Кінооператори зафіксували десятки спалених танків, німецьких і наших, літаків. Біля гаубиць і дальнобійних гармат роздягнені до пояса, замурзані й спітнілі гармаші працювали, немов на молотьбі. Безперервні атаки автоматників-піхотинців, що бігли вперед, у вогонь і дим. «Це ж і тут будуть такі ж жорстокі бої, коли Ленінградський фронт і Балтійський флот перейдуть у наступ, щоб остаточно прорвати блокаду й розгромити 18-ту і 16-ту армії німців!..» — подумав я, не відриваючи очей від екрана. Тим часом діди, бабусі виходили з льохів. Босі, у лахмітті, немов старці. За спідниці бабусь хапаються перелякані онуки. Це — теж війна. А навкруг вогонь і клубочаться дими, неначе з кратерів вулканів. І в цьому пеклі раптом вихоплюється, хитаючись, жовтоголовий соняшник. Згадалися вибухи і сонях з іншого фільму про битву на Україні у 1918 році. У першому ж кадрі кінокартини «Щорс» теж був соняшник… Цвіте соняшник серед вогню, димів, як символ нездоланності рідного краю.

Я не уявляв, що діялося б зі мною зараз, якби не знав, що мати і брати живі, що весь цей гуркіт і вогонь уже покотилися могутнім валом далі на захід! Хвилювання за рідних і близьких, за своїх земляків, яким судилося залишитися в окупації, додали ще й картини нечуваних звірств німецьких фашистів у щойно визволеному Харкові. Вулиця Свердлова. Я пам'ятаю будинок навпроти кінотеатру. Кінокамера увічнила балкон на другому поверсі. На балконі висіло троє страчених…

А далі розгорнулася ще одна історична битва — Дніпровська епопея. На шляхах плакати: «Дайош Киев!» До Дніпра сунуть танки, самохідки, артилерія, нестримно біжать автоматники. Перші бійці вже зачерпнули у каски-шоломи дніпровської води і п'ють жадібно, усміхаючись, ніби на цьому березі для них уже скінчилася війна. І знову — «Вперед!» Ріка клекоче від вибухів снарядів і бомб, бульбашиться від куль.

«Які ж молодці оператори, що отак зблизька знімали живі й неповторно героїчні картини, вихоплені з виру війни!» — подумав я.

Ще миготять батальні кадри, а на екрані — Колонний зал будинку Спілок. Виступає вродливий і могутній Герой Радянського Союзу мінер Василь Яремчук. Чорнявий, ніс орлиний, погляд темних очей бистрий.

«Брати по крові, брати по боротьбі, брати по священній ненависті до гітлерівських розбійників! Україна живе й бореться! Український народ не стане рабом. Горить земля під ногами німецько-фашистських окупантів-бандитів! Тільки моя партизанська група пустила під укіс 12 ворожих ешелонів, висадила сім мостів…

Брати — пригноблені слов'яни! Звертаюся до вас від імені партизанів і партизанок України! Нещадно знищуйте фашистських гадів, які хочуть зітерти з лиця землі велике і могутнє слов'янське плем'я. В горах Югославії, в лісах Польщі, в містах і селах Чехословаччини нищівно бийте фашистську гадину! Пам'ятайте, брати, що тільки тоді наступить справжній порядок, коли ми спільними зусиллями заб'ємо осиковий кілок у могилу фашизму!

До помсти, брати-слов'яни! Хай живе наша перемога!» — цими словами партизан Яремчук закінчив промову.

Кадри замиготіли. На екрані українські партизанські командири — Тимофій Строкач, Сидір Ковпак, Семен Руднєв, Олексій Федоров і Василь Бегма.

— Бачиш, які партизанські генерали на Україні, у ворожому тилу?.. — нахилився я до Орла. — А наш Петра Петрович походжає по Невському у фуфайці, у шапці-вушанці…

— Точно. І одне вухо тої шапки на Москву, а друге на Таллін стирчить, — додав веселим тоном Орел. — Конспірація… А де генерал, — сказав він далі, подумавши, — там мусить бути і дивізія, корпус.

Партизани-генерали схилилися над картою, про щось перемовляються. В іншому кадрі — стежать за боєм. А серед партизанів — бородані й підлітки, жінки й дівчата.

Спалахнуло світло. Глядачі підвелися. Зататакали ними покинуті стільці на пружинах. Проштовхувалися до виходу і ми.

— Ти збуджений, ніби побував дома, — сказав Орел. — І я теж оце вперше побачив Україну.

— Ти побачив її у вогні, а не квітучою навесні, не золотою від налитих колосом хлібів у липні, — відповів я.

Людський потік виніс нас на вулицю.

У небі де-не-де проглядалися чисті озерця лазурі. Можливо, протягом доби вітри таки розженуть тумани й низькі, важкі хмари.

— Скоріше б! Ми немов на вокзалі. Все ждемо і ждемо поїзда, що запізнився…

— Мабуть, подивлюся перед далекою дорогою «Богдана Хмельницького». «У «Титан» піду! — сказав я, вийнявши кишенькового годинника. — За десять хвилин там починається сеанс. В разі тривоги — встигну…

— Ми ж уже дивилися «Хмельницького»? — здивувався Орел.

— Ще піду…

— А я по азимуту — на квартиру. Якщо отримаємо сигнал, прийду в кінозал і гукну: «Галко! На вихід!» — сказав Орел.

— Гукнеш! — штовхнув я його в плече.

Ми перейшли Невський. Я звернув до «Титана».

До кінозалу зайшов, коли вже погасла світло. Пригинаючись, дістався до, крайнього місця у чотирнадцятому ряду. Сідаючи, поправив кобуру з пістолетом, що висіла на ремені, і обернувся назад. На п'ятнадцятому ряду сиділо двоє хлопців. Нарешті всівся і я. Розстебнув комір шинелі й звільнив два гачки з петель. Фільм цей не може не хвилювати, навіть коли дивишся вдруге. Та ще тут, у Ленінграді, за тридев'ять земель від України. Вражає, як по троє, по двоє, а потім по одному розходяться кобзарі по шляхах України, несучи з Січі клич до війни за незалежність. А як натхненно грає гетьмана Мордвинов! У десятому класі ми ставили акт з п'єси Олександра Корнійчука «Богдан Хмельницький». Мені доручили гетьмана. Роль я вивчив напам'ять. А скільки клопоту з одягом, з гетьманською шапкою?! З братами своїми я ганявся за півнем. Півнячий хвіст був справді прекрасний! Мене привабили оті блискучі червоно-чорні пір'їнки. Зловили півня, висмикнули два найкращих пера і пришили до шапки. Булаву виточили в майстерні й позолотили її фарбою…

Сам того не відаючи, чому, пальці мої доторкнулися до кобури, що уперлася у стілець, намацали защіпку. Кобура була застебнута. Та раптом мені стало моторошно: рука не відчувала ваги у кобурі. Пістолета у мене не було.

Я різко обернувся назад. Але двох хлопців у п'ятнадцятім ряді як вітром здуло.

«Як же так? — все ще не вірилося мені, що хтось міг украсти пістолет. Втрата особистої зброї — це кінець для мене…»

Ледве втримався я, щоб не застогнати, щоб не закричати на весь кінозал. Це ж треба бути зовсім бездумним злодієм, щоб у військового витягти пістолет! А тут ще кобуру дали «універсальну» — і для нагана, і для пістолета. Вона легко відкривається, бо не на кнопці, а на металевій защіпці, що її можна одвернути дуже легко.

«Яке нещастя!.. Адже радиста з цієї групи чомусь відсторонили від завдання. І ось тепер у мене, котрого генерал призначив навіть начштабом групи, раптом не стало пістолета. Невже його украли оті два хлопці, що вже покинули кінозал. А може, десь у натовпі витяг якийсь рецидивіст? Хто ж мене пустить ось таким, без пістолета, у ворожий тил?»

Від цих думок похололо всередині. Мені вже не хотілося жити на світі. Покидаючи своє місце в кінозалі і поспішаючи до виходу, картав себе: «Чому не вбило мене в атаці під Петергофом? Смерть же була у кількох кроках, у дулі «шмайсера». Та хтось з наших випередив німця, розтрощивши йому голову прикладом гвинтівки. Чому з тисячі осколків півторатонного вантажу бомб жоден не вскочив у моє серце? Чому?»

Я йшов до виходу. «Може, хлопці пожартували і чекають мене на вулиці?..» Запитав у чергової біля дверей. Так. Хвилин десять тому двоє вийшли. Сказали, що їм треба спішити на завод, на зміну. «Вони з ремісничого училища», — відповіла чергова.

Я вийшов з «Титана» на Невський, розхристаний, безвольний, бездумний, зганьблений, немов побитий киями й обпльований. Так кепсько я ще не почував себе. Не бачив ніякого виходу. «Можна утаїти від своїх, що нема пістолета. Є автомат, є ніж, є гранати. У тилу ворога перший же вбитий фріц з пістолетом і… трофей мій! Там і признаюся, що вкрали у мене зброю. Там інше діло. Там нема ні майора Савича, ні Петра Петровича… Що діяти? Як бути? Я ж так підвів хлопців!..»