— Розповідайте далі, — нагадав нетерплячим голосом оберштурмфюрер. — Прилади СОН-2…

— Апарати СОН-2 засікають висоту й азимут літаків противника на кілька десятків кілометрів. Ми мали змогу заздалегідь повідомити артбатареї про наближення літаків, навіть коли вони за хмарами.

— Як точно працював СОН?

— Цього сказати не можу.

— Ви були у штабі частини? — не то запитав, не то ствердив Вундерліх. — За що ви відповідали?

— Вів документацію, розшифровував окремі телеграми і дані, які поступали із СОН-2.

— Що то за шифри?

— Таблиця, як шахова дошка. По горизонталі й по вертикалі кожна клітина має дві цифри, як ото гра у «морський бій»… — Мамонько навіть показав пальцями, як він «стріляв» колись на уроках у тому «морському бою».

— Не зрозумів, — насторожився оберштурмфюрер.

Мамонько пояснив дохідливіше, і німецький офіцер зверхньо усміхнувся:

— Це примітив, а не шифр…

— Потім я потрапив у запасний стрілецький полк. Сорок восьмий, — додав Мамонько. — А звідти у піхотну дивізію…

— Добре! — був задоволений оберштурмфюрер. — У які частини брали поповнення?

Напружуючи думку, Мамонько пригадував дивізії й окремі частини, що їх називали солдати запасного, прощаючись з тими, котрі ще залишалися чекати своєї черги. Однак окрім трьох-чотирьох номерів дивізій Мамонько назвати не міг і розвів руками:

— Я ж тоді не думав, що доведеться мені бути в полоні.

— Ви одверті…

— Як перед богом.

— Зрозуміло, — змилостивився оберштурмфюрер. — В які війська із запасного полку брали солдатів?

— Кілька чоловік узяли до «катюш», — пригадав Мамонько. — Шість чоловік — у Ленінград… До штабу Ленінградського фронту. П'ятеро з них розмовляли по-німецькому. З шести солдатів я знав тільки одного — радиста.

— Радист може з'явитися близько, навіть отут, — загадково і самовдоволено додав Вундерліх. — Опишіть портрет радиста.

«Нащо я згадав про підполковників, п'ятьох солдатів і радиста — Охріменкового й Овчаренкового дружка? Невже оберштурмфюрер вірить, що з тим радистом може зустрітися десь тут, у своєму тилу?» У Мамонька пересохло в горлі, і він ковтав слину, яка здавалася йому такою гіркою, як і пілюля хініну.

— У вас надто пізно пробуджується почуття розкаювань, що прийшли до нас! — раптом промовив голосом прокурора оберштурмфюрер. — Пізно…

— Я це розумію. Хоча не шкодую, що прийшов до вас! — поквапливо запевнив Мамонько і зітхнув: — Радистові років двадцять. На вигляд зовсім пацан…

— Не розумію… — підняв палець Вундерліх, і Мамонько побачив на тому пальці великий перстень.

— Зовсім хлопець. Але чоло високе, круте. Ось такий лоб, — подивився Мамонько на свої стулені чотири пальці. — Чорнявий. Чубик їжаком. Очі великі — чорні, пронизливі, але добрі.

— Стоп! — застеріг Мамонька оберштурмфюрер. — Як це — пронизливі, добрі?

— Він щирий, душевний хлопець. Таким його вважали в полку. Це і відповідає «добрим» очам. Та я бачив ті очі й у хвилини суперечок. Тоді ті очі «пронизливі», — не знав і сам, як пояснити, Мамонько, позираючи на оберштурмфюрера, котрий щось записував до свого зошита. — На лівій руці тушшю витатуїрований «якір». Родом з Харківської області. Здається, 5 серпня його село взяла Червона Армія…

«Нащо я все це кажу німцеві? Про радиста… Я ж більше нічого не знаю, а німці подумають, що обізнаний з тими ділами, заради яких узяли радиста в Ленінград».

Та слово не горобець… Оберштурмфюрер Вундерліх старанно записував, і Мамонько зрозумів, які важливі для німця були саме відомості про морячка-радиста, про підполковників, котрі приїздили, щоб узяти знавців німецької мови.

— Шкода, що той радист з Харківської області, — зауважив оберштурмфюрер.

Ще й ще Мамонько збагнув, як далеко за отим початком, коли було покінчено з Охріменком і Овчаренком, зайшов він у своїй помсті капітанові Кротову, у бажанні більше не ходити в атаки. Вороття назад ніякого.

Оберштурмфюрер Вундерліх шкодував, що радист родом з Харківщини, бо фронт стояв на Дніпрі, а Харків уже недосяжний для ока і довгих рук німецької контррозвідки, яка б по назві району, по прізвищу неодмінно знайшла матір того радянського парашутиста.

Мамонька раптом пройняв жах. Його рідна ненька теж десь у селі, яке під владою німців, а може, і в партизанській зоні. Як йому бути, щоб мати не стала причетною до нього особисто? Він захвилювався: задихав важко, на чолі виступив піт. Такого з ним не траплялося. Хіба тоді, як капітан Кротов вихопив пістолет, погрожуючи розквитатися.

— Що з вами? — запитав оберштурмфюрер, наливаючи з глечика в череп'яну чашку води.

— Пане офіцер! Коли ласка, скажіть, де моє місце як полоненого? — спитав.

— А-а… Ось що вас схвилювало! Логічно… — Оберштурмфюрер дістав з польової сумки газету «Доброволец» і подав полоненому: — Ознайомтеся.

Очі Мамонька пробігли по фразі, що під заголовком газети. З Мадріда сповіщалося про інтерв'ю з А. Ф. Керенським. Слова Керенського: «Россия вполне созрела для борьбы за свободу. Я твердо верю, что генерал-лейтенант Власов поведет ее по верному пути».

І, ніби на підтвердження слів Керенського, надрукована стаття про генерала Власова. Автор статті утверджував, що рік тому Власов перейшов на бік німців і тепер створює «русскую освободительную армию», прийнявши на те благословення високих духовних санів древнього Пскова. В юності А. А. Власов закінчив духовну семінарію і вірить, звичайно, у бога, хоча й служив більшовикам.

«А. насправді дурний той Власов, що перейшов по своїй волі на бік Гітлера, — подумав Мамонько, дивлячись у розгорнену газету. — Хоча, певно, мав якісь свої плани, переходячи до німців. Не з п'яної голови надумав таке».

Мамонько потер рукою спітніле чоло. «Ні, таки був і є якийсь великий розрахунок у генерала Власова! Та й Керенський пише, що «Россия вполне созрела…» Не все кінчено у німців. На щось вони та надіються. Може, замиряться з Англією й Америкою, і тоді… Хіба можуть довго бути у приятельських відносинах комуністи з імперіалістами?»

Ще в газеті були оголошення: хтось когось розшукував і залишав свою адресу. Тих, кого шукали, були офіцерами із війська Донського генерала Краснова і з війська барона Врангеля. «Хто б міг подумати! — прикусив губу Мамонько. — Виявляється, живуть десь офіцери барона і генерала! Життя іде…» Ще деякі «женщины» шукали «мужчин», не старших тридцяти років, щоб вийти заміж. «Живуть же люди! — подумав Мамонько. — А я ніби розкис. Скаже цей оберштурмфюрер, що я ганчірка. Не буду ж у них рядовим. Не Ріо-де-Жанейро тут, не окрема частина ВНОС, та все ж не на передовій, як під Синявином!»

Мамонько подав газету Вундерліху.

— Залиште в себе. Ви можете служити і в генерал-лейтенанта Власова, — порадив Вундерліх. — У них… — кивнув на газету. — Є «Русский комитет», є штаб, є союзник — «Русская освободительная армия». А в Добендорфі є навіть школа пропагандистів-інструкторів РОА.

Говорячи все це, оберштурмфюрер «товкся» очима по обличчю Мамонька, дізнаючись, яке враження справляє на нього пропозиція піти до власовців.

А Мамонько тим часом сперечався сам із собою. «Нізащо! Бути власовцем — значить бути зрадником!» Він не раз чув у запасному наймерзенніші слова про власовців. Деякі червоноармійці Знаходили листівки, що їх скидали німці. В них говорилося про Власова-генерала майже так, як і в газеті «Доброволец».

Краще вже іти в табір полонених! Не стануть же там його тримати на голодному пайку після того, як він стільки розповів оберштурмфюреру. Про розстріли й катування тисяч полонених червоноармійців, про що говорив політрук, не може бути й мови. Старший сержант по добрій волі прийшов сюди! Мамонько прикусив губу: «По добрій волі. Отже, я «доброволець».

— Другий у вас шлях — табір військовополонених. Житимете з усіма й будете нашим повідомлювачем. У таборах завжди є ті, що хочуть утекти до партизанів, шукають зв'язки з комуністами й іншими підривними елементами! — сказав далі оберштурмфюрер.


Перейти на страницу:
Изменить размер шрифта: