Кротов мав пересвідчитися, чи зупиниться на цьому хуторі Акатов і з ким він зустрічатиметься. Мабуть же, сюди прибуде хтось з керівників новосельської оргтрійки. Коли так, то завтра ж хутір обложать німецькі солдати з охоронної дивізії — і партизани не дорахуються ще кількох своїх керівників. Тоді були перебиті організатори псковського партійного підпілля і тільки Акатову пощастило услизнути.

Коли на східному небосхилі, над принишклою смугою лісу раптом заясніла, немов, проявилася на фотопапері, золотава півкуля місяця, Кротов і два його супутники — Пеньковський, ставний чоловік років під тридцять, і вузькоплечий Рябушкін — діставалися до луків, на яких загубилася у снігових кучугурах клуня.

— Заночуємо в клуні, пане Кротов? — запропонував Пеньковський.

Та Кротов думав про своє.

— Тут можна на бокову до ранку, — підтримав напарника низенький Рябушкін. — І перекусимо…

— Вірно. У ногах правди нема, вона в животі! — ствердив Пеньковський.

— Теж мені невидаль — перекусити! — з іронією промовив Кротов, до якого нарешті дійшли слова супутників. — Чому ж ні пари з уст про випивку?

— Само собою ясно! — підтвердив Пеньковський.

— Точно, — сказав Рябушкін. — Ні пари з уст… А пара та клубочиться, мов з труби. Погрітися й бог велів…

— Само собою ясно, — вставив Пеньковський.

Вони зайшли у пройму дверей, крізь яку намело снігу і всередину. Далі було сіно. В клуні пахло травами, снігом і ніби самим вечірнім літнім сонцем. Кротов з розгону впав на сіно, задерши ноги.

— Кра-со-та! Та цього вам не зрозуміти! — зверхньо мовив.

— Певне. Красота, якби нас не заставили нишпорити за партизанами! — висловив невдоволення Рябушкін.

— Не хникай! Витри соплі! Надто жирно для такого слюнтяя, як ти, нічого не робити на війні! — докірливо сказав Пеньковський. — Моли бога, що ти ще живий і маєш до пляшечки закусон. Не те, що в таборі військовополонених. — Точно. Табір — то пекло! — погодився Рябушкін. — А тут жити все-таки можна.

— Не напивайтеся. Можливо, доведеться віч-на-віч розмовляти з партизанами…

— А чому не бандитами? — прискіпливо поспитав Пеньковський.

— Тому, що ми зараз у зоні партизанів. Тож слідкуй, щоб не зірвалося щось небажане з язика, телепню. Випийте по два ковтки.

— Бути по-вашому, пане Кротов. По два то й по… чотири, бо два на два! — поцілував у денце пляшки Пеньковський.

«Пане Кротов!.. Мамонько», — старший трійки зітхнув, потім скинув шапку й покуйовдив пальцями хвилясте волосся. Заклавши руки за потилицю, потягся, солодко роззявивши рот. Стомився. Глибоко вдихнув повітря, що пахло травами.

«Хоча б усе обійшлося! І скоріше б до Берліна, в Добендорф! Звідти попльовував би на цю землю і цих партизанів! Нехай з ними воюють інші! Мені б лише в ту школу пропагандистів. Там би я показав себе! Може, узяли б до штабу генерала Власова. А штаб — це не команда «лісових котів», що ганяє мишей-партизанів. Та, що б не сталося, треба догодити командуванню охоронної дивізії і Вундерліху, вистежити партійних керівників псковських і новосельських партизанів. Звичайно, у Німеччині буде легше, ніж на цій неспокійній землі, що так і кишить партизанами, як гузир невода рибою, невода, затягнутого в рідному озері».

Зітхнув. Село, де він родився, мабуть, спалене німцями, бо й там, як і в Ленінградській області, є партизанські бригади. Розплодилося тих бригад! А куди православним християнам податися, як сказав Чирков, граючи хитрого середняка у фільмі «Чапаєв»? Червоні війська здали Мінськ, а німецька армія як язиком злизала всю Радянську Білорусь! Куди діватися? У партизани! А хто в поліцію. Вибір невеликий, як і в Мамонька-Кротова, коли він розмовляв уперше з Вундерліхом.

Думки Кротова щезли, коли пригубився до пляшки. Дудлив і про себе говорив: «Є що їсти, є що пити. І не на фронті ж, де від дерев залишаються тільки віники, коли розпочнеться наступ. Скільки там загине тих, хто йтиме на доти, дзоти, на вкопані в землю німецькі танки! А тут «лісовим котам» усе-таки легше вдавати із себе партизанів, щоб пронюхати, чи є на хуторі партійні місцеві вожді Акатов і Дуригін. Головне — впевнено поводитися. Переконати себе, що й сам ти зараз такий, який був у штабі дивізіону, у стрілецькому запасному полку, такий переконаний червоний, як отой мічман Непран, як отой радист із званням молодшого сержанта, котрий насмішив увесь взвод, назбиравши півказанка отруйних грибів.

Кротов машинально перехрестився. З часу, як він опинивсь по західний бік фронту і змінив своє прізвище Мамонько на тверде і звучне, мов бойова команда, Кротов, переконав себе, що вже вірує у бога. У цьому прикладом для нього став сам Власов-генерал, про якого писали газети, що він вірує в бога давно, бо вчився у семінарії на священнослужителя і був би ним, якби не більшовицька революція. А кому не відомо, що семінарія — це майже педінститут! Сталін теж закінчив семінарію, а розуму вистачило дати отакі бої німцям, як у Сталінграді, на Курській дузі і затягнути війну. Та нічого. Німецькі вчені, пишуть газети «Доброволец» і «За Родину», ось-ось винайдуть нову грізну зброю, що спопелить Червону Армію, і крізь фронт-пустелю війська фюрера знову підуть на Москву і докінчать більшовиків. Усіх росіян не переб'ють же! Потрібен буде місцевий правитель з руських. Ним і буде Власов-генерал, «Жукову без Власова туго, не та у більшовиків тепер стратегія!» Так говорять навіть німці.

Дістатися б поближче до генерала і подалі від партизанів і фронту…

Такі були плани в Мамонька-Кротова. Ще півроку тому він би сам не повірив, що колись маритиме школою пропагандистів, що її створив генерал Власов під Берліном. Життя… І все через отого капітана Кротова, жалюгідного ревнивця! І женися собі на здоров'я!.. Похудішала б ота Ліля, якби побула з Мамоньком…

Він облизав губи і простяг руку, щоб йому ще подали пляшку.

— Що, пане Кротов, посвітлішало на душі? — спитав Пеньковський.

— Кротов я, але зараз не пан! Теж мені невидаль — самогон! Я з оберштурмфюрером Вундерліхом пив кюммель, ром, мадярський коньяк… — похвалився Кротов.

Перед очима зринули перші вбиті — Охріменко й Овчаренко. Скільки після того вересневого дня доводилося стріляти — навіть в оту робочу силу, що не хотіла покидати рідні села і їхати на лінію оборони. Але ніхто так не запам'ятався, як оті два червонофлотці під Синявином. Краще б вони пішли разом зі своїм дружком-радистом на запрошення підполковників. Це ж зі штабу синявинської дивізії напишуть у їхній Драбівський район на Україні, що хлопці пропали безвісти. А може й: «Смертю героїв…» Охріменко ще встиг подивитися на Мамонька своїми величезними, як у бичка, з поволокою, чорними очима, у зіницях яких Мамонько побачив і своє обличчя.

Кротов заплющив очі й знову здригнувся: всього його, як і тоді, пронизують очі Охріменка. Кротов затулився рукою і прошепотів: «Згинь, маро! Невже отак будеш переслідувати? Що за невидаль, що я отак розкис! На те й війна, щоб убивати один одного!..»

Кротов повертів пальцем у лівому вусі й почув раптом далекий гуркіт моторів.

— Мабуть, німці летять на Ленінград! — сказав Пеньковський.

— От невидаль!.. Для таких польотів у них є аеродроми поблизу фронту, — відповів колишній шифрувальник, який добре знав дислокацію німецьких аеродромів, бо ж служив у частині, яка мала першою засікати в небі літаки і навіть розпізнавати їх, щоб повідомляти зенітно-артилерійські дивізіони.

— Це «Дуглас». З Ленінграда…

— Точно. Як шарахне по нашій клуні бомбами. Хі-хі… — пожартував Рябушкін.

— Цей без бомб. Транспортний, — розтолковував Кротов.

Гудіння моторів дедалі посилювалося.

— І летить невисоко, — сказав Крогов, підводячись. — Вийдемо і поглянемо, куди його чорти несуть.

— Мабуть, на Псков.

— А може, в Естонію?

Кротов з Пеньковським вийшли на луки.

На небі ще яскравіше світив місяць, геть розітерши світло зір. Він плив посеред неба, іскрив сніг. Гуркіт усе дужчав і відлунювався від лісу. «Дуглас» летів справді невисоко і ніби тримав курс на цей луг.