І знову настала пауза. Раптом у сірих очах Кудрявого забігали грайливі вогники, і він сказав:

— Вірили і будемо вірити! — Зненацька звернувся до товаришів. — Хлопці! У Галки шпана пістолет витягла.

— Невже? От біси-анцихристи! Може, нам варто переодягтися в цивільний одяг, командире? — мружив замріяні голубі очі Орел, шукаючи виходу з цієї біди.

На тривожний поклик вскочили до кімнати Іван, Сокіл, Петро і неквапний Короп. Всі кліпали очима, дивлячись на мене, немов уперше бачили.

— Щось придумаємо… — заспокоїв мене Сокіл.

Іван, накидаючи на шию райдужний шарф, подарований Катериною, запитав у когось:

— Де моя кепка з ґудзичком?..

— Що ви затіяли? Я один відповідатиму…

— Не той це випадок, коли — один! — сказав і Петро, заступник командира групи, одягаючись у демісезонне пальто.

— Помислимо логічно, — обмірковував уголос Кудрявий. — «Позичимо» пістолет у якогось полковника, що гав ловить. А повернемося з ворожого тилу — попросимо пробачення.

— Без пістолета поки що обійдуся!.. Головне, що ви зрозуміли мою біду, — відмовлявся я від наміру хлопців допомогти мені.

— Честь групи вимагає, щоб пістолет був зараз і в тебе! — втрутився рішуче завжди обережний Короп.

— Вірно! — ствердив старший лейтенант Іван і до мене: — Ось помацай, який шарф! Катюша подарувала! — підморгнув. — Почнемо, хлопці, від Літейного мосту і до зупинки «Пяти углов». Пароль: «Катя! Нам пора виходити…»

Я стояв ніби на роздоріжжі, немов заплутався у густому лісі. «Катя, нам пора виходити!..» — ще лунало у вухах. До мого приходу зі своїм нещастям хлопці були неначе сонні бджоли. Вигук Кудрявого розбуркав їх. Усі раптом почали прагнути до дій, за чим скучили, бо набридло очікування літака. А що ж далі?

Йдучи на квартиру, готовий був вислухати від товаришів навіть слова презирства. Життя! І це після того, як два дні тому, генерал рекомендував мене начальником штабу групи!.. «Яка ганьба! Хіба ж міг я припустити, що в героїчному Ленінграді водяться ще вурки в час війни!..»

Хлопці вже були готові покинути квартиру, як зайшов, відімкнувши двері своїм ключем, старшина.

— Що за шум, а бійки нема? — запитав жартівливим тоном комендант.

— Багато знатимете — швидко постарієте! — відповів прислів'ям Кудрявий.

— А я вам уже сухий пайок привіз на дорогу, — стишив голос старшина, зиркнувши на мене, а потім на порожню кобуру, що лежала на столі.

Я перехопив погляд його лукавих очей. Та старшина одвернувся і подибав неквапно до етажерки, заставленої товстими томами. «Так! — раптом осяяла мене думка. — Цей лис Микита, служака-інтендант ранком, коли ми вмивалися на подвір'ї снігом, міг вийняти з кобури мій пістолет! Кобура висіла на спинці стільця разом з гімнастеркою. Зараз схоплю за барки цього підступного типа!..»

Старшина розсунув чотиритомник «Толкового словаря живого великорусского языка» Володимира Даля і дістав пістолет.

— Візьміть, — звернувся до мене. — Однак пильність треба виявляти не лише там, а й по сей бік фронту. Як же ви вранці побігли в кінотеатр, товаришу старший лейтенант, — докірливо говорив далі, — не відчуваючи, що в кобурі уже нема зброї. Ви що, раніше не носили ані нагана, ані пістолета?..

— Ти ще й відчитуєш Галку? — підскочив до коменданта Орел. — Та такого служаку варто…

Старшина зблід, відчувши біду, і промовив обезкровленими губами:

— Я ж хотів, щоб новий радист був обачнішим. Я ж не доповів начальству про це. Я ж, приїхав до вас раніше, знаючи, що товариш старший лейтенант зараз переживає. Я ж… Вже завтра синоптики обіцяють ясну і морозяну погоду… Так. Я винуватий. Пробачте…

Прогноз старшини справдився. Вже наступного дня подих Арктики, підсилений дужими вітрами, розігнав тумани. Надвечір мороз поміцнішав до двадцяти градусів. Виплив над містом ясний місяць, точнісінько такий, як і в той вечір, коли я пішов із запасного полку в розвідвідділ штабу Ленінградського фронту.

Двома легковими автомашинами група відчалила з Невського на аеродром. Я сидів поруч з Кудрявим і Орлом, час від часу мацав, чи на місці, чи при боці у кобурі пістолет.

На аеродромі нас чекав транспортний літак «дуглас». Обслуга вже вантажила вісім стокілограмових лантухів. У мішках: боєприпаси, запасні батареї й елементи до рації, автомати, протипіхотні міни, тютюн, медикаменти, бинти, цукор, сіль, топографічні карти, папір, гвинтівка для безшумних пострілів, ручний кулемет Дегтярьова, чоботи і валянки, кілька комплектів нової німецької уніформи. До кожного мішка прив'язано лижі, а то й дві пари.

Ще на Невському Кудрявий, Сокіл, Короп і я одягнули дешеві шевйотові костюми, сорочки-косоворотки, а старший лейтенант Іван і лейтенант Петро новеньку уніформу німецьких солдатів. Усі взулися в чоботи, а валянки про запас поклали хто у вантажні мішки, а хто у свій ранець. Був ще й вибір — фуфайка чи кожух? Я брав фуфайку і ватяні штани: у кожусі при повній викладці радиста будеш неповороткий, мов годований кабан. В особистому речовому мішку було сотні три патронів до автомата, кілька гранат-лимонок, бинти, дещо з медикаментів і харчі. Нам дали на п'ять днів: сухарі, консерви, копчену ковбасу, цукор, сіль, а також мило, плащ-палатку і запасні байкові онучі та вовняні шкарпетки.

Пілоти тим часом перемовлялися. У того, котрий розхвалював фільм, клубочилася з рота пара. Він од душі реготав. Я навіть знітився від того сміху.

— Якщо не встигнемо на 22 годину, примусимо кіномеханіка прокрутити спеціально для нас, — сказав той, що сміявся.

— Чув? — штовхнув ліктем мене уважний Короп. — Кіно в них у голові…

— Ти мені про кіно, як і про старшину, не нагадуй! — з серцем відповів я. — До кінця війни не піду в кінотеатр!

До нас підійшов Андрій Савич.

— Про твої сумніви та антену я знову розмовляв з начальником радіовузла. Він попередив, щоб ти не захоплювався ніякими експериментами, якщо група хоче мати надійний радіозв'язок із Центром.

— Зараз не хочу думати ні про які антени! Стрибаємо ж наосліп? — відповів я.

— Майже. Пілоти орієнтир знають — поруч два невеликих озера, — нагадав майор Савич.

— Отож. Треба ще приземлитися, зібратися всім ї знайти вантажі. А потім думати про вихід в ефір… Невже не могли нас десантувати в якийсь партизанський загін? — з тривогою в голосі запитав я.

Ще на Невському група знала про орієнтир — «два озерця» і що район той натиканий німецькими військовими частинами. Та все ж ця місцевість була зручна для десантування: звідти недалеко і основний район наших дій. На запитання про партизанський загін і сигнали майор Савич лише зітхнув і заговорив тихим голосом про інше:

— Є сувенір! Ходімо за літак…

Ми обійшли літак і зупинилися. Майор Савич дістав з польової сумки дві баклаги.

— Сховай одну в упаковку рації, другу — в ранець. Вже там, на землі, дай усім трохи випити. Збудження буде велике, і треба вгамувати нерви. Однак тільки не в літаку! — суворо попередив Савич.

Тим часом десант запросили на борт літака. Майор прощався з кожним, обіймаючи і тиснучи руки.

— Можливо, зустрінемося там… — задумливо сказав він Кудрявому.

— Ми запалимо вогнища для вас.

— Та то я так… — понурим голосом мовив Савич.

Та й сказаного було досить, щоб зрозуміти, що в разі потреби майор теж сформує, групу і полетить у ворожий тил. Він знає добре фінську, естонську і ще якісь мови народів північної Європи.

— Повертайтеся! Повертайтеся, сябри мої!

Семеро виструнчилися. Майор віддав честь.

По трапу хлопці заходили в літак і зупинялися біля відчинених дверей літака, щоб ще раз поглянути на цю ленінградську землю, за яку кожен уже пролив кров. Можливо, вранці дивізії й армії Ленінградського фронту розпочнуть свій довгожданий генеральний наступ на війська німецької групи «Північ», які ось уже дев'ятсот днів залізними пазурами стискали горло Ленінграду, задушили вже голодом шістсот тисяч людей, зруйнували снарядами і бомбами тисячі будівель. Колись же то мусить прийти край цьому!! Можливо, завтра і розпочнеться історична операція під умовною назвою «Нева-2».