— За три кілометри, — уточнила Анастасія. — Дивіться добре: там патрулі ходять і їздять на моторних дрезинах. Особливо в ці дні…

— Чому в ці дні? — насторожився Сокіл.

— Німці ждуть якихось подій на фронті. Так говорив один офіцер.

— А ще буде краще, коли стане відомо номер дивізії чи полку, в якому служить той офіцер, — озвався Сокіл.

— Постараюся, — сказала Анастасія.

— І ще знайте, синки мої. Якщо й станеться біда зі мною й Анастасією, ми вас не викажемо. Як же інакше. Ми ж росіяни.

— Росіяни, тятю, і «лісові коти», — додала невістка.

— Що за «коти»? Вже вдруге чуємо від вас про «котів»? — запитав Сокіл.

— Це ті, що стежать за партизанами. Тут їх ціла зграя. Недалеко німці будують укріплення. На сторожі тих укріплень і стоїть якийсь там фюрер, а з ним зграя власовців.

— Оберштурмфюрер Вундерліх, — підказала прізвище Анастасія.

— Звідки ви його знаєте? — поспитав Іван, мовби сам давно знав того оберштурмфюрера.

— Німець на чорній легковушці часто проїздить мимо нашого села. Бував і в нашій хаті, — признався Герасим. — Видать, Анастасія йому сподобалася…

— Вундерліх служить в есес. Він якийсь начальник на будівництві укріплення лінії, яку ще з літа німці почали споруджувати руками тисяч наших людей уздовж старого кордону, — доповнила невістка і ніби у своє виправдання додала: — Не можу ж я піти у партизани!.. Синок малий дома. Та й дізнаються, спалять хату, уб'ють свекра, матір… Ми ж не в зоні живемо, а на трасі! Тут усі і все в німців на виду…

— Отакий-то калінкор! — сказав понуро Герасим.

Анастасія наблизилася до Івана і неголосно, але твердо сказала:

— Ми псковичі. Наші предки били німецьких псів-рицарів, не кланялися татаро-монгольським ханам». Повірте — і ми з свекром постараємося допомогти вам.

— Віримо! — посміхнувся лейтенант Сокіл. — Думаю, не підведуть земляки!

Сокіл переконував сам себе в тому, що нові знайомі — люди свої.

— Перекажемо. На той бік фронту передамо, що знайшли тут друзів. Будьте достойні цього. Ви мої земляки, і я несу відповідальність за вас! — сказав на прощання лейтенант Сокіл. І до, Анастасії:-А у моєї нареченої теж було ім'я Настя.

Іван думав про Анастасію. Не під ковпаком же скляним живе вона, а при самому тракті. Що ж тут дивуватися, що німцю подобається така жінка?? Як нічого особливого не було і в тім, що Анастасія служила б розвідникам Червоної Армії, спостерігачем на шосейній магістралі і, може, й ще в інших місцях, якими могло цікавитися командування в Центрі.

Він звів на неї погляд. Анастасія була струнка й вродлива. Може, Іван її ніколи не побачить. Може, мить, коли він дивиться на неї своїми вогнистими очима, вже не повториться. «Чи такий погляд у Каті? — мружив очі, ніби змірював далеку відстань. — Спить, мабуть, Катя у цю годину міцним, непробудним сном. А може, думає зараз про мене?»

Іван поклав на плечі Анастасії руки і поцілував її у гарячу щоку, прошепотівши:

— У щічку від імені всієї нашої армії як завдаток, що чоловік ваш повернеться неодмінно і саме з військами Ленінградського фронту.

— Ну й баламут ви, Ваню! Навіть сердитися на вас не можна! — сказала Анастасія.

— А нащо сердитися?.. Ми всі родичі у такій війні.

— Істинно! — погодився і старий Герасим.

Іван і Сокіл пішли. Вже кінчалася ніч, а їм ще переходити залізницю. Це буде нелегко. Та все ж Сокіл заспокоював і себе й Івана: «Це ж не позиція «Мажіно» чи «Зігфріда»!»

Та ось і вирубка понад колією. Місяць уже зайшов. Стало темніше. Це було їм на користь. Треба квапитися, бо за годину-другу вже світатиме. Десь удалині перегукувалися патрулі. З іншого боку лунав гуркіт двигуна моторної дрезини.

— Там станція Стурги Красні, — сказав Сокіл. — Надто пізня пора. Ризикнем, поки не розвиднилося й німці не пустили свої ешелони?

— Треба, Юро!.. Хлопці шукають нас.

Після довгих блукань Сокіл з Іваном зустріли одну з пошукових груп, послану в напрямку польоту «Дугласа» секретарем підпільного райкому.

Поки партизани й парашутисти йшли назустріч одні одним, на хутір удерлося зо дві сотні німецьких солдатів і під вибухи партизанських мін запалили хутір. На хуторі горіло все, що могло горіти. Незабаром з хати лишилися тільки піч та димар, що нагадував тепер чорний привид посеред білої пустелі. Карателі рискали по лісових дорогах, шукаючи сліди від валки саней, що покинула хутір, обшастали всі луки. Але там за ніч було стільки натоптано партизанами, які шукали вантажі, скинуті з літака, і самих парашутистів, що ніякому слідопитові не розгадати, де ж саме сліди парашутистів?! Та ще розгадували «лісові коти» і німецькі солдати після того, як добряче пообідали. Усім дали шнапсу, бо ж ішли у ліс, на холод, у глибокі сніги.

Поки каральна експедиція розгорталася, Сокіл та Іван зустрілися з партизанами. І паролем їм стали слова: «Товариші! Ваш Петро з нами!» А потім обмін запитаннями й відповідями на віддалі. Ще за хвилину: «Закуримо, щоб дома не журилися!» На таку просьбу спроможні тільки люди з відкритими очима, чистою душею і щирим серцем.

До таких слів німцям не дотумкати, хоч як би вони не обмізковували брехню, щоб ошукати парашутистів. Є ж на світі слова, фрази, які з головою видають тебе, навіть коли ти у ворожій уніформі, що ти свій, радянський.

— Закуримо, щоб дома не журилися! — знову повторив партизан, дістаючи з кисета нарубаного самосаду.

— Тоді свої! — сказав старший лейтенант Іван.

— Можемо пригостити і «Бєломором» з вашого мішка, що гойдався на парашуті.

— І справді свої! — упевнився й лейтенант Сокіл.

Дізнавшись, що заступник командира групи тяжко поранений у сутичці з власовцям, Іван розпачливо мовив:

— Так ось чому в мене боліло серце! Ось чому якийсь сумнів, мов черва, точив мою душу!

— Петя не уберігся. Як же це? Як же це? — говорив Сокіл.

За кілька годин Сокіл та Іван прибули в партизанський табір. Тепер до раніше зашифрованого уже тексту Галка змушений додати радісну фразу: «Тільки що зустрілися з Соколом та Іваном. Розпочинаємо роботу…» Ще радист повідомляв як підтвердження, що по шосе з Пскова на Лугу, між Подбор'є і Цапелькою, у першу половину дня пройшло 50, з солдатами у критих кузовах, автомашин.

Галка сидів на поваленій ялині, біля землянки, у якій ночуватимуть парашутисти, і дошифровував радіограму. Іван, Сокіл та Короп палили цигарки. Тут же стояли Кудрявий і Орел. Слухали Сокола та Івана про їхні пригоди.

— Добре, що ви, браття-кролики, вийшли до людей, — сказав Кудрявий.

— А чи можна вірити отим свекру й невістці? — засумнівався Короп.

— Побачимо. І вже скоро. У партизанів запитаємо про них. Але квартирантами у товариша Акатова ми довго не будемо, підемо на самостійну роботу. Так ми нічого не втнемо для свого командування. Конспірація — діло добре, але ще більше потрібен вихід на люди. Кожен з вас повинен сам розбиратися в людях і не забувати, що нас прислали сюди не ховатися від німців, а працювати. Ховатися тут не важко. Залазь у гущавину лісу, відшукай барліг, кидай туди мішок сухарів, консервів і лежи.

— Це все ти говориш, командире, ніби до мене? — розсердився Короп. — Я ж тільки за те, щоб сім раз відміряти і раз відрізати!

— Ні, Стасю! — звернувся по імені до Коропа командир. — Я просто розмірковую вголос. Сказане стосується й мене теж. Як і в тебе, так і в мене живуть дві особи: одна за обережність, інша за справжню роботу, за риск. От я і переконував себе і вас, віддаючи першу похвалу Соколу та Івану.

Кудрявий нахилився, підняв гілочку і став писати якісь лінії на снігу. Не підіймаючи голови, він сказав, звернувшись до Івана:

— Твоя Псковитянка говорила, що тут діють «лісові коти» оберштурмфюрера Вундерліха.

— І ще Анастасія сказала, що цей есесівець дбає про охорону укріпленої лінії на північ і схід від Пскова… — додав лейтенант Сокіл.