«Ні! Ні!.. Не стану «стукачем»! Не хочу в табір. Не хочу! — ладен стати на коліна Мамонько. — Краще у школу пропагандистів».

Мамонько тяжко зітхнув. Є каяття, та нема вороття…

— Пошліть мене, пане оберштурмфюрер, в Добендорф.

— В школу пропагандистів устигнете, — сказав Вундерліх. — Я дам вам туди рекомендацію, але спершу треба заслужити довір'я…

— Які мої обов'язки? — завбачливо мовив Мамонько.

— Фюрер наказав від Нарви до Вітебська і далі по Дніпру до самого Чорного моря спорудити від більшовицької навали «Східний вал» і назвав цю запруду «порогом великої Німеччини». А ви повинні знати, як борониться поріг власного дому… У цій могутній лінії є відтин у районі Пскова, за який я відповідаю перед командуючим групою військ «Норд» фельдмаршалом Кюхлером. Відповідаю: за робочу силу, що її треба доставити з партизанських районів, з сіл і міст цього краю, за безпеку будівництва. Ваша робота — вистежувати лазутчиків штабу Ленінградського фронту, якщо вони виявлятимуть інтерес до нашої лінії, братимете участь в окремих не ризикованих каральних заходах. Працюватимете під маскою партизана. Робота надто ціниться. Вас чекають нагороди й умови, які тільки уві сні можна побачити.

Оберштурмфюрер чекав відповіді, а старший сержант Мамонько не знав, що й відповісти. Попав, як курка в «борщ! Це ж усе одно, що я пішов би разом з тими шістьма, котрих повезли підполковники. Тільки з них готуватимуть там розвідників, лазутчиків, як називає їх німець, а з мене — навпаки — «мисливця» за шпигунами. От тобі, Мамонько, і. школа пропагандистів за тридев'ять земель від фронту і від партизанів! — пожурив свою долю полонений. — Може, не варто було здаватися німцям? Може, мені на роду написано жити ще півста років, навіть п'ятдесят два, до двохтисячного, до нової ери?.. Вірив же радист, дружок Охріменка й Овчаренка, що його не вб'ють на війні, бо витримав на собі півтори тонни смертоносного металу! Може, нехай відправляє мене цей Вундерліх у табір полонених?.. Там видадуть арештантську робу з нашитими на спині латинськими літерами «SU», що означає «Совьєтуніон». Голод, холод, хвороби, непосильна рабська праця…»

— Мамонько, — сам того не помітивши, пробурчав уголос і здригнувся під пекучим поглядом обершїурмфюрера. Пригадалася рідна мати. Як вона зараз поживає? Де? У селі під німцями чи в партизанській зоні? Якщо жива, то щб сказала б, дізнавшись, що син її уже не в Червоній Армії?

— Гер… гер оберштурмфюрер! Коли ласка, дайте мені інше прізвище. Заради благополуччя моєї матері, якщо жива вона… — благально, ніби у молитві, склав руки Мамонько. — Я згоден. Буду служити у вас…

— Ви католик? — Запитав Вундерліх.

— Я православний, як і генерал Власов.

Оберштурмфюрер з іронією посміхнувся і сказав:

— У цьому є рація. Вигадуйте собі прізвище.

— Кротов! — раптом випалив Мамонько, назвавши прізвище, яке він не забуде ні вдень, ні вночі, ні зараз, ні в останню хвилину життя, якщо йому доведеться жити й до двохтисячного року.

— Кротов, — задумливо повторив Вундерліх. — Кріт риє землю. Бистрий і невидимий. Прекрасно! З таким прізвищем тільки і вистежувати сліди російських парашутних груп і партизанів. Кротов! Звучить упевнено. Кротов! — раптом перейшов на «ти» оберштурмфюрер. — Ти станеш Кротовим — грозою розвідників і диверсантів.

«От тобі, бабуню, і Юрків день…» Хіба ж Мамонько йшов сюди, щоб стати «лісовим котом» — ловцем парашутистів? Він кусав губи. Нащо ото говорити було про двох підполковників, про тих п'ять знавців німецької мови? Оці відомості й наштовхнули оберштурмфюрера Вундерліха на думку, що Мамонько може знадобиться німцям в охороні безпеки лінії оборони.

— Все! Домовилися. Завтра їдемо в Псков! — сказав Вундерліх, як давно ним уже вирішене — Там повчитеся, ознайомитеся з обстановкою, приймете присягу на вірність генералові Власову і великому фюреру Адольфу Гітлеру…

Три останніх місяці сорок третього і два перших тижні нового 1944 року надовго запам'ятаються старшому сержантові Мамоньку.

Немало пережито за цей час. Кротов був на курсах у Пскові, де власовців учили перевтілюватися у своїх земляків-партизанів. Здавалося, нічого складного тут нема. Бо й партизани — росіяни, українці, білоруси, сини інших народів, ї в генерала Власова теж — росіяни, українці, білоруси, та ще й легіонери, які моляться аллаху. Одежа у Кротова — партизанська, автомат радянський, з яким він і прийшов до німців під Синявином. Знали Кротов і власовці, що з ним виходили на завдання, прізвища командирів партизанських бригад і окремих загонів. І все ж боязко бути у такій розвідці. Кротову здавалося, що його видають місцевим людям і партизанам його очі й неспокійні у них вогники, породжені боязню за своє неоціненне життя. Кротов у вовчій зграї вив по-вовчому. Німці любили цього звіра і тому йменували свої командні пункти, наприклад, «лігво вовка». Останню операцію проти партизанів названо також «Полювання на вовка». Скільки було тих операцій, починаючи із сорок другого року?

В дні, коли Мамонько ставав Кротовим, командуючий Кюхлер звернувся до місцевих жителів східних областей Ленінградської області, щоб вони негайно «евакуювалися у більш безпечні зони», тому що «окупаційні власті не можуть в обстановці, що склалася, прийняти на себе охорону їхнього життя і збереження майна».

Прочитавши звернення, Кротов (в ті дні він учився на курсах) повірив у гуманізм німецького командування і був здивований, чому не хочуть евакуйовуватися в безпечну зону місцеві люди. Небажання покидати рідні місця призвело до того, що окупаційні власті оголосили кожного, кому виповнилося десять років, працездатним. А прямий начальник оберштурмфюрера Вундерліха — командуючий охоронними військами групи армій «Норд» — Бот у наказі, розісланім каральним частинам, написав: «Жоден росіянин не заслуговує довір'я».

Оце догралися! Нащо дратувати німців? А тепер — спалені хати, села, вбиті люди, серед яких і ота робоча сила, котрій минуло десять років! Самі ж винуваті!» — говорив сам до себе Кротов, а здавалося, його чують усі жителі цієї непокірної області.

Самі винуваті! Тому не випадково командуючий Кюхлер у новому наказі військам тилу сказав: «Удари й акти саботажу на залізницях, на шляхах сполучення, проти установ вермахта все збільшуються, що приводить до численних жертв серед особового складу. А все це свідчить, що місцеве населення широко підтримує партизанів і саботажників».

Фашисти нарощували сили проти партизанів. У жовтні-листопаді 1943 року, коли населення повстало проти окупаційних властей, командуючий охоронними військами Бот ввів проти партизанів 207-му, 285-ту і 281-шу охоронні дивізії, 388-му навчально-польову і майже 20 охоронних батальйонів. У смузі дій 18-ї армії, згідно наказу. Кюхлера, виділено ще 20 батальйонів (від кожної дивізії на фронті по батальйону). Та ще командування німецьких військово-повітряних сил доручило командуючому 1-им повітряним флотом Пфлугбайлю посилати щодня по кілька ескадриль на партизанські села і бази в лісах.

Ще ніколи з групи армій «Норд» не виступало стільки сил, як восени сорок третього року. Така була відповідь на заклик Ленінградського штабу партизанського руху підняти у тилу німців народне повстання проти німецьких окупантів, повстання за радянський народ, за хліб, за селянське і державне добро. В Ленінградській області палахкотіло три вогнища, два з яких — на північ від лінії Псков — Дно — Стара Руса — ріка Волхов. Третій повстанський край на північному заході області, де діяли 12-та, а також 6-та і 2-га партизанські бригади. Межі цього партизанського району на заході й півдні виходили безпосередньо до лінії «Пантера». Отой невидимий стик між 2-ю бригадою партизанів і районом будівництва оборонної смуги на північ і північний схід від Пскова і контролював оберштурмфюрер Вундерліх.

І ось Кротов отримав нове завдання — довідатися, чи справді на хутір «М» прийшли партизани групи секретаря Псковського підпільного райкому партії Акатова? Оберштурмфюрер Вундерліх хоча й пізно, але знав, що 30 грудня у селі Новоселля відбулося засідання партійного і радянського активу — з півтораста чоловік. Факт цей дуже розлютив німців, бо діялося це під носом у них, за десяток кілометрів від лінії «Пантера», яку німці хочуть зробити, як і весь «Східний вал», — неприступною для Червоної Армії. А виявилося, що на тій нараді партизани теж говорили про будівництво укріплень навколо лісових таборів, про людські резерви для партизанських загонів, про розширення продовольчих баз, а не лише про політичну роботу комуністів у селах і в партизанських формуваннях.