— Стій! Хто йде?.. Пароль! — вартовий владним голосом зупинив дозорних партизанів, а з ними й обоз.

Дозорні з валки обмінялися паролем, і коні рушили далі.

Петра поклали до землянки-лазарету. Тут лежало чоловік з десять на суцільних нарах, що тяглися понад глухою стіною. Вікна були невеличкі, і тому, коли навіть надворі зовсім розвиднилося, у землянці було напівтемно.

Петро розплющив очі й усміхнувся куточками знекровлених губів: біля нар, на яких він лежав, стояли Кудрявий, Короп, Орел і Галка.

Кудрявий узяв Петра за руку, і поранений ледь-ледь її потиснув: такий був знесилений.

— Чому ти не вигукнув, не скрикнув, що живий? Орел і Галка приповзли б до тебе…

— А якби були оті, що йшли від хутора, не партизани?.. — відповів Петро. — Мовчав, щоб ви втекли подалі. Мовчав, щоб Галка згодом став передавати радіограми в Центр. Уже працював? — запитав у Галки.

— Яка тут робота при такій невідомості! Ось поговорю з тобою і стану працювати, — відповів радист.

— Німцям відомо про наш десант, вони зараз промацують ефір, чи не з'явиться рація з новими позивними. Знають і квадрат, куди ми десантувалися.

Кудрявого і хлопців здивувала оця турбота тяжкопораненого за свою групу, за роботу рації. Адже Борис пошепки їм сказав, що надії на одужання у Петра майже нуль: перебитий хребет, посічений спинний мозок. Але поранений вірить, що для нього не все скінчилося, що він підведеться і ще воюватиме. Очі його карі світилися від бажання діяти до останнього.

— Сліди, що на них натраплять, пеленги, не ті, що на снігу. Електромагнітними хвилями треба користуватися обачно. Я думав про це. Час роботи за розписом минув уже. Я на «аварійній» хвилі передам генералові про все, що сталося, і про тебе теж, Петю… — запевнив Галка.

— Прошу, не кажи, що я не можу рухатися. Минеться. Нащо хвилювати Савича і Петра Петровича. Поранений — і все… Важливо, що ми у партизанів, що карателі нас зараз не вгризуть. Партизани нам допоможуть.

— У них усюди зв'язки у Пскові, в навколишніх селах. У них тільки нема рації… — говорив, тяжко дихаючи, Петро.

— Заспокойся! — нахилився над пораненим Орел. — Ми все зробимо. Працюватимемо й за тебе, Петю!

— Поки ви тут, інформуйте мене про все! — попросив Петро. — Мені легше буде.

Донеслися вигуки привітання. Галка з Орлом підбігли до віконця. Біля землянки стояли люди, оточивши коня з саньми, навантаженими лантухами. Віжки тримав старший лейтенант Іван, шия якого була обмотана шарфом. Поряд — лейтенант Сокіл. Обидва у кожухах. Шапки набакир.

— Що за гвалт? — поспитав Петро.

— Наші анцихристи з'явилися. Сокіл з Іваном. Псковські піжони!

— Здорово! Слухай, Галко, додай у своїй першій радіограмі, що Ваня і Юра з нами! І я теж підведуся, — пошепки, але рішуче сказав Петро. — Підведуся, що б там не сталося! Біжіть до них, хлопці! Тут лишаться Борис, санітарка. За мене не турбуйтеся. Починай, Галко, свій перший сеанс.

Старший лейтенант Іван і лейтенант Сокіл приземлилися один від одного недалечко і вже зустрілися за кілька хвилин. Обом довелося пововтузитися навколо берези, яку накрив Іванів парашут. Гілки берези, впершись у міцний шовк, пружинили, стропи заплутувалися. Та все ж обійшлося без сокири, яку вже вийняв Іван з речового мішка.

Парашути і речовий мішок заклали хмизом, сосновим гілляччям, якого тут нарубано було немало. То там, то в іншому місці виднілися купи колод і штабелі дров. І всюди — сліди від саней, автомобільних шин, від людських ніг. Здогадатися було неважко: Іван і Сокіл потрапили у масив, де провадилася лісозаготівля.

— Вскочили ми, Юро, по самі вуха!

Іван звернувся до Сокола по імені, щоб якось тепліше стало на душі. Як-не-як — у ворожому тилу вперше. Та й зустрілися поки що вони лише удвох. Решта десанту вистрибнула кілометрів за чотири. Вже ранком тут будуть люди, автомашини, солдати. У німців же працюють під автоматами й кулеметами. Такий уже «новий порядок».

Того веселого настрою, що був у літаку, в Івана не лишилося й крихти. Його і Сокола занесло від решти десанту аж за залізницю, перейти яку буде не так легко, бо ліс обіруч насипу вирубано на двісті метрів і залізниця, як казали ще в Ленінграді, патрулюється німцями, бо партизани і минулого літа, і восени влаштовували тут операції «рейкової війни». «Нищили б уже паротяги, — невдоволено подумав Іван, — мости, вагони! Так ні. Взялися за рейки і такого шелесту накоїли!»

Дружного десантування не вийшло. І все через те, що хтось з обслуги не встиг скинути ще два мішки. Назад же їх літак не повезе. У лантухах боєприпаси, медикаменти, тютюн, мило, сіль. Все це дефіцит на окупованій території. Мішки в останню мить побачив Іван і заходився їх скидати з літака. На це пішов час. А навіть десяток секунд — запорука того, що десант би приземлився дружно. Цьому б сприяла й тиша — вітру не було, і «дуглас» летів низько. Однак Сокола та Івана однесло аж по той бік залізниці. А це означало — вони опинилися у вузькій смузі між залізницею Псков — Луга і шосейною магістраллю цього ж напрямку, яка пролягла майже паралельно.

Сокіл добре бачив, ще коли приземлявся, і залізницю, і вирубку уздовж колії, бачив холодний блиск при світлі місяця очищеного і добре вичовганого автомашинами покриття шосейної дороги.

Сокіл усе дивився в той бік, де за деревами ніби був великий простір. Можливо, там село, хутір.

— Ходімо, Ваню, туди! — сказав Сокіл.

— А може, візьмемо із знайденого мішка боєприпаси, поки не чути заготівельників?

— Ні. Це не по-розвідницькому. Ми повинні знати, де знаходимося, — не погодився Сокіл.

— Переконав. Бути по-твоєму, Юро.

За кілька сотень метрів ліс уривався і попереду розіслалася рівнина. У далині чорніли хати і хліви.

— Більше разу не вмирати! — вирішив Сокіл. — Зайдемо у крайній дім.

— Кого з себе удавати? — запитав Іван. — Поліцаїв, німців?

— На місці буде видніше.

— Що й казати, Юро, одвага мед п'є.

Вони пішли від лісу протоптаною стежкою до крайнього обійстя. На снігу понад стежкою сліди від хворосту, який тягли мешканці хати… Біля хліва зупинилися. Прислухалися. На подвір'ї і в хаті ніяких ознак життя.

Сокіл став біля вікна, Іван за рогом хати. Сокіл зазирнув у шибку — нічого не видно. У хаті тепло — шибки не замерзли. Недарма ж соснового гілляччя на подвір'ї велика купа. Топити хазяїнові було чим.

Сокіл постукав у шибку, несміливо, немов хлопець до дівчини. Так стукав він, Юрко, в останнє літо перед призовом в армію до своєї Насті. Потім Настя казала, що мати лише удавала, що спить, бо була не проти, щоб Юрко став її зятем. На обличчя він не красень, обличчя те в дитинстві було у ластовинні, а в юності стало муруватим: ластовиння розпливлося, немов зелена вода у ставку в час дощів. Чубик русявий, прилизаний набік. На такого не всяка дівчина й позаздриться, бо ж інші якості, варті шани, сховані десь у глибині душі. Про них могли засвідчувати лише сірі, великі й розумні очі, про що теж такій, як Настя, одразу не взнати. Доньці підказала мати.

Юркові здалося зараз, що стукав він, сигналячи, до своєї коханої дівчини, забувшись про все. Спохопився, коли перед самісіньким склом виринуло бородате обличчя, схоже на «дядька-чорномора» з дитячої казки, а може, ще й на портрет Івана Сусаніна з афіші Великого театру — коли був у Москві, слухав цю оперу. Спершу він відсахнувся. Та розгубленість тривала мить. Сокіл неголосно, але владно промовив:

— Червона Армія прийшла! Десант! — і націлив автомат у шибку.

Бородата голова перехрестилася. За плечима бороданя з'явилася, немов русалка, у білому, з довгим розпатланим волоссям жінка.

Сокіл миттю до ґанку. Там стояв Іван. У сінях цокотіли гаком чи клямкою невпевнено, нервово.

— Я сказав, що ми десант, — прошепотів Сокіл.

— Ну і даєш! Сказав би вже, що ти — сам Олександр Невський! Воскрес цієї ночі, — відповів Іван.