— Зрозуміло! — відповів за всіх командир.

— Як мені здається, радист Галка не все сказав, що хотів? — тихим голосом мовив Петро Петрович, зустрівшись поглядом з моїми очима.

— Не все, — відповів я. — Та можна б те залишити поки що при собі, як експеримент…

Довелося вмовкнути, бо відчув докірливі погляди товаришів.

Петро Петрович бачив, що я зараз залишився один, що моєю поведінкою незадоволена майже уся група, яка прагнула зараз не хвилювати генерала, турбувалася, щоб усе було як слід, в злагоді, в одностайності. Генерал підвів руку, ніби затулив нею випромінене очима хлопців невдоволення, і сказав:

— На кого ти, Галко, схожий? На батька чи на матір?

Цього запитання ніхто не чекав. Розгубився трохи і я, відповівши:

— Кажуть, на матір!..

— Щасливий. Повернешся!.. То що ти хотів мені сказати?

— Все одно мене вважають радіотехніки і на віллі, куди я прибув уперше, і тут невігласом, як тільки заведу мову про висоту антени. Я вже пробував на тренувальному виході. Однак нічого з моєї затії не вийшло. Чули мої сигнали в Ленінграді надто слабо. Так слабо, що нормально передавати радіограму неможливо…

— То що ти хочеш? — не стримався майор Савич.

— Таких поразок я не боюся! Але й того, що я схожий на маму і що командир лінкора «Октябрьская революция» наворожив мені вийти з цієї війни живим, замало. Мене таки можуть пристукнути, не зважаючи на згадану «броню». І я не хотів би не поділитися з товаришем генералом тим, чим живу нині як радист…

— Говоріть, Галко, — примружив очі Петро Петрович.

— І скажу… — ковтнув я слину, бо пересохло в роті. — Нас, радистів, вчать виходити на зв'язок за умови, коли антена має бути дванадцять чи двадцять чотири метри і, звичайно, спущена з дерева. Ще краще, коли те дерево на галявині, на пагорбі…

— Вас так учать, — ствердив майор Савич:

— Я теж переконався — чим вище антена, тим краще мене чули, — сказав і Короп, який під час навчання уже виходив на тренування.

— Уявімо собі, що ми приземлилися десь під Тарту, або поблизу Риги, чи на кордоні із Східною Пруссією. Віддаль звідти до Ленінграда — триста, п'ятсот і навіть сімсот кілометрів. П'ятсот кілометрів, себто п'ятсот тисяч метрів… — міркував я вголос.

— На біса тобі арифметика? — спитав старший лейтенант Іван.

— Щоб довести мізерність висоти антени під час роботи на коротких, повторюю, на. коротких хвилях, якщо вона буде піднята навіть на найвищу в тамтешніх лісах сосну!.. Що ті метри проти півмільйона метрів віддалі між рацією моєю і Центром? Що ті метри, коли короткі хвилі одразу шугають у небо, до шару Хівісайда, щоб потім відштовхнутися і стрибати навколо земної кулі?! Віриться мені, переконаний у цьому, що Центр почує мене і з тисячі кілометрів, якщо я покладу ті антени тільки на кущ.

— Ну й-ну?! — сердито сказав хтось з наших.

— Однак на практичних заняттях з вашої затії нічого путньоґо не вийшло? — зауважив Петро Петрович.

— Так точно. Але наша вілла на Неві була у такому кілометровому відношенні до моєї рації на Карельському перешийку, як наш «Север» буде у ворожому тилу до найближчого штабу німецької дивізії чи корпусу. Полк не вважатимемо. У полку пеленга немає. Я хочу сказати, що там німці мене чутимуть так само погано, як і тут, в особняку, свої, коли на півтора десятка кілометрів працював на низькій антені. І все це я перевірю вже на своєму першому радіосеансі з німецького тилу.

— Ти хочеш штучно зробити «мертву зону»? — запитав майор Савич.

— Не знаю, як це буде називатися. Важливо те, що надповерхнева радіохвиля погасне у болоті, у лісі, звідки я триматиму зв'язок із Центром.

— Знайшовся і в нас Марконі й Попов в одній особі! — пожартував Андрій Савич. — Якби було так насправді, то цьому б вас і вчили на радіокурсах.

— Звичайно, — втрутився Кудрявий, — бути небаченим і нечутим для ворога — правило у розвідників.

— Але в тому разі, коли ті розвідники активно працюють, діють, — підказав, приставивши долоню до рота, Петро Петрович. — Можна бути непочутим і непобаченим, сховавшись у ведмежу берлогу…

— Я саме і тверджу про активність у роботі! — весь зашарівся і почервонів Кудрявий. — Та сліди свої на снігу ми будемо намагатися замести, замаскувати. Але ж ефір — не сніг! Ефір відкритий для всіх.

— Це ви кажете правду. До речі, хто у вас начальником штабу групи? — раптом поцікавився Петро Петрович.

— Ще не призначили. Заступник командира є! — відповів за Кудрявого майор Савич.

— Начальником штабу вашої розвідгрупи буде старший лейтенант Галка, — сказав генерал і, стишивши голос, додав: — Я теж не дуже впевнений, що вам, Галко, пощастить якось замести свої сліди в ефірі. Але спробувати треба.

— Спробую, товаришу генерал, заради роботи, на яку полетить наша група, заради усіх нас! — рішуче відповів я.

— То нехай вам щастить! — благословив генерал.

— Дозвольте, Петре Петровичу!.. — втрутився Кудрявий. — Судячи з того, що нас десантуватимуть під Псков, у розташування лінії «Пантера», це означає, що наші війська з-під Ленінграда й Новгорода, коли розпочнуть наступ, повинні з ходу пройти й оборонну смугу «Пантера» і взяти Псков?

— Все залежить від нас, від наміру противника на цьому фронті, від активності партизанів і, звичайно, від нашої агентурної розвідки. Незаперечним є те, що ми покінчимо з блокадою у найближчі тижні і війська нашого фронту вийдуть на оперативний простір. Назовемо умовно цю операцію «Нева-2». Ваша група — учасник цієї історичної операції.

— Коли наша армія підходитиме до району наших дій, чекати на неї чи йти далі на захід? — знову запитав Кудрявий.

— З штабу фронту давати накази у ворожий тил розвідникам не завжди доцільно. Але ясно одне: ми зацікавлені в тому, щоб група пішла далі, — висловив побажання генерал. — Ще: вам доведеться зустрічатися з місцевим населенням. Всюди ви повинні пам'ятати, що ви посланці Червоної Армії, яка виконує найсправедливішу у світі місію — виганяє фашистські війська з нашої землі і визволяє від гітлерівського рабства народи Європи. Ніякої зверхності перед населенням! Ніякого биття себе в груди. Не дають вам хліба — ідіть далі, не підвищуючи, навіть голосу. Успішно виконати завдання ви зможете тільки з допомогою місцевих людей, бо кожному з вас бракує знання німецької мови, а також латиської чи естонської. Своєю чесною роботою, об'єктивною інформацією ви збережете у наступних боях тисячі наших солдатів, допоможете командуванню точніше завдавати удару по ворогу. Пройміться почуттям відповідальності за свою роботу!

— Діятимемо на совість!.. — пошепки мовив Сокіл.

— Інакше і бути не може, — погодився з лейтенантом генерал. — Всі ви прийшли до нас по своїй добрій волі, а значить, готові відповідати за себе, за товариша. Ви ж усі подружилися?

— Але суперечки, як оце зараз, трапляються, — признався Сокіл.

— Це обмін думками, — посміхнувся генерал. — Ситуації обговорюйте всебічно, всі разом. Найліпше рішення і буде уже для вас отою командою, що її на фронті виконують беззаперечно. Ми знаємо факти провалу груп і загибелі розвідників тільки через надмірне «якання» командира. Отож Кудрявий, Петро і Галка — ваш штаб. Однак і решта повинна думати за себе і за всіх, особливо у критичні моменти, яких у вас буде багато. Будь-що прагніть знайти вихід навіть із безвиході!

Петро Петрович умовк і ніби зазирав очима в очі кожного: хотілося знати, яке враження на розвідників справляють його слова. А слова були справді незвичайними, бо ж мовилося не просто — «один за всіх і всі за одного», а про те, що думати треба і на війні. За себе і за всіх, аби знайти вихід із безвиході.

З такою формулою на військовій службі я зустрічаюся вперше. Це навіть не на батареї, де офіцери, командири не ображали гідності рядових, За що їх поважали бійці і були готові за них у вогонь і воду. Слова генерала утверджували найвищі відносини в групі між розвідниками, незалежно від їхньої посади, чину. Зразком тих відносин стала ті розмова про радіопередачі, яка щойно відбулася. Генерал вислухав мене до кінця і, можливо, передасть мої спостереження, сумніви фахівцям. Тоді розмова ця послужить нашій великій справі.