— Шкода! Шкода, пане Кротов, що не взяли ніяких паперів у вбитого! — зауважив оберштурмфюрер.

— Не було часу. По нас стріляли. Ще кілька секунд — і нас би побили, — відповів Кротов. — Ще, гер оберштурмфюрер, двоє з чотирьох десантників з туго набитими ранцями. В ранцях ніби ящички. Думаю, оті двоє мали рації. В інших тільки по одному мішечку за спиною…

— Два радисти? — перепитав Вундерліх, підвівшись з-за столу. — Твої відомості дуже цінні…

— Два радисти, подумав я тоді, група — надзвичайно небезпечна, засекречена навіть перед партизанами. Треба поспішати до вас, гер оберштурмфюрер! — збрехав Кротов, бо насправді думав лише, як урятувати свою шкуру.

І все ж…

Все ж, коли Кротов біг, увібравши голову в плечі, біг, боючись смертельних пострілів, в очах чомусь постав один серед чотирьох парашутистів — з рацією на лямці через плече, котрий гукав, щоб партизанські командири прийшли до них самі: «не великі пани».

«Не великі пани!» Сказано було українською мовою. Та й постать ніби знайома, хоча обличчя на такій віддалі розгледіти, неможливо. Отож Мамонько-Kpoтов біг до клуні, що мала затулити їх трьох від пострілів, і думав: радистом є той самий, якого Мамонько в запасному полку пригощав грибною юшкою з казанка, якому, як і Охріменку, бив пенальті по воротах між валуном і покладеним каменем. Охріменку таки забив «гола» навічно, як і парашутистові, а молодший сержант, радист залишився на луках у німецькому тилу…

Точив Кротова і сумнів. «Може, й не він? Ленінградський фронт великий!..»

Вундерліх тим часом дістав із тумбочки пляшку рому, налив чарку Кротову.

— Ти заслужив. Я клопотатиму, щоб тебе фюрер нагородив. Випий…

— Данке! — подякував Кротов, нахиливши голову. Немов черва, його мозок тепер невідступно точила думка:

«Поява тут радиста із запасного стрілецького полку логічна й закономірна». І Кротов рішуче сказав:

— Гер оберштурмфюрер! Серед десантників і отой радист, про якого я вам розповідав під час першої зустрічі.

— Ситуація… — потер руки Вундерліх. — Були в одному полку, а опинилися у ворожих арміях! Бажаю успіхів, пане Кротов! Про ваші відомості зараз же буде знати розвідка штабу «Норд». Там уважно прослуховують ефір, сюди вишлють машини з радіопеленгами…

Вундерліх розгорнув карту на столі, а Кротов підійшов і ткнув пальцем.

— Ось клуня. Десь звідси вони й передають по рації.

Повідомлення оберштурмфюрера Вундерліха у штабі групи «Норд» зустріли із задоволенням. До цього контррозвідка штабу знала, що на лісорозробках, поблизу шосе Псков — Луга випадково знайдено вантажний мішок. Стокілограмовий пакунок завис із парашутом на високій сосні. До наповненого речами лантуха прив'язані дві пари лиж, у мішку боєприпаси, пара чобіт, цукор, тютюн, міни, і що найцінніше — новенька карта двокілометровка. Розіслана карта ледве вмістилася на столі. Заходи в штабі «Норд» уже прийняті по виявленню розвідувальної чи диверсійної групи парашутистів. Ефір прослуховується найдосвідченішими радистами-операторами. З Пскова у напрямку Новоселля вийшло дві автомашини з антенами-пеленгами.

Вундерліх тер задоволено руки, слухаючи повідомлення з Пскова.

— Сюди якнайскоріше треба полк солдатів! — нагадав Вундерліх.

— На жаль, ні полку, ні батальйону прислати не можемо. Шість годин тому генерал Говоров розпочав нечуваний донині артилерійський обстріл наших позицій у районі Петергофа. Лінія нашої оборони, яка була неприступна майже дев'ятсот днів, росіянами прорвана, — сказали оберштурмфюреру по телефону.

— Каральна експедиція відміняється?

— Ваше завдання: слідкувати за десантом візуально. Для стеження в ефірі до вас прибудуть за годину пеленгаторні машини. Групенфюрер контррозвідки доручає особисто вам знищити парашутистів. Для цього сил у вас вистачить! Судячи з трофейної карти, розвідники Говорова не залишаться у партизанів. У них своя робота.

Вундерліх поклав трубку на ящичок польового апарата, подивився на розіслану карту, думаючи, як знешкодити десант: «Це добре, що в мене є Кротов. Служив би тільки віддано, як пес. Подорож Кротова до Добендорфа відкладається. Кротов буде «вальдкаце», він допоможе мені розквитатися з парашутистами. На мене має надію сам групенфюрер — начальник контррозвідки фронту…»

Лижників ішло з півтора десятка. Одягнені хто в чому: у шинелях, фуфайках, пальтах, піджаках і навіть у кожухах. Більшість озброєна карабінами і гвинтівками. Йшли, як гуси, один за одним, що й здивувало Галку: чому не цепом.

Віддаль між лижниками і парашутистами, що приготувалися до бою у невеличкій бомбовій вирві на галявині, дедалі зменшувалася. Кудрявий, Короп, Орел і Галка прицілювалися, знаючи, які важливі перші прицільні постріли.

— Підпустити якнайближче! — попередив Кудрявий.

Притиснувшись щокою до холодного автомата. Галка ловив на мушку лижника. Ще мить, ще — і він натисне на…

— Не стріляйте!

— Не стріляйте, товариші парашутисти!

— Ми свої!.. — поквапливо і наперебій горланили лижники.

Всі вони, неначе по команді, попадали у сніг, за стовбури сосен, затуляючи голови руками, ніби від бджіл. Їхні вигуки на якусь мить паралізували свідомість десантників, і ті втрималися, не натиснули пальцями на спускові гачки.

Галка тяжко зітхнув і спідлоба зиркнув на своїх.

— Треба було стріляти раніше, коли вони йшли… немов п'яні барани, слід у слід!.. — з гнівом прошепотів Орел. — Це ти, командире, винуватий!

— Учора ви теж удавали із себе партизанів і вбили нашого! — гукнув до лижників Кудрявий. — Зброю в сніг!

— І руки вгору, сволото! — ствердив ці слова ще й лайкою Короп. — Ви всі лежите на мінах.

— Полоснемо по мінах — і од вас залишаться тільки віники! — підтримав Коропа й нетерплячий Орел.

— Не стріляйте!

— Ми партизани!

— А стріляли у вашого «лісові коти». Власовці.

— Всадили, сволочі, автоматну чергу в спину і втекли…

— Не стріляйте. Ми свої!

Така була відповідь на погрозу Коропа й Орла.

— Ваш лейтенант тяжко поранений. Сволочі перебили йому хребет. Біля нього зараз наш лікар!

Це був ще один голос від лижників, хтось навіть назвав ім'я лікаря, щоб довести десантникам, що до них прийшли не карателі, не «лісові коти», а партизани.

— На партизанській базі зараз секретар райкому партії товариш Акатов. Лейтенант Петро казав, що про нього вам говорили в Ленінграді! — гукнув ще один лижник.

— Не стріляйте!

Своїми вигуками лижники збили з пантелику парашутистів.

«Як могло таке статися?!» Це мучило кожного. Безсумнівно, стріляли у Петра власовці. А йшли на луки партизани, побачивши, як кружляє літак і опускаються парашутисти? Зробивши чорне діло, троє власовців, виходить, побачили партизанів і — навтіки. Чому ж партизани не погналися, не вбили трьох німецьких найманців? Та, мабуть, тому, що вони не партизани, а німецькі карателі. Тепер хочуть хитрістю взяти в полон ще й цих чотирьох парашутистів. Тому й сказали, що власовці «намазали п'яти салом», бо самі є «лісовими котами».

— Брешуть анцихристи! — процідив з люттю Орел.

— Але ж вони називали ім'я нашого лейтенанта! — розмірковував уголос Галка. — Сказали, ніби Петро їх попередив, що ми знаємо про_Акатова…

— Мучили нашого Петра, і той тяжко поранений, у гарячці обмовився.

— Не вірте їм! — застеріг Короп.

Перемовка у бомбовій вирві вщухла. А тяжкі думи лишилися. Хто ці люди, що прийшли по сліду парашутистів? І ті, що стріляли у Петра?

Мовчав і ліс. Лише вітерець вогкуватий ніс із Атлантики туман.

— Ти, командире, винуватий! Повернув мене й Галку назад, — докорив Кудрявому Орел. — Треба було добігти, доповзти до Петі. Його кров і на нашій совісті.

— Нащо ти отак? — з болем вимовив Короп.

— Нехай, — тяжко зітхнув Кудрявий. — Винуватий я. Ну, а далі? Що скаже Галка?

Галка раптом випростався на весь зріст і звернувся до лижників: