Двері відчинилися. Сокіл з Іваном, пригинаючись, вскочили до кімнати, нишпорячи очима й вічками стволів автоматів по ліжку, стінах, лаві.

— Нема у нас нікого, — порушила мовчанку впевненим голосом молода жінка. Вона вже встигла одягти сукню і тепер накинула на плечі жакет.

— Свят-свят… Хто там, Насте? — пролунав кволий голос з печі.

— Якісь, мамо, посипальники-щедрувальники! — не без гумору сказала Анастасія, що підкреслювало її сміливість. — Сьогодні ж Новий рік по-старому…

«Анастасія!» — подумав Сокіл. І, стоячи під вікном, пригадав свою Настю. А вголос:

— Ми щедрувальники. Можеш, діду, пригоститися тютюнцем з Великої землі. Абхазький. Точно такий, як і турецький! Пахучий. Такого вік тобі не доводилося палити, е те, що твій самосад, яким навіть стіни пахнуть. Як тебе величати?..

— Герасим, — сказав хазяїн. — А стіни прокурив, щоб міцніші були. Хочеться дожити до світлого часу…

Він дивився на Сокола й Івана, вдягнених у кожухи, взутих у валянки, з автоматами, що їх цінують і німці і поліцаї за патронники, схожі на сковорідки. «Мабуть же, десант! Якого біса німцям іти у таку пору?» — подумав Герасим, натягуючи верхні штани й одягаючи косоворотку.

— Поблизу німецький гарнізон є? — запитав Сокіл.

— В селі Цапелька є. Шосе ж поруч. Та й желєзка з верству з гаком, — відповів хазяїн.

— Ти щось хитриш, діду! До залізниці від Цапельки, що на шосе, з десять кілометрів! — уточнив Сокіл, який уже зорієнтувався, де вони знаходяться.

— Вірно. Дев'ять кілометрів, — сказала Анастасія.

— То, виходить, у вас кілометр з гаком — усі вісім? — засміявся Іван. — Псковський гак.

— Зайшли, то сідайте, — трохи знітився хазяїн, — якщо ви справді ті, що з неба…

— А якщо ні? — вирішив Іван промацати старого.

Герасим розвів руками й відповів з люттю в голосі:

— Та я б на твоєму місці не терзав мою душу. Вона і так пережила за сорок мучеників і за дванадцять апостолів!

— Не гнівайся на нього, — втрутився Сокіл. — Зрозумій і нас. Годину, як на цій землі. Усе невідоме. Де свій, де ворог…

— Чужий би грюкав у двері і, так барабанив у шибку, що деренчало й сипалось би скло. А ви… — проказав Герасим.

І Сокіл став перемовлятися в Герасимом. Парашутистові треба знати, де стоять німці і скільки їх, чи часто. бувають партизани, чи заходять у хату німці. Жінка вона вродлива, живе при гомінкій дорозі…

Старий дивувався, що за кілька хвилин він весь відкрився цьому «посланникові» з Ленінграда: таким Юрій виявився щирим, сердечним і всерозуміючим.

— Ми б хотіли вам зробити новорічні подарунки. У лісі, під дровами, сховані три парашути: два шовкових, один батистовий. Матерії вистачило б на хустки і блузки всьому вашому селу, — запропонував Сокіл.

— А вам, Насте, у першу чергу! — теплим, ніжним голосом мовив старший лейтенант Іван, і од голосу того чорні очі його заблищали, як розпалені вуглинки, у цій напівтемряві.

«Ой же і дає наш дон-Іван! — подумав Сокіл. — Та нехай залицяється для користі діла!..» Так хлопці іноді називали Івана, бо в нього справді жінки й дівчата закохувалися з першого погляду. Серцеїдів жіночих душ всюди йменували донжуанами. Що то є класичний образ у літературі, в опері! Та Юрій раптом звернув увагу, що до тих славних опер він вже сьогодні звертався. Дід Герасим видався йому Сусаніним. Якщо старий виправдає їхнє довір'я, то матиме підпільне прізвисько Сусанін. Якщо Іван «завербує» Анастасію, то вона стане Псковитянкою. Юрій уявив, як майор Савич і Петро Петрович будуть радісно здивовані, прочитавши в радіограмі, що всі відомості добуті Сусаніним і Псковитянкою. Сокіл зітхнув: ще ж так далеко до тої радіограми, в якій Галка передасть відомості.

— Допоможіть нам сховати парашути і дещо з вантажу, — Сокіл звернувся скоромовкою, немов у нього не було часу. — Жаль, коли таке добро дістанеться німцям. Наші незабаром прийдуть. Ждати вже недовго. Нас так і просили й про це сповістити своїм людям.

— Свят-свят… — почувся голос, а потім лопотіння: стара читала молитву.

Герасим зі смаком затягувався димком високосортного абхазького тютюну, якого, Юрій казав правду, він ніколи в житті ще не палив. Та такого тютюнцю не снилося навіть німецьким солдатам.

Герасим і Анастасія одяглися. Хвора мати на печі шепотіла молитву. Гучно стукали ходики. Старший лейтенант Іван підійшов до стіни і пальцями намацав стрілки: ті показували без чверті дві години. «Темного» часу у них ще з п'ять годин. Юрій та Іван повинні переховати парашути, взяти з речового мішка боєприпаси, міни, все необхідне. Потім їм треба пройти десять кілометрів на північ, по той бік залізнице Щоб знайти там хлопців Кудрявого.

З хати вийшли сторожко і попрямували тою ж стежкою, що й привела Сокола га Івана до Герасима й Анастасії. Раз чи два Анастасія спіткнулася. Іван тут як тут — підхопив її за тонкий стан, затримавши на талії свою велику ї теплу руку.

«А стан у неї інтелігентний, як у вчительки! — подумав Іван і додав: — Катя ніби огрядніша, хоч і молодша.» А вголос — про діло:

— Будете стежити з вікна за рухом на шосе, яке поряд, і ставитимете палички, як на уроці з арифметики в першому класі. Окремо — криті машини з солдатами, окремо — з гарматами тягачі, скільки промчить легкових «опелів» і «мерседесів» і в який бік… І ще. Якби ви знайшли «такого», хто б знав, де німці заряджаються бензином чи відпочивають. Ви жінка розумна, і вам здогадатися неважко, що може цікавити розвідників Червоної Армії.

— Я вже здогадалася, Ваню…

Почувши своє ім'я, вимовлене так лагідно Анастасією, Іван ніби зробився ще вищим. І тут же спохмурнів: «Щира вона чи тільки удає свою лояльність до нас?»

Сокіл тим часом нахилився, розгріб гілля і витяг звідти цілий оберемок білої шовкової матерії.

— Треба акуратніше скрутити і зв'язати парашутною стропою!..

— Знадобилася б така шворка в хазяйстві! — пробував Герасим міцність парашутної стропи. — А в отношенії того, чи добре бачу, можу доложить: читати без окулярів важко, а те, що віддалік, углядів би й за три верстви, дай бог кожному… Ну й міцна! — ще смикнув стропу.

— Обережніше, тятю! Щоб німці на цій стропі не повісили нас усіх! — застерегла невістка, а сама піднесла шовковий парашут до своєї щоки. — Який ніжний!..

Іван і Сокіл розшнурували тим часом мішок і дістали з нього пачки патронів, міни, підривачі до гранат, гранати і ще деяке спорядження. Все це добро складали у свої ранці. Бруски мила, кульки солі віддали Герасимові й Анастасії.

— Тільки будьте обачні! — ще нагадав Сокіл. — Знайдуть десь у вас німці хоч обривок парашутної стропи — кінець вам. Та ще, на біду, один мішок ми так і не знайшли…

— Хоча знаємо, що він десь недалечко, — додав Іван.

— Це вже гірше. Ранком німці знайдуть той парашут і стануть прочісувати вздовж і впоперек ліс, — клопотався дід Герасим.

— Добре, що тут багато слідів: і людських, і від саней, — завважила Анастасія.

Вони стояли серед штабелів дров, куп хмизу і пеньків.

— Запам'ятовуй, Ваню, кожний пень, кожен острівок чагарів, щоб іншим разом не заблудитися! — сказав Сокіл.

— Я запам'ятав усе, що треба! — відповів упевнено старший лейтенант, потиснувши руку Анастасії. — У мене є свій азимут…

Вона вирвала руку і сказала:

— Чи всі фронтовики такі?..

— Та ні, — відповів жартома Сокіл. — Через два — на третій.

— Ви на нього не гнівайтеся. У Ленінграді в нього е Катя. Вона й шарф йому подарувала. Покажи, Ваню, Анастасії батьківні шарф. Шкода, що темно. Вдень, та ще при сонці шарф виграє барвами, мов райдуга…

— Точно, — підхопив Іван, бо більше нічого не міг сказати на отаке «розвінчання» його особи. — А ми ось вашим дівчатам і жінкам подаруємо шовк на хустки й блузки. Скінчиться війна, надінете… — він у захваті підняв руку, зображуючи, яке то буде свято, а потім рішуче опустив її. — То не забудьте, що ми вам говорили. І про папірці, і про пень, під яким лежатиме консервна банка…

— Не забудемо, синки! — відповів Герасим. — Скоріше б наша армія приходила. Рушайте ось отак — за дві верстви й желєзка…