватись,

Стала до домівки приходжати,

Стала в печі розтопляти,

Стала той борщ кислий,

Оскомистий, чортзна-колишній Із-під лави виставляти,

Стала до печі приставляти,

От тим борщем хотіла козака привітати.

Скоро став козак з походу прибувати,

Став до нових воріт, до ламаних, доїжджати;

Він з коня не вставає,

Келепом нові-ламані ворота відчиняє,

Козацьким голосом гукає.

Скоро стала козачка козацький голос зачувати,

То вона не стала против нього дверми виходжати, Стала, мов сивою голубкою, в вікно вилітати.

Тоді козак добре дбає,

Хорошенько її келепом по плечах привітає, Карбачем по спині затинає.

Тогді козачка у хату вбігала,

Буцім нехотя той борщ поліном штиркнула.

Ну його к нечистій матері! У піч обертала,

Новий борщ унов варити зачинала;

До скрині тягла,

Не простого — лляного полотна тридцять локтів

узяла

До шинкарки тягла,

Три кварти не простої горілки — оковита узяла,

З медом та з перцем розогрівала,

От тим козака частувала та вітала.

От то вийшла козачка на другий день за ворота,

Аж сидить жінок превеликая рота,—

А сказано — жінки, як сороки:

Одна на одну зглядали Та й козачку осуждали,

Та й козачці не казали.

Одна-таки старушка не втерпіла,

І козачці сказала:

«Гей, козачко, козачко! ^:

Десь твій козак нерано з походу прибував,

Що попід очима добрі гостинці додавав»,,

То козачка добре дбала,

По-свойому козака покривала:

«Чи ви ж то, жіночки-голубочки, не знаєте,

Що мій козак нерано з походу прибував,

Заставив мене в печі потопити,

Вечеряти варити,

А я пішла по дрова,

Та не втрапила по дрова,

А втрапила по лучину,

Попідбивала собі очі на ключину.

Роблю ж я таки те ремество синило,

Так воно мені добре взнаки далося:

Як я його мішала, так воно мені за очі взялося».

А козак сидить у корчмі та мед-вино кружає,

Корчму сохваляє:

«Гей, корчмо, корчмо-княгине!

Чом-то в тобі козацького добра багато гине?

1 сама єси неошатно ходиш,

І нас, козаків-нетяг, під случай без свиток водиш!» Знати, знати козацьку хату,

Скрізь десяту:

Вона соломою не покрита,

Приспою не осипана,

Коло двора нечиста-ма й кола,

На дровітні дров ні поліна,

Сидить в ній козацька жінка — околіла.

Знати, знати козацьку жінку,

Що всю зиму боса ходить,

Горшком воду носить,

Полоником діти напуває!

КОЗАК НЕТЯГА ФЕСЬКО ГАНЖА АНДИБЕР

Ой полем, полем Килиїмським,

Битим шляхом Ординським,

Ей гуляв, гуляв козак, бідний летяга, сім год і чотири Да потеряв з-під себе три коні воронії.

На козаку, бідному летязі,

Три серомязі,

Опанчина рогожовая,

Поясина хмельовая;

На козаку, бідному летязі, сап’янці —

Видні п’яти і пальці,

Де ступить — босої ноги слід пише;

А ще на козаку, бідному летязі, шапка-бирка —

Зверху дірка,

Шовком шита,

Буйним вітром підбита,

А околиці давно немає.

Іще ж то козак, бідний летяга, до города Килиї прибув Та не питається, де б то стати Коня попасти,

А питається, де корчма новая,

Шинкарка молодая,

Настя кабачна:

«Тая на нас, на бідних летяг, хоч зла, да й обачна».

Городом Килиєю іде,

Слухає-прислухається,

Чи не радиться хто на славне Запорожжя гуляти.

Аж тільки радяться-поражаються Три дуки-сребраники На кабак іти

Меду да оковитої горілки попивати.

Тогді-то козак добре дбав,

Попереду собі у кабаку кватиру займав,

Край груби сідає,

Плечі свої козацькі пригріває.

Тогді дуки-сребраники у кабак уходжали,

У стола сідали,

По цебру меду, оковитої горілки постановляли.

Первий дука-сребраника Гаврило Довгополенко

переяславський,

А другий ВойтеНко ніжинський,

Третій Золотаренко чернігівський.

Іще ж бідного козака-летяги не вітають Ні медом шклянкою,