— Слухай, Кротов!.. Па-па-рашути! — вигукнув раптом, заїкаючись, Пеньковський.

— Бачу… — злякано відповів Кротов. — Один, другий. Сховаймося під стіну, в тінь!

Вибіг з клуні і Рябушкін. Його схопив Кротов за руку і потяг під стіну.

— Диви! Диви! Ще й ще парашутисти!.. — злякано белькотів Рябушкін.

— А чому їх скидають не на партизанські сигнали? Загін же десь поблизу. До чого їм ці луки? Ми ж їм не потрібні!.. — говорив стурбовано Кротов.

— Авжеж не ми… — аби заспокоїти себе, сказав Пеньковський. — Але всі карти нам ці парашутисти вже перетасували…

— Тікаймо, поки не пізно!..

— Пізно. Помітять…

— Помітять і приймуть за партизанів!

Літак розвернувся, несамовито гудучи моторами. Ще скинув кілька парашутів.

Потім погуркотів у напрямку Варшавської залізниці і Київського шосе.

Й знову розвернувся, але пролетів ніби осторонь. Тих парашутів вони вже не могли помітити: далеченько.

Кротов напружено думав, ніби розшифровував надто складну задачу. «Удамо із себе партизанів у разі чого…» Поки що це перше рішення у даній ситуації. І Кротов прошепотів, показавши рукою на луки:

— Ми тепер «товариші», якщо хочемо зберегти свої шкури! Ми партизани із загону Дуригіна. Чули? Були на зв'язку з партизанами 3-ї бригади, що по той бік залізниці й шосе. Зрозуміли? Ми ті самі, кого вистежували…

Неподалік десантник звільнявся від парашута. Ось небесний посланець побрів по снігу до іншого парашута, біля якого чорнів лантух.

Десантник нахилився і розігнув спину. Піднявши лижі, став начіплювати їх на ноги.

— А може, вони кудись підуть?

— Нізащо! — прошепотів Кротов. — Цю клуню вони не обминуть.

— Хоч сядь та й плач… Ішли по одних, а тут звалилися на наші голови чорти з неба! Тікаймо…

— Пізно! Вже з десяток парашутів опустилося. А озброєні вони знаєш як?.. — сказав Кротов і облизав пересохлі від хвилювання губи.

Він злякався не на жарт, побачивши десант. Але переляк не позбавив його здорового глузду. Кротов у цю хвилину переміг Мамонька-боягуза. Розум переміг, бо йшлося, жити їм усім у наступну хвилину чи загинути. Бути чи не бути? Треба зробити все, щоб бути!..

— Я вже сказав. Ми партизани із загону товариша Дуригіна, — повторив Кротов, заспокоюючись.

Кротов намагався поставити себе на місце парашутистів. Що подумав би їхній командир? Які то «лісові коти» серед ночі, у лісах, де поблизу базуються партизани? Кротов прикусив губу, думавши: «Це вже треба бути такими завбачливими, як нарком ен-ка-ве-де, щоб розпізнати у нас трьох німецьких розвідників, та ще й з радянським автоматом, та ще й усіх росіян!..» Як добре не знають обстановку парашутисти, вони все одно менше освідомлені, аніж Кротов, Пеньковський і Рябушкін.

Немов онімілий, стояв Галка, зачудований красою лісу й засніженої галявини. Прислухався. Але гуркіт літака не дав йому зосередитися. Гуркіт глушив «клацання язиком», що було сигналом, по якому десантники шукатимуть один одного. Наївний сигнал! Його почути можна лише на кільканадцять кроків. А парашутисти приземлялися ще й за третім заходом «дугласа».

Перший крок на ворожій території. «А може, вона й не. ворожа? — подумав хлопець. — Тут десь дислокуються дві партизанські бригади. В них загонів, мабуть, з десяток. Чому це псковська земля мусить бути ворожою? Та тут не панували навіть татаро-монголи!»

Він ще поклацав язиком. Ніхто не озвався. «Невже я затримався і Кудрявого далеко закинули вперед? Та гав ловив і Орел, бо й цього нема. Та й летів же «дуглас» не вище трьохсот метрів. Розсіювання повинно бути б незначне», — розмірковував, щоб якось утішити себе. Саме втішити. Усі сили свого духу він спрямував на те, щоб бути спокійним у ці перші хвилини перебування у тилу фашистських військ.

Галці захотілося пити. Як і тоді, в спекотний липень сорок першого, коли їхні зенітні батареї тримали ділянку оборони на Кінгісеппському напрямку. Гармати стояли у високому житі й стріляли по мотопіхоті і танках, башти яких ледь виднілися з жита. А поблизу ані криниці, ані ручая. Коли ж загорілося жито, стало немов у пеклі.

А тепер січень. Мороз. Потріскує видихнуте повітря. Недавно ще була мрячна погода і сніг покрився корою, проламуючись під ногами, шурхотів. А місяць у чистому небі такий же самовпевнений, гордий, як і по той бік фронту, в Ленінграді. Ще глянув на світило. «Ото Каїн підняв Авеля на вила!» — згадалося.

Зупинився, знову поклацав язиком. Долинув нарешті надто бажаний голос:

— Браток-кролик Галка, здрастуй!

Радист і командир обнялися, неначе зустрілися після довгої розлуки чи воювали на різних фронтах і це зустрілися після прориву блокади.

— Як настрій? — запитав Галка, відчуваючи, як б'ється власне серце, — аж стугонить.

— Щось не подобаються мені оці три кола, що накрутили пілоти. Як нагриміли! Німцям треба бути зовсім сліпими, щоб не помітити десант із п'ятнадцяти парашутів, — мовив стурбовано Кудрявий, поклавши руку радистові на плече. — Це добре, що ти вже є! Пошукаймо Орла й Коропа… Інші, мабуть, стрибали за третім заходом.

Один лантух із завислим на берізці парашутом знайшли тут же. Іншим парашутом бавився вітерець на галявині, надимаючи його, мов мильну кулю. До цього мішка квапилося двоє: вайлуватий, огрядний Короп і проворний навіть у ватяних штанах і фуфайці Орел. Обидва зупинилися. Короп потер руки, ніби ті дуже змерзли, і по-старечому покректав:

— Так. Нас уже четверо… І два мішки.

— П'ятий мчить на лижах! — повідомив радісно Орел, обернувшись. — Він біс-анцихрист! Навіть кожуха десь залишив і форсить у новому німецькому френчі. Це не Петро, а піжон з Ліговського бульвару!

За півхвилини заступник командира групи лейтенант Петро був уже зі своїми.

— А кожух де?

— Біля мішка з парашутом…

— Уже четвертий, — мовив Орел.

— Не до кожуха зараз! Ми приземлилися біля якогось хутора. Я бачив будівлі, вогники в хаті. А ще за хвилину людей, що прямують на ці луки. Штурман виявився розтяпою і спровадив літак не туди. Ніяких двох озерець тут нема. Є клуня на луках, про яку ми й поняття не мали, коли домовлялися про місце десантування, — показав рукою.

Говорив Петро поспіхом, і а його голосі тривога.

Всі подивилися на клуню із засніженим дахом, що бовваніла за дві сотні кроків на луці. Якби не чорні стіни з колод, то клуня здавалася б потонулою в заметах.

— Скільки ж їх іде? — поспитав Короп.

— З десяток.

— А хто ж вони? — обережно запитав Галка.

— Оце і я хотів би знати, — зітхаючи, мовив Петро. — Одне знаю — наш десант помітили…

— Да! Штурман випив, а нам похмелятися! Ще й прилетить і доповість: завдання виконано, десант скинуто в домовлених координатах. Навіть на війні не обминеш брехню! — сердито сплюнув Короп.

Вони все ще стояли в нерішучості. Як бути?.. Чекати, поки прийдуть сюди оті десять, що прямують від хутора? А хто вони — партизани? Німці?

— З клуні виходять троє! — раптом прошепотів Кудрявий.

— От біси! Це ж вони стежили за нами! — вигукнув Орел.

Троє у цивільному одязі. Один високий, з радянським автоматом, інші два з гвинтівками прямували від клуні. Зупинилися. Один, з ППШ на грудях, вигукнув:

— Теж мені невидаль опівночі! Хто ви такі?

— Ти сліпий? — з серцем відповів на повний голос Галка. — Не бачиш, що ми янголи небесні? Хто ж іще з неба опускається на голубих крильцях?..

Кротов чув цей голос і стояв ніби заворожений. До парашутиста, нав'юченого, мов верблюд, двома ранцями по боках і одним мішком за спиною, віддаль була із сто метрів. Обличчя не розгледіти. Але голос на морозі був дзвінким і ніби знайомим. Де Кротов міг чути цей голос?

Та зараз не до розгадок кросворда, і він, намагаючись бути якнайспокійнішим, сказав:

— Партизани ми. Із загону товариша Дуригіна. Але про десант нам нічого не повідомляли…