У мене був гарний настрій, ніби я щойно склав державний екзамен. Я відчув генералову теплу руку, що лягла на мою. Може, Петро Петрович думав про свого сина, якщо він є в нього. Та мені в цю хвилину генерал нагадав мого батька. Той теж приходив узимку з роботи у фуфайці, у шапці-вушанці, такий простий, хоча й інженер, простий по-людському, як і цей генерал розвідки.

— Товаришу майор! — звернувся генерал до Андрія Савича, показавши пальцем на його планшетку.

— Єсть, — відповів майор і розкрив свій планшет.

Хлопці думали, що Савич розстеле зараз карту, як бувало на заняттях. Але майор дістав грубенький пакет і передав Кудрявому.

— Це від Військової Ради Ленінградського фронту, від товариша Жданова, — пояснив Петро Петрович. — Пакет адресований секретареві Псковського підпільного райкому партії товаришу Акатову. Тут лист і наказ командуючого Ленінградським фронтом про нагородження групи партизанів 2-ї і 7-ї партизанських бригад орденами і медалями.

— Але ж ми десантуватимемося не на партизанські вогні, а наосліп. То як зустрінемося з Акатовим? — запитав Кудрявий.

— Це буде згодом, коли налагодите зв'язок з партизанами. Ті знають товаришів Акатова з Пскова і Дуригіна з оперативної трійки Новосельського району, — пояснив майор Савич.

— Зрозуміло, — сказав Кудрявий, беручи пакет і кладучи його в польову сумку.

Хлопці перезирнулися. Було видно, що кожен із них хотів щось сказати, запропонувати. Та не насмілювався. Нарешті вихопився Орел:

— Шкода, що не можна в «лісторанчик»! Така зустріч!..

Короп аж кулаки стиснув, почувши отаке.

— Не завадило б… — відповів генерал.

— Ми з Галкою принесемо води, щоб запивати, — встиг переорієнтуватися розсудливий Короп.

— А я за баклагою! — підвівся Сокіл.

— А ви? — звернувся наш високий гість до командира групи і його заступника Петра.

— Згодні…

— Тоді і я не проти, якщо майор дозволить? — пожартував генерал. — Однак у літаку ніякої гадки про це! Уявіть, що приклався до баклаги й штурман!.. Тоді потрапите не під Лугу, а в Чебоксари!

— Та ще коли навкруг біло-біло від глибоких снігів, — змалював невеселу картину майор Савич.

З Іваном ми подалися на кухню. Навздогін уже лунала мелодія «Вечерний звон»: хтось завів шарманку-патефон. Іван розкривав консерви: тушковану свинину з чорним перчиком. Я кроїв скибки з хлібини, призначеної на завтра. Прискочили Орел, Короп і Сокіл. Один дістав чарки, той готував тарілки, ложки і виделки, третій вийняв з енне дві цибулини і розрізав їх на тоненькі кільця. Вийняли з шафи і шпроти.

— Може, сушеної картоплі зваримо? — запропонував Сокіл.

— Довго вариться і смаку ніякого! — заперечив Короп.

За кілька хвилин усі п'ятеро зайшли до вітальні. Всі разом принесли — посуд, страви, воду і спирт у баклазі.

Стіл переставили під люстру, щоб розмістилися за ним усі. Петро Петрович сів між Орлом і мною. Мабуть, тому, що ми були тут наймолодші.

— Які науки цікавили, тебе в школі, Галко? — запитав.

— Фізика, астрономія, фізична географія і літератури.

— А у фізиці, звичайно, радіо? Тоді я пропоную перший тост за радіо у тилу фашистів! — підняв келих, пригубився і поставив.

Майор Савнч і всі хлопці випили.

— То, кажеш, полюбляв фізичну географію?

— Годинами міг повзати по карті, розстеленій на підлозі, обнишпорюючи всі закутки світу, далекі острови Півночі й Антарктиди. Непокоїли мене пунктирні лінії, якими були позначені десятки островів…

— Що за лінії? — поцікавився Короп.

— Пунктиром на картах позначають незвідані береги, — відповів я. — І ще манило мене зоряне небо. Через відчинені двері на горищі хліва часто дивився на те небо, поки не засинав.

— Уколисаний зорями, — додав замріяним голосом Кучерявий, думаючи і про своє дитинство.

— І тепер, у розвідці, без карти, без зоряного неба вам не обійтися після стрибка наосліп, — сказав майор Савич. — В школі ж ви грали у війни?

— Ще й як! — відповів Кудрявий. — У Чапаєва і в білих У наших краях воював Чапаєв.

— І ми теж у червоних і білих або у дві армії — синіх і червоних. Я був у розвідці. На горищі хліва були карти, зброя, книги про полководців і червоних командирів. — Ми навіть проводили навчання, тобто тренували пам'ять. От прийдемо до клубу на виставу і хтось скаже: «Даю шістдесят секунд. Дивіться на сцену, на плакат, на герб, на все-все. Потім заплющуйте очі й перелічуйте, що примітили, — до сучка, до тріщинки на дошці!» І отак кожен намагався зафіксувати якнайбільше.

Генерал опустив голову, зітхнув:

— Учитися б вам, хлопці.

— А довго ще буде війна? — поспитав Короп.

— У сорок п'ятому, певне, закінчиться! А сьогодні січень сорок четвертого!..

Настала мовчанка. Кожен з нас, та й генерал і майор, зараз примірювали пройдене на цій війні і скільки залишилося пройти, пережити. В 1945-му мої десятикласники домовлялися зустрітися. Де вони зараз? Де моя зоря юності Зіна із золотавим, густим, як пшеничний сніп, волоссям і синіми, бездонними очима, як небо в липневий день? Хто ж прийде на ту, заплановану на сорок п'ятий, зустріч? Замріявся. Не помітив генералового погляду. Той дивився на мій якір. Я миттю, немов з-під вогню, сіпнув руку до себе. Заховав.

— Небажана «помітка» для роботи у фашистському тилу, — сказав Петро Петрович.

— Знак цей зроблено місяця липня, року сорок першого. Ще тоді хлопці нашої батареї вірили, що фашизм розіб'ємо і що кожному з нас не доведеться показувати свої руки ворогові. Кожен щось і виколював на спомин про Червонопрапорний Балтійський флот, про «Аврору», що стріляла по буржуазії… — відповів я винуватим голосом. — Нічого. Вовка боятися — у ліс. не ходити! Нехай ворог боїться хлопців з такими якірцями…

— Вірно, — погодився генерал, зітхнувши. — Ви воюватимете на своїй землі, хоч і у ворожому тилу, і не повинні боятися німців. Та це не означає, що ви не будете обачними. Вірно і те, що не маєте права ні за яких обставин потрапити в кігті ворога. А радист особливо: він найцінніший «язик» для противника, бо знає багато, у нього шифри, у нього радіостанція. Отож, товариші, треба морально готувати себе до гіршого, навіть до смерті в ім'я перемоги і неодмінно вірити у краще, у світле, у те, що ви таки повернетеся на Велику землю, з честю виконавши завдання Центру…

— Так і буде! — пообіцяв за всіх пскович Сокіл.

Петро Петрович подивився пильно, не кліпаючи очима, на Сокола, на Івана, Петра, Коропа, Орла, Кудрявого, а мені підморгнув примруженим оком, мовляв, все буде гаразд, радисте! Генерал підвівся.

— Час нам іти, Андрію Савичу!.. — І до всієї групи: — Ми сьогодні добре побесідували.

— За все вам спасибі!

Кожен хотів допомогти генералові й майорові вдягтися. Той приніс фуфайку з вішалки, інший майорову шинелю.

Я подав генералові шапку, вуха якої стирчали у різні боки.

Він по-змовницькому посміхнувся сказавши:

— Де тут у вас кран, що протікає? Зараз ми замінимо прокладку…

Всі ми після візиту високого гостя вечорами сиділи дома чекали: ось-ось нас одвезуть на аеродром, якщо хоч трохи проясніє небо.

Минулої ночі випав свіжий сніг, і ми, роздягнені до яса, вискочили з квартири на подвір'я, щоб умитися. Старшина якраз привіз нам продовольство. Загадково, притуливши палець до губів, він повідомив:

— А увечері, можливо, привезу шестиденний сухий пайок.

Старшина поніс харчі у квартиру (у нього був свій ключ) а ми ще розтирали один одному голі спини білим, пахучим снігом, вигукуючи й покректуючи.

Занять сьогодні не було, і вже ранком ми могли сходити в кінотеатр. Я з Орлом не пропустив такої нагоди. Швидко одягся і підперезався ременем, на якому була кобура з пістолетом ТТ. Ми покинули квартиру.

Дивилися в «Аврорі» фільм Олександра Довженка «Битва за нашу Радянську Україну». Події у фільмі розгорталися на Слобожанщині, на стиці Бєлгородщини і Харківщини, де відгриміла влітку минулого сорок третього року нечувана в історії танкова битва. На екрані вгадувалися слободи і села, що в них доводилося мені колись бувати. Серце билося, аж стугоніло у скронях. Села понівечені вогнем, потрощені бомбами і снарядами. Сидячи в кінозалі зрозумів, що через мій рідний край проліг чи не найважливіший маршрут Червоної Армії, по якому вона неодмінне дійде до фінішу, до розгрому німецько-фашистської армії. З-під Бєлгорода наші війська вдарили на Харків, Богодухів, Гадяч, щоб звідти вийти до Дніпра.