Вже на початку грудня група Кудрявого могла вилетіти за лінію фронту. Та. на перешкоді стала погода. Таких мрячних тижнів зими давно не пам'ятають і звиклі до туманів і дощів корінні пітерці. Старший лейтенант Іван жартував, що льотчики по обидва боки фронту заключили з богом угоду і тепер «давлять сачка», попиваючи ром і шнапс у бліндажах.

Нам час було де діти: штудіювали солдатський словник. Вчив нас вітатися і просити хліба естонською мовою Орел. У ролі наставника Орел був нетерплячим і гордим, дивуючись з того, що Короп нехотя і погано запам'ятовував естонські слова і фрази. А сьогодні майор Савич прибув ще з одним чоловіком, котрий не був схожий ні на якого лектора чи інструктора. Він був невисокий на зріст, у фуфайці і в шапці-вушанці, одне вухо якої стирчало «на Кавказ», а друге «на Мурман».

На кухні якраз протікав кран, а шведського ключа, щоб замінити прокладку, не було. Хлопці подумали, що майор і привіз слюсаря-сантехніка.

Чоловік у фуфайці проти високого, підтягнутого майора У модно пошитій бузкового кольору шинелі, крізь яку груди випиналися «колесом», був зовсім непоказний.

Однак, на наш великий подив, майор поводив себе якось завбачливо перед чоловіком у фуфайці. Савич хвилювався: такими рум'яними щоки у майора ми ще не бачили. Він позирав то в куток, де стояла рація на столику, то на Кудрявого.

Гість зняв шапку, пригладив русяве волосся і привітався:

— Здрастуйте, товариші!

Хлопці відповіли.

— Знайомтеся, — сказав Савич. — Наш прямий і найвищий начальник… — І назвав прізвище генерала.

Старший лейтенант і я аж роти пороззявляли від несподіванки: перед нами стояв начальник розвідвідділу фронту, прізвище якого було відоме не лише всім офіцерам в армії і у флоті. Адже наш генерал був ще й членом Ленінградського штабу партизанського руху з часу його заснування.

— У цій одежі зручніше, — ніби вибачався генерал і кожному потис руку.

— Сідайте, товариші. Вам ось-ось і в дорогу — як тільки проясниться. Тож я і прийшов побесідувати, — сказав Петро Петрович, сівши на стілець, який подав йому Короп.

— Про завдання вам уже говорилося. Війська нашого фронту розпочнуть наступ, розірвуть кільце облоги й підуть на захід. Ми вас закинемо під Псков. Вашій групі треба скопіювати ділянки оборонної смуги навкруг Пскова і передати нам розташування вогневих засобів і укріплень. Тому у вас і дві рації. Працюватимете у чотири руки, як піаністи на конкурсі… Знати оборону противника у смузі нашого старого кордону, який існував до возз'єднання Естонії і Латвії з Радянським Союзом, нам конче необхідно.

— Я родом з тих країв, товаришу генерал-майор… — похвалився Сокіл.

— Знаю, Соколе. Вас саме тому і взяли у групу.

— Ми підключимо місцевих людей, партизанів, у яких нема власної рації, і нанесемо на карти дзоти, доти, дротяні загородження… — пообіцяв Сокіл, підвівшись і виструнчившись.

— Сідайте! — мовив генерал. — Звичайно, не в усіх загонах там є рації, а тільки в штабах партизанських бригад. Ви ж діятимете більше самостійно. Хоч як партизани не підривають рейки й не знищують ешелони, поїзди все-таки ходять від Пскова до Луги. Рух по Київському шосе теж активний. Ваше друге, не менш важливе завдання, — здобувати відомості про рух німців по Варшавці й по Київському шосе від Пскова до Луги і навпаки. В цих повідомленнях мусить бути тільки правда! — Петро Петрович повторив: — Одна правда! Навіть коли ми будемо вас у телеграмах лаяти, що ви ловите гав і дивитесь не туди. Так трапляється, бо ви там не одні. Ті повідомлять про ними бачене, перевірене, а інші про те, що чули від людей, полонених. Чутки можуть бути всякі. Не все знають і «язики». До того ж німці можуть навмисне подбати про дезінформацію. Краще передати нам менше, зате тільки правду про дислокацію противника, його рух, про будівництво укріплена.

— Ми так і розуміємо свою роботу, товаришу генерал! — відповів командир групи.

— Однак, можливо, не всі це знають. Командира часом тягне немов магнітом на війну з тріском і шумом. Бійці захоплюються диверсіями, вважаючи, що позначити паличками на папері кількість пройдених на схід і на захід автомашин, мотоциклів, танків, тягачів, гармат — завдання першокласників, котрі оперують теж паличками на уроці арифметики…

— А на свій перший урок з арифметики я вирізав палички з вишні, і пахли вони клеєм… — раптом сказав я.

— Отож ніяких диверсійних актів з вашого боку. Це діло партизанів і диверсійних спецгруп! — рішуче попередив генерал. — Галка чимось стурбований?.. — стишив голос.

— Як ви сказали, ми з Коропом працюватимем у чотири руки, — почав я. — Звичайно ж, не з одного місця. Нащо мати запасного радиста, коли треба дати якнайбільше інформації з двох географічних точок?

— Це буде кращий варіант… — нагадав генерал.

— Щоб передати в ефір докладний опис оборонної дільниці, треба вистукати кількасот п'ятизначних цифрових груп. Радист «клюватиме» на морозі, ключ триматиме у руці, а не на столі, сидітиме, мов турок, схрестивши ноги, а не як сидять радисти у штабі фронту, то швидкість передачі буде мізерна. Більше десяти-дванадцяти груп не втнеш. Та ще після передачі кожних десяти груп ти повинен переконатися, чи прийняті вони безпомилково. То скільки часу займе передача п'ятисот груп?!

Всі мовчали, а генерал підпер підборіддя рукою. Паузу порушив майор Савич:

— Дві години роботи рації на передачу цілком досить, щоб німці не лише запеленгували її, а й вислали на автомашинах у цей район карателів!

— Траплялося і так, — погодився генерал. — Радисти гинули, так і не закінчивши передавати радіограми. Треба частіше переходити з одної хвилі на іншу, міняти місце передачі. Звичайно, це не так легко, але…

— Так нам говорили, — згодився Короп.

На мене кидали невдоволені погляди Кудрявий, Сокіл, Іван і навіть радист Короп, мовляв, нащо такі запитання, та ще й самому начальникові розвідвідділу фронту.

Я сидів ні в тих ні в сих. Відчув, як кров підпливає до моїх щік, вух. «Нащо справді почав оцю розмову?.. Генерал може подумати, що я боягуз. Маєш ситуацію! Мене прислали, щоб зміцнити групу Кудрявого, а, виявляється, радист Галка вже думає, як би чого не сталося!» Щоб не сказав генерал оцих слів, я випалив їх одним подихом:

— Вовка боятися — в ліс не ходити! Однак невже радіо-спеціалісти так і не можуть радистам, котрі летять у ворожий тил, порадити щось нове, щоб якось нейтралізувати дію радіопеленгаторів ворога?

— Поки що нічого, окрім написаного в інструкціях! — відповів майор Савич. — І ви це знаєте добре… — невдоволено докінчив.

— Нехай говорить, — заперечив майорові генерал-майор. — Але ж дещо у нас уже зроблено для безпеки роботи радистів, — звернувся він до мене. — Візьмемо спосіб шифрування радіограм. Скільки можна з десяти цифр утворити комбінацій у п'ятизначних цифрових групах?

— Мабуть, мільйон! — не роздумуючи, сказав я.

— То нехай ворожий шифрувальник пошукає потрібне цифрове сполучення у тому мільйоні комбінацій! — усміхнувся гість. — Наші специ над цим думали. Тому радисти й отримають тільки по одному примірнику цифрових стрічок. Та ще до того кожен має свій цифровий шифр. І ключ щоразу до шифрування ставлять не на постійному місці. Примітивів у нас уже не буде. І, це добре. Я певен, що потрібних шифрів у німців ще нема. Якщо ж додати до цього моральний дух наших радистів-розвідників, то ми тут обігнали німецький «Абвер».

— Ви натякаєте на те, що розвідгрупи там вербуються з покидьків, запроданців? — запитав командир Кудрявий.

— Якщо у тих групах не німці, а росіяни чи смертники інших національностей, колишніх наших співвітчизників, — з небажанням відповів генерал. — На жаль, такі групи є. Для цього фашисти не шкодують ні коштів, ні засобів, бо надто велика ціна у такій війні розвідці. І особливо відчуває це німецьке командування зараз, після битви на Курській дузі, коли наші армії форсували Дніпро і німці ждуть нових ударів нашої армії, в тому числі і тут, під Ленінградом.