Я йшов, як і мої обидва товариші, чавкаючи чобітьми по болотяному грунту, й думав про своє покоління, про ровесників, яким випало на світанку 22 червня сорок першого відстоювати у нерівних боях Леніним створену державу.

— Ну що, Галко! — вигукнув Микола. — Обрав місце, звідки подамо перший радіосигнал у Ленінград?

— А що? — спохопився я. — Розгорнемо рацію тут…

— Треба б на горбочок, як і по інструкції, — нагадав лейтенант Василь.

— Звичайно. І антени закинемо одну на ялину, другу на чагарі під тупим кутом на Ленінград, — сказав Микола. — По званню ти «старшой», по роках наймолодший — тобі й починати… — він подав мені «жабеня» — телеграфний ключ і всміхнувся.

В усмішці отій я відчув іронію, бо ж Микола знав, що звання старшого лейтенанта в мене удаване, як, мабуть, і в нього. Однак москвич, напевне, трохи заздрив, що мені, наймолодшому, Іван Сергійович дав «старшого», а йому, випускникові технікуму, старшому на два роки, — тільки лейтенанта. І Микола, і Василь не відали, що я «виблагав» отой чин, «торгувався» за третю зірочку, аби ротного із запасного полку?! Казав же Іван Сергійович про дитинство в голові. Виходить, не так швидко воно вивітрюється навіть на війні.

Затамувавши подих, став вистукувати на ключі свій позивний з трьох літер, першою серед яких «О». Це на честь свого і прізвищ моїх друзів, котрі лишилися у запасному полку і про долю яких зараз я нічого не знаю. Згадалися Охріменко й Овчаренко, мічман Непран, старший сержант Мамонько, в хромових чоботях, з халявами у гармошку, з солідною чуприною й гострими зеленкуватими очима, котрі ніби все бачать, все приміряють, бо перед ними текст нерозшифрованої дійсності. «Як ви всі там десь?..»

На мої пальці напружено й нетерпляче дивилися Василь і Микола. Останній кивнув головою, мовляв, час уже переключатися на «прийом». Так я і зробив. Обидва вони вихопили у мене один навушник, щоб і собі почути відповідь нашого інструктора, що сидів у цю годину за два десятки кілометрів у теплій віллі і вертів ручку настройки приймача.

В ефірі попискувало багато радіопередавачів, але наш інструктор чомусь мовчав. Я тяжко зітхнув. «Прокляття! Невже цей інструктор гави ловить? Або я роззява: не можу впіймати його сигнали? Щось не так роблю? Знав би він, де ми зараз знаходимося, так серйозніше ставився б до свого чергування! У цьому лісі жив Ленін!..» — хотілося вигукнути так, щоб почули і в нашій віллі, і в Ленінграді.

Я-витирав з чола піт, хоча було мрячно і холодно. «Спокійніше! Витримка! Це ж тільки тренувальний вихід в ефір з лісу. А що буде потім, що буде там, у тилу фашистських військ?..»

Ще подавав я сигнали майже три хвилини і змінив режим роботи рації на прийом. У навушниках, як і раніше, пищало, рипіло, погаркувало і свистіло. Однак то була робота інших радистів. Наш інструктор мовчав. Я ледь доторкнувся до ручки «зворотного зв'язку» і засяяв від усмішки. Сигнал інструктора почули Микола і Василь. Вони обіймалися і пританцьовували.

— Не дуже радійте. Чують нас на три з мінусом бали! Оцінка ледь-ледь, — повідомив я.

— Це тому, що антена тільки дванадцять метрів, — упевнено відповів Микола. — Додамо ще стільки і закинемо вище, на дерево… Відстукай — нехай нас зачекають п'ять хвилин! — звернувся до мене.

Свинцеву грушу, що потягла антену, Василь закинув на гілля ялини, а звідти Микола спрямував антену через галявину. Тим часом противагу я натяг від молодої берізки на півтораметровій висоті до рації.

Тепер нас чути вже на три без мінуса. Збільшена вдвічі антена дає про себе знати, в чому я мав сумнів і в чому був переконаний Микола, котрий ходив тепер півнем довкола рації, заклавши руки за спину і задерши голову, ніби шукав у небі птахів.

— А якби поблизу висота, то нас чули б на чотири бали! — упевнився Микола.

— Це ж говорять і викладачі, — ствердив Василь. — Та де ти візьмеш висоту на цьому березі?..

— Онде! — махнув рукою Микола. — Хоч не висота, та все-таки горбик…

Ми відстукали своєму кореспондентові, щоб він зачекав ще кілька хвилин, і перенесли рацію на горбик. Звідти нас чули на три з плюсом бали. Сумніву не було: потужність сигналів «Севера» залежала від висоти і довжини антени, а висоту збільшує навіть горбик. Однак три бали з п'яти можливих — це мало. За такої чутливості великі радіограми прийматимуться довго. Свого ж інструктора ми чули на четвірку. І це закономірно, бо у нього рація потужніша, ніж «Север». Та все ж приймати тексти інструкторові можна. До того ж він у теплій радіорубці. З труднощами ми передали кожен свою радіограму. І прийняли теж. Останнім приймав я, коли вже стемніло.

Поверталися у місто стомлені, промоклі. Вода потрапила і за халяви, і тепер пальці в онучах ворушилися, сковзаючись по слизькій підошві. Можна б розвести багаття і висушитися. Однак час був пізній. Та й у прифронтовій смузі, виявляючи пильність, можуть прискіпатися червоноармійці. Про це нас попереджали і найбільше нагадував Микола, кваплячи на поїзд, щоб не довелося на станції кукурікати до ранку.

Ми сиділи у вагоні з робітниками, що поверталися з лісорозробок у свій виселок. Більшість з них — дівчата, жінки. Розмовляли вони про кінофільм «Два бійці».

Якась дівчина затягла пісню «Огонек». Пригадалось, як у лютому прийшов до штабу дивізіону забрати акумулятори до рації із зарядної станції. Завітав до телефоніста-земляка Валентина Нікітенка. Нікітенко мав вільний од вахти час і цигикав на баяні. Побачивши мене, припинив свої варіації і сказав, показавши на газету «Правда», що лежала на столику..

— Оцей «Огонек» Ісаковського хочу покласти на музику.

Я взяв газету і став читати, а Валентин нахилив голову набік, як це роблять гармоністи, і затупав правою ногою, відлічуючи басові такти.

— «На позицию де-ву-шка-а-а провожала бойца…» Ні. Не так… — заперечив сам собі.

Кілька разів починав знову перші рядки пісні. Карі очі композитора світилися, обличчя було натхненним. Я не знав, не вірив, що Валентин підбере, знайде, створить мелодію до «Огонька». Десь за п'ятою спробою вже проглядалися музичні такти. Читаючи текст, я підспівував. Ще якісь миттєвості творчих пошуків — і ми заспівали:

Так. Це була вже пісня. Її почули телефоністи, радисти, весь взвод управління у сусідніх кубриках. За якісь хвилини «Огонек» співали вже хором. Щира, як удар власного серця, пісня випорхнула з казарми на кронштадтську вулицю.

Від того морозяного лютневого дня минуло дев'ять місяців. Тепер я чув пісню у вагоні робочого поїзда. Нікітенко, звичайно, створюючи мелодію, не думав, що пісня ця матиме крила. Валька тоді жив одним: вкладав у свою мелодію пережите на війні, з її першого дня, мабуть же, думав і про тяжкі місяці блокади, про вбитих і покалічених товаришів, про свою кохану, котра залишилася в Харкові. «Де його Дівчина тепер, де моя?..»

Щоправда, московське радіо вже не раз передавало пісню «Огонек» відомого композитора Матвія Блантера.

Однак «Огонек» Вальки Нікітенка все-таки ближчий до серця. Про це свідчить ота щирість, з якою тут, у вагоні, співали дівчата.

Та ось дівчата вийшли на полустанку, біля якого стояли довгі приземисті бараки, у яких вони жили. Мені стало ніби холодно. Це тому, що ноги були мокрі.

— А знаєте, друзі мої лейтенанти! — порушив я мовчанку, коли поїзд рушив. — Автор музики до «Огонька» мій побратим по військовій службі в Балтфлоті…

— Не вигадуй! — посміхнувся іронічно Микола.

— Пісня ця народилася у нашому артдивізіоні, і хлопці з моєї батареї першими її співали на огляді художньої самодіяльності в день 25-річчя РСЧА. Так конферанс'є й оголосив: — «Музика старшого червонофлотця Валентина Нікітенка!»