Та й тим ти будеш Діток доглядати,
Мені, молодому челядину,
Порядок то й давати.
Ой то. буду тебе за рідну неньку почитати, Буду тебе до смерті годувати,
Тим ти будеш у мене По свою жизнь проживати»,
То бідна вдова А в чужої-чужанини,
Молодої челядини, проживала Аж тринадцять а три. роки.
На чотирнадцятому році
Та стали хуртовини наступати, '
Та стали вдовиченків побибатиз :
Що перва хуртовина Дома попалила,
А друга хуртовина Скотину поморила,
А третя хуртовина У полі й у домі Та хліб побила,
А нічого в полі й у домі Не й остановила.
Як стали вдовичєньки жити-проживати,
Не стали в себе нічого мати,
То стали двори бур’янами заростати;
Не стали люди поважати,
Не стали гості-панове До їх заїжджати,
До себе зазивати;
Не стали куми-побратими навіщати,
Хоч стало тяжко та важко На світі проживати.
Гей, то в святу неділеньку,
То рано-пораненько,
То не в усі то дзвони дзвонять,
А то про вдовиченків Все люди то й говорять.
А в святу то неділеньку,
То рано-пораненько,
То не сизі орли засвистали,
Як ті бідні вдовиченки Од сна вставали,
Біле лице промивали Та божі молитви сотворяли.
Ой що мовлять словами,
Обіллються дрібними то й сльозами.
Ой що старший син то мовить словами, Обіллється дрібними сльозами:
«Ой брате середульший,
І брате мій найменший!
Негарно ми всі втрьох то й зробили,
Що ми свою неньку,
Удову стареньку,
А з свого подвір’я зослали.
Ходім тепер перед богом, перед людьми,
А гріх-страм потерпімо,
свою неньку
Вдову стареньку,
На своє подвір’я й упросімо!
Ой чи не прийде то наша мати До нас проживати,
Бо вже нам тяжко та важко На світі пробувати».
Ой то скоро шапки в руки забрали,
На коліна й упали,
Свою неньку,
Вдову стареньку,
До себе жить закликали:
«Ой іди ж ти, ненько,
До нас проживати!
Будем тепер дітей научати,
Жінок спиняти,
Тебе за рідну неньку почитати».
Ой то бідна вдова А те зачуває,
Словами промовляє,
Сльозами проливає.
Що мовить словами,
Обіллється дрібними то й сльозами:
«Як-то я вас, сини, годувала,
Як камінь глодала,
А чого тепер собі од вас діждала,
Що на чужому подвір’ї проживаю?
Ой не піду я до вас, сини, проживати,
Щоб ваших дітей не оскорбляти,
Жінок не зневажати,
Щоб вам не тяжко та не важко було на мене Своїми очима й оскорбляти».
Ой то бідна вдова добре знала, бо вже виділа Ой на коліна й упадала,
Руки вгору підіймала,
Молитви сотворяла,
А своїх синів то прощала.
Як стала синів прощати,
То став їх господь милувати:
Стали люди поважати,
То стали куми-побратими навіщати;
А бідна вдова на чужому подвір’ї проживала. На чужому подвір’ї проживала І на чужому подвір’ї помирала.
Ой то тільки бідної вдови,
А прийшла то слава, її пам’ять,
Между царями,
Между князями,
Между православними християнами.
Ой то її слава! —
Ой сотвори-то, господи, їй вічну пам’ять, А всім слухающим головам,
Пошли їм, боже,
На многая літа!
ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ ТА БАРАБАШ
Як із день-години
Зчиналися великі войни на Україні,
От тогді ж то не могли обібрати,
За віру християнську одностайно стати;
Тільки обібрався Барабаш, да Хмельницький,
Да Клиша білоцерківський.
От тогді вони од своїх рук листи писали,
До кроля Радислава посилали.
Тогді ж то кроль Радислав листи читає,
Назад одсилає,
У городі Черкаськім Барабаша гетьманом настановляє: «Будь ти, Барабаш, у городі Черкаськім гетьманом,
А ти, Клиша, у городі Білій Церкві полковничим,
А ти, Хмельницький, у городі Чигирині хоть
писарем військовим». От тогді ж то небагато Барабаш, гетьман молодий,
гетьманував,
Тільки півтора года.
Тогді ж Хмельницький добре дбав,
Кумом до себе гетьмана молодого Барабаша зазивав,
А ще дорогими напитками його вітав І стиха словами промовляв:
«Ей, пане-куме, пане Барабашу, пане гетьмане молодий! Чи не могли б ми з тобою удвох кролевських листів
прочитати,
Козакам козацькі порядки подавати,
За віру християнську одностайно стати?»
От тогді. ж то Барабаш, гетьман молодий,
Стиха словами промовляє:
«Ей, пане-куме, пане Хмельницький,
пане писарю військовий!
Нащо нам з тобою кролевські листи удвох читати,
Нащо нам козакам козацькі порядки давати?
Чи не лучче нам із. ляхами,:
Мостивими панами,
З упокоєм хліб-соль по вік вічний уживати?»
От тогді ж то Хмельницький на кума свого Барабаша Велике пересердіє має, :
Ще кращими напитками вітає.
От тогді-то Барабаш, гетьман молодий,
Як у кума свого Хмельницького дорогого напитку напивсь, Дак у його і спать поваливсь.
От тогді-то Хмельницький добре дбав,
Із правої руки, із мезинного пальця щирозлотний перстень
ізняв,
Із лівої кишені ключі виймав,
З-під пояса шовковий платок висмикав,
На слугу свого повірного добре кликав-покликав:
«Ей, слуго ти мій, повірений Хмельницького!
Велю я тобі добре дбати,
На доброго коня сідати,
До города Черкаського, до пані Барабашевої прибувати, Кролевські листи до рук добре приймати».
От тогді-то слуга, повірений Хмельницького,
Добре дбав,
На доброго коня сідав,
До города Черкаського скорим часом, пильною годиною
прибував,
До пані Барабашевої у двір уїжджав,
У сіни ввійшов — шличок із себе скидав,
У світлицю ввійшов — низький поклон послав,
Тії значки на скам’ї покладав,
А ще стиха словами промовляв:
«Ей, пані,— каже,— ти, пані Барабашева,
гетьманова молодая! Уже ж тепер твій пан Барабаш, гетьман молодий,
На славній Україні з Хмельницьким великі
банкети взчинаЮть, Веліли вони тобі сії значки до рук приймати,
А мені листи кролевські оддати,
Чи не могли б вони із кумом своїм Хмельницьким Удвох прочитати
І козакам козацькі порядки давати?»
От тогді ж то пані Барабашева, гетьманова,
Удариться об поли руками,.
Обіллється дрібними сльозами,
Промовить стиха словами:
«Ей, не з горя-біди мойому пану Барабашу
Схотілося на славній Україні з кумом своїм Хмельницьким
Великі банкети взчинати!
Нащо б їм кролевські листи удвох читати?
Не лучче б їм із ляхами,
Мостивими панами,
З упокоєм хліб-соль вічнії часи уживати?
А тепер нехай не зарікається Барабаш, гетьман молодий, На славній Україні огнів да тернів ізгашати,
Тілом своїм панським комарі годувати —
Од кума свого Хмельницького».
От тогді ж то пані молодая' Барабашевая Стиха словами промовляє:
«Ей, слуго, повірений Хмельницького!
Не могу я тобі листи кролевські до рук подати,
А велю я тобі до воріт отходжати,
Кролевські листи у шкатулі із землі виймати».
От тогді-то слуга, повірений Хмельницького,
Як сі слова зачував,
Так скорим часом, пильною годиною до воріт отходжав, Шкатулку з землі з кролевськими листами виймав,
Сам на доброго коня сідав,
Скорим часом, пильною годиною до города Чигирина
прибував,
Свойому пану Хмельницькому Кролевські листи до рук добре оддавав.
От тогді-то Барабаш, гетьман молодий, од сна уставає, Кролевські листи у кума свого Хмельницького зоглядає, Тогді й напитку дорогого не пропиває,
А тільки з двора тихо з’їжджає
Да на старосту свого Крачевського кличе, добре покликаєі «Ей, старосто,— каже,— ти мій, старосто Крачевський! Коли б ти добре дбав,
Кума мого Хмельницького живцем узяв,
Ляхам, мостивим панам, до рук подав,—