Майор помахав рукою.

Хтось з обслуги зачинив дверці, а потім відкинув від борту довгу лаву.

— Сідайте.

У літаку пітьма. Я і Петро притулилися лобами до ілюмінаторів. Майор проти ясного місячного світла побачив, наші обличчя і кивнув головою.

Заревли мотори. Поли майорової шинелі забилися у цьому вихорові, та ось Савич пішов до командного пункту аеродрому, раз по раз озираючись.

Літак тремтів, несамовито ревучи. Нарешті зрушив з місця. З кожною миттю «дуглас» біг все швидше. Хлопці перезиралися: у літакові всі вперше.

Я схопився за руку Петра. До мого плеча притиснувся Кудрявий. У цю мить у грудях похололо. Я зіщулився, бо нутрощі ніби впали кудись на дно живота. Це літак одірвався від землі, набираючи висоту, переносячи нас на іншу фазу буття.

Потроху всі оговталися, навіть усміхалися, мовляв, нічого страшного нема в польоті. І я подумав про радиста Василя і резидента Оскара, котрі вже, мабуть, на тім боці фронту під Гатчиною (на топографічній карті місто це називалося Красногвардійськом), куди готувався вилітати і я.

Машина дрижала від реву двигунів. Од цього тремтіння часом цокотіли зуби. Нудило, особливо коли літак падав униз. У такі моменти кожен норовив за щось ухопитися, ніби літак падатиме і далі, а ти залишишся на місці.

Старший лейтенант Іван заспівав «Катюшу». Це ім'я справді було його супутником і в Ленінграді, і тут, у літаку.

Івана не всі підтримали, і_він почав «Огонек». Знав би Валька Нікітенко, що його пісня уже на крилах літака! Хлопці дружно підтримали Івана, ніби змагалися з моторами літака. Наша кронштадтська мелодія пробиває собі дорогу на окуповану ворогом територію. Для гарної пісні нема ні меж, ні кордонів… Однак співати мені не хотілося: боліла голова. «Рожденный ползать летать не может»… Я притулився чолом до холодного ілюмінатора.

Коли перелітали лінію фронту, внизу «заговорили» десятки зенітних гармат, плюючись у небо вогнем. Пострілів не чути, але спалахи на стволах зеніток видно за десятки кілометрів. Сизувату темінь, підсвічену мерехтливим сяйвом місяця, прорізали кинджали прожекторних променів. Гармаші стріляли хвилин десять, а потім угомонилися.

Літак усе плив і плив над засніженими лісами, луками і полями, над селами і хутірцями. Стіни хаток чорніли на білому тлі. Спало на. думку, що оті два озерця, що е нашим орієнтиром, не так і легко буде відшукати штурманові. «Та на те він штурман, щоб не заблудитися!..» — заспокоїв я себе і ще став дивитися крізь ілюмінатор на місяць, що теж плив, як і наш літак, на південний захід.

Уперше в житті бачив я місяць унизу. «Куди ти приведеш нас, місяцю?» Я задивився на обриси гір на місяці, у контурах яких у давнину люди побачили Каїна, котрий підняв підступно на вила свого брата Авеля. Місяць неповний, і тому від Авеля тільки передня частина тулуба. З якою побожністю, жахом колись оповідала бабуся про отих Каїна й Авеля, бо ж повний місяць завжди сходив навпроти наших двох вікон, що виходили у степ, на Муравськнй шлях.

Однотонно гуділи мотори. Десантники вже понад годину в польоті, добряче змерзли і, мабуть, більше від нервової напруги. Хтось став просити у Кудрявого, аби дав трохи зігрітися.

— Баклага десь у мішку… — відповів командир, пересилюючи гуркіт моторів.

— Не станемо ж розшнуровувати мішок! — підтримав командира насторожений завжди Короп.

— А нащо розшнуровувати! — від кабіни пілотів прийшов старший лейтенант Іван. — Ось льотчики дали! Правда, тут на денці лише! — поколотив баклагу. — По два ковтки вистачить…

— Які льотчики? — здивувався Кудрявий.

— Та ти що, Іване! Облиш хоч тут свої пітерські походеньки! — басовитим голосом відчитав старшого лейтенанта наш тридцятирічний старшина Короп. — Ото мушкетер!

Івана підтримали Орел, Сокіл і Петро: чому б не випити два ковтки на такому лютому морозі. Іван подав баклагу мені.

— Не хочу. Іншим разом, — й одвернувся.

— Вольному воля, — речитативом проговорив Іван, віддавши баклагу Орлу.

Кудрявому не сподобалася ота «воля» старшого лейтенанта, він узяв баклагу, похитав нею і сказав:

— Тут справді тільки на два ковтки…

Кудрявий був невдоволений поведінкою Івана, хоча й намагався не подати знак. Командир і сам пригубився до баклаги і передав посудину Соколу. Саме в цю мить завітав до пасажирської кабіни хтось з обслуги.

— Вже скоро. Підтягнемо поближче до дверей вантажі.

Всі кинулися допомагати. Мішки будуть скинуті з літака першими. А тоді плигатимуть люди. Потім подали команду: «Зачепити за трос карабіни парашутів!» Поки хлопці зачіпляли карабіни, вже були одчинені й дверці літака.

Унизу засніжені поля, ліси ї далекі села. Лише подекуди видніються вогники. Біля невеличкої білої плями чорніла крихітна клуня, дах якої теж був засипаний снігом. Ще мить — і спалахнула електролампочка: сигнал скидати мішки. Двоє з екіпажу, Кудрявий і Петро, скидали з літака лантухи. Вантажі падали вниз, над нами спалахували голубуваті парашути, схожі на велетенські медузи. Ще упав мішок. Ще, ще…

За цей час літак відлетів далеченько, й пілоти завернули на друге коло.

Загуділа сирена. Кудрявий устиг потиснути мою руку й вигукнув:

— Пішов, братці!

Він одштовхнувся, немов од берега, ногою і пірнув головою униз у безодню. За ним я. Теж намагався якнайдалі відштовхнутися. Правою рукою міцно стискував кільце парашута: так надійніше, бо ж падаєш не як колода, а тільки свідомо… Студений вітер обпік щоки, засліпив очі. Проте свідомість, як ніколи, ясна. І ніби ніякого страху. Було лиш бентежне відчуття вільного лету.

Вітер так дув за бортом літака, що здавалося, однесе; тебе до хвостового оперенню і ти тріснешся об нього, протаранивши собі голову. Та яка ж велика сила вільного падіння тіла! Летиш головою вниз. Де б ще таке пережив, якби не пішов у розвідку?

За якусь мить устиг подумати, що не треба квапитися розкривати парашут, бо ще випорсне «гриб» і зачепить за літак. Та поки я був цим стурбований, мене так перевернуло з голови на ноги, що, якби не були зціплені зуби, вважай, язика б позбувся: така сила велика удару в момент розкриття парашута. Аж не вірилося, що мою вагу витримають парашутні стропи! Мариться, що парасоль відокремиться, як шар повітряний від гондоли в катастрофі, й полетить кудись, підхоплений потоками вітру, а десантник — каменем униз.

Та купол над головою. Ніби застиг на місці. І на серці полегшало. Ніби під ногами якийсь грунт.

Так тривало кілька миттєвостей. Дедалі відчувалося нестримне падіння униз. Вже й вітер посвистує. Я то дивився на засніжену землю і на клуню, якої чомусь не було на карті, коли шукали орієнтири в Ленінграді. Ще поглядав на літак, з якого вже вистрибнуло троє парашутистів. А де ж інші двоє? Нема. «Дуглас» поніс їх далі. Пілоти таки не впоралися і збиралися розвернути машину на трете коло. Такого десантники не передбачали…

Унизу дерева і галявина. «Не занесло б на сосну!» Я вхопив ліві стропи обома руками. Парашут став мовби сторч, різко падаючи вертикально. Підгинаючи ноги в колінах, я пронизав кучугуру снігу і, вдарившись об мерзлу землю, упав на бік.

Стало тихо, неначе на дні. Мені позакладало вуха. Схопився на ноги і звільнився від парашута. Потім згріб його і поклав під дерево. Вийняв з кобури пістолет і перевів дух.

У небі ревів «дуглас», заходячи на трете коло…

Дивізія, в якій воювали після запасного полку Охріменко з Овчаренком і Мамонько з Непраном, займала позиції поблизу Синявино. Земля ця була відбита у німців у січні 1943 року і стала отим восьмикілометровим коридором, у якому зустрілися війська Ленінградського і Волховського фронтів, прорвавши блокаду на південь і схід від Шліссельбурга. Земля непривітна, з понівеченим лісом, що нагадував величезне кладовище дерев, з постесуваними вершинами, з обпаленими гілками й стовбурами.