За п'ять хвилин до передвечірнього виходу Галки в ефір Петро Петрович, Іван Сергійович і Андрій Савич були вже в радіовузлі. Всі позирали на годинники, затамувавши подих. Очі кожного спрямовані на пальці радиста, що вистукували позивний» даючи знати Галці, — його чекають, його хочуть почути.

Галка мовчав.

Радист припинив роботу на телеграфному ключі, закрутив ручкою настройки приймача. Потім лише доторкувався до тої ручки, боючись збитися з потрібної радіохвилі. Було чути сигнали, гучніші й тихіші, хрипкіші і писклявіші. Однак оператор не обертався до тих, що стояли за його спиною. А це означало, що рація Галки в ефір не вийшла.

— Невже льотчики скинули групу не туди? — порушив мовчанку генерал, коли радист «промацав» потрібну хвилю втретє після цього виклику і розвів руками.

— Пілоти доповіли, що група десантована в заданий квадрат, — відповів Андрій Савич.

— Так різко змінилася обстановка в тому квадраті?.. Не розкрився парашут у Галки?.. То чому ж тоді мовчить другий радист? — картався в догадках генерал.

— Важко сказати, Петре Петровичу, — зітхнув полковник Іван Сергійович. — Все часом трапляється: і нерозкритий парашут, і десант одразу потрапляє на вечерю до німців. На війні як на війні…

— У таку ніч штурман не помилиться! А може, місячно було тільки в Ленінграді? Що сказали льотчики? — звернувся генерал до майора.

— Там було місячно й зоряно.

— А тут уже зранку стало насуплюватися небо. Що, не озивається Галка? — з нетерпінням звернувся Петро Петрович, до радиста-оператора.

— Не озивається, — цонуро відповів черговий. — Тоді слухатимем на аварійній хвилі. Ввечері і вночі.

— Не подобається мені це мовчання. Хоча й не віриться, що група…

І генерал не договорив. Він і полковник Іван Сергійович покинули радіовузол. Андрій Савич залишився. В ефір вийти мав ще один кореспондент, і майорові хотілося першим Після шифрувальника прочитати радіограму.

Дізнавшись від чергового єфрейтора, що Кротов повернувся на базу, оберштурмфюрер Вундерліх був прикро здивований. Адже той мав з'явитися тільки наступної ночі. Вундерліх подумав: «Злякався Кротов і не проник у стан партизанів. Десь пропиячив ніч і — назад. Вір цим росіянам…».

Вундерліх цього разу хотів діяти напевне, здійснивши глибоку розвідку тих формувань 2-ї партизанської бригади Синельникова і комісара Єфімова, які найбільше перешкоджали рухові на Варшавській залізниці. До того ж надійшли сигнали про зустріч керівників партійних центрів — Новосельського і Псковського. Командуючий охоронними військами групи «Норд» генерал Бот особисто наказав Вундерліху взяти під контроль операцію «Сонцевир» у цьому районі — вона мала стати останньою у знищенні партизанів. Треба поспішати, бо генерал Говоров незабаром розпочне остаточну деблокаду Ленінграда і тоді стане набагато складніше боротися з партизанськими диверсантами у смузі Варшавської залізниці й Лузького шосе, які є основними артеріями, що живлять 18-ту німецьку армію під Ленінградом і частково лівий фланг новгородського угрупування 16-ї армії.

І ось раптова поява. одної з груп лазутчиків на базу занепокоїла оберштурмфюрера. У ці хвилини він був готовий поставити до стінки цього служаку, який і уві сні бачить себе курсантом Добендорфської школи пропагандистів власовської армії, аби опинитися подалі від цього пекельного партизанського фронту, що завдає стільки клопоту командуванню групи «Норд».

— Клич сюди Кротова! — сказав Вундерліх, звернувшись до єфрейтора, котрий прийшов йому доповісти.

— Єсть! — стукнув кованими закаблуками чобіт єфрейтор і застугонів ними по підлозі.

На порозі з'явився Кротов у фуфайці, в вушанці, на ногах кирзові чоботи. Вундерліх, відряджаючи лазутчика до партизанів, подбав, щоб в одязі нічого не було німецького. І в зброї теж. Автомат і гранати («лимонки») у Кротова теж російського зразка. Кротов зняв шапку й розчесав буйну русяву чуприну пальцями.

— Що? — вигукнув оберштурмфюрер Вундерліх. — Нема чого сказати? А я надіявся на тебе, Кротов!.. Після «Сонцевиру» ти мав поїхати в Берлін.

Та Кротов не кліпав зляканими очима, а, навпаки, дивився на свого оберштурмфюрера зосередженими, відданими очима. Це помітив Вундерліх і вже спокійніше спитав:

— Що сталося, пане Кротов? Чому так швидко повернувся? Встиг з'ясувати, де дислокуються полки 2-ї бригади? Де зустрічаються партійні керівники? Чи, як кажуть росіяни, у страха великі очі?

«Ні, не злякався Кротов, — відзначив подумки Вундерліх. — У нього досвід: розстрілював саботажників на лінії «Пантера», вивозив із сіл людей і пускав «червоного півня», як називають росіяни пожежі. Щось сталося інше…»

А Кротов жадібними очима дивився на склянку чаю, з якої парувало. До бази він добрався дві години тому попутною автомашиною, стоячи з Пеньковським і Рябушкіним у кузові, й дуже змерз. «Аби-то оберштурмфюрер дав чарку шнапсу, — щоб зігрітися». Та Кротов бачив невдоволення й здивування шефа і тому вирішив доповісти йому чітко і з понтом, щоб есесівець не пропікав його таким знищувальним поглядом.

— Дозвольте, гер оберштурмфюрер! Трапилася невидаль! Нечувано. Непередбачена ніким!.. — уже цими словами Кротов хотів підкреслити значимість свого повідомлення. — Ми наткнулися на парашутний десант червоних! Я, Рябушкін і Пеньковський нарахували 'з дванадцять парашутів. Ніч була місячна. Можливо, парашутів опустилося ще більше, бо «дуглас» тричі кружляв над лісом і залітав аж за Варшавську залізницю…

— І ви бачили вогнища? Партизани подавали пілотам сигнали? — не терпілося узнати й про цю деталь Вундерліху.

— Ні, гер оберштурмфюрер! Ніяких сигналів партизани не подавали. Але виявилося, що партизани були близько, на хуторі, і цепом пішли до парашутистів. Однак ми зустрілися з ними перші. Вони опустилися біля нашої клуні за якихось двісті метрів. Почалися переговори. З нами трьома пішов їхній один, вдягнений у новеньку уніформу німецького лейтенанта. Я хотів одійти з ним якнайдалі, а потім взяти його у полон…

Почувши останню фразу, Вундерліх скептично посміхнувся: «Невже Кротов міг взяти в полон парашутиста?.. Набиває собі ціну! Так той парашутист і дався б у полон…» Вундерліх пропікав очима Кротова, а той тупив погляд.

— Та не пощастило, гер оберштурмфюрер!.. Зненацька ми побачили з п'ятнадцять партизанів. Вони йшли на луки, до парашутистів, до нас і десантника, який був з нами. Хто міг передбачити, що партизани будуть тут як тут? У такій обстановці дав автоматну чергу по парашутистові, скосив його. На жаль, польову сумку, що була при нім, ні Рябушкін, ні Пеньковський одрізати не встигли. Я ж тим часом дав чергу по чотирьох парашутистах, які вже стріляли по нас. Треба було утікати і від парашутистів, і від партизанів…

— Нащо розпочав стрілянину? Ти б міг як провідник парашутистів стати своїм серед партизанів? — оберштурмфюрер поставив запитання, якого найбільше боявся Кротов. — З таким «паролем» можна пройти до їхнього Штабу, — міркував уголос Вундерліх.

— Обстановка не дозволила, гер оберштурмфюрер! — сказав Кротов, тяжко зітхаючи. — Довелося вбити парашутиста.

Кротов, звичайно, не міг признатися, що в нього не витримали нерви, що в Пеньковського і Рябушкіна вже тряслися піджилки; що ще мить — і вони видадуть себе перед парашутистами. Страх — не жарти. Вгамувати страх не допомогла і горілка, яку випили, розташувавшись на ночівлю в клуні. Одне діло стріляти із засади першим у спину партизанам, стріл ятя У беззбройних і палити хати й хліви тих, що не хочуть евакуйовуватися заради «безпеки свого життя», як сказано в наказах командуючого військами «Норд» Кюхлера, інше — вести розмову віч-на-віч з партизанами і радянськими парашутистами. Тому Кротов і розрядив півдиска в парашутиста, вигравши дорогоцінні секунди, й приніс ось таку звістку.

Кротов помітив: новина зацікавила Вундердіха. Ще б!.. Дванадцять чи й більше парашутистів приземлилися навіть потай від партизанів. Це щось та означає! Мабуть, у них є якась таємна місія від ленінградського командування. Про це засвідчує і новесенький кітель з погонами лейтенанта німецької армії, у який одягнений десантник..