— Не здивуюся, коли скажеш, що ти і був отим першим виконавцем? — з недовір'ям посміхнувся Микола.

— Вгадав. Я був серед перших виконавців.

— Чому ж тут мовчав як риба? — запитав лейтенант Василь.

— Я подумки співав і думав про своє.

— А-а-а…

Більше я не втручався у розмову між Василем і Миколою. Вони і далі сперечалися, чи може автором музики бути рядовий солдат, котрий не вчився у консерваторії. Василь казав: «Так». Микола: «Ні». В тому «ні», як і завжди, була самовпевненість москвича, за що його трохи недолюблював, як здавалося мені, лейтенант Василь. А може, й не здавалося, а так і було. Дивного у цім нічого нема, бо ж люди ми, хоча й однакові, як солдати одної армії, зате різні за вдачею й поглядами на людей, часом і на життя.

Однак я не помилився у тому, що Василь про Миколу іншої думки, ніж про мене. Це вже стало відомо незабаром. Обідали ми не разом. Миколу затримав Іван Сергійович.

— Спізнився, — вибачився Микола. — З Москви лист.

— Як дома? — поспитав Василь.

— Порядок. До тебе теж є діло в Івана Сергійовича! — сказав Микола, зиркнувши на Василя, потім на мене.

— Таки щось сталося? — не стримався я.

— Та ні…

Ми їли, весь час позираючи на двері, у яких повинен з'явитися Василь. Повернувся він за кілька хвилин і кивнув мені, щоб я теж був готовий іти до Івана Сергійовича.

— Що там — одразу для всіх пошта прийшла?

— Так точно! — відповів Василь і став доїдати смажену, суху картоплю, що залишилася в тарілці.

Я покинув їдальню.

Іван Сергійович сидів на тому ж місці, де я його побачив уперше, щойно прибувши на віллу. Він підвівся і сказав:

— Навчання закінчується. Цими днями всі ви підете у свої бойові розвідгрупи. Там акліматизуєтеся, парашут за спину — й туди!.. — махнув рішуче рукою. — Два з вас трьох в одну розвідгрупу. З ким би ти, Галко, волів піти?

— Іншої комбінації нема? Тільки два з трьох?

— Так.

— Я піду з лейтенантом Василем!

— Угу! — загадково промимрив Іван Сергійович. — Добре подумав про вибір собі напарника?..

— Зовсім не думав. Ви запитали, я відповів. Мої слова не означають, що не поважаю Миколу. Він гарний хлопець!..

— А Василь обрав тебе, Галко, — ніби ненароком сказав Іван Сергійович.

— А Микола? — поспитав я.

— Це вже для тебе не має значення. Після вечері ви поїдете на нову квартиру…

Довечерювати вже не було бажання. Я збирав свої пожитки. В кімнаті були лейтенанти Василь і Микола. Кожен сидів на своєму ліжку мовчки. Так сидять перед дорогою.

Однак збиратися треба і Василеві.

У двері почувся стукіт. Завітала тьотя Катя. Вона стала біля стіни і, схрестивши руки на грудях, дивилася на Василя і на мене. Губи її ніби ворушилися. Мабуть, вже не тільки Василя І Галку їй доводилося відряджати з цієї затишної вілли у небезпечний світ, яким є глибока розвідка у тилу ворожих військ. Мабуть, знову вона думала про сина чи мужа…

Завжди зосереджене, з скептично стуленими губами й допитливими очима обличчя Миколи вмить розслабилося, стало щирим.

Він обняв Василя і мовби винувато сказав:

— Жаль, що нас трьох не взяли в одну групу.

— Надто розкішно — три радисти в один десант! — сказав Василь.

— Заїжджай, Галко, в Москву!

— Іншої дороги до дому у мене не буде, Миколо, — відповів я на запрошення. — Лише через Москву.

Василь і я вийшли на подвір'я. Повітря прохолодне. Небо безхмарне. У гіллях високої, вже зовсім безлистої яблуні ховався семиденний місяць — такий самісінький, як і жовтневого дня сорокового року, коли я покинув домівку, такий місяць, як і в вечір мого прибуття на цю віллу.

У гіллі посвистував балтійський вітерець. А десь далеко приглушено гриміли артилерійські залпи. Там гриміли бої за Ленінград, що розпочалися на цій землі ось уже два роки й три-місяці. Заради нових і переможних боїв, заради остаточного прориву блокади і розгрому під стінами міста Леніна німецько-фашистської армії Василь і я полетимо незабаром за лінію фронту.

«Прощай, яблуне, на якій ми виявили своє «дитинство»! До побачення, ясен-місяцю, нерозлучний супутнику на різних поворотах моєї життєвої стежки!» — зітхнув я, дивлячись на дерево і на небо.

Віддалік стояла тьотя Катя, схрестивши руки на грудях. Біля брами погуркувала «емка». Іван Сергійович уже відчинив дверці авто:

— Прошу, товариші лейтенанти!

Господар двокімнатної квартири на вулиці Повстання — високий, білобрисий старший лейтенант. Волосся у нього аж жовтувате, ніби вилиняле на сонці.

— Радий, товариші, познайомитися. Я Оскар… — назвався він, вимовляючи слово «товариші» з якимось акцентом, не чисто по-російському, і тут же пояснив: — Я фінн.

«Цей Оскар — фінн, мабуть, і є знавцем німецької мови!» — подумав я, скидаючи шинель.

— Вечеря уже готова! Недавно тут був старшина, привіз продуктів і поставив ось цю пляшку, — запросив нас Оскар до столу.

За час перебування у розвідвідділі я вперше бачив, щоб начальство дозволило сто наркомівських грамів, що було звичайним явищем на фронті. Василь потер руки, ніби зайшов сюди з морозу. Я нишком зиркнув на чоловіка зі шрамом через усю щоку, прагнучи взнати, яке враження на Івана Сергійовича справило оте потирання рук. Він перехопив цей погляд і підморгнув.

— Тут і оселедчик є!.. Живемо, браття! — вигукнув Василь.

Мене взяв за плече білобрисий командир розвідгрупи ї ввічливо сказав:

— Сідайте, товаришу старший лейтенанті.

— Галка! — відрекомендував мене Іван Сергійович.

— А ви, мабуть, Буревісник білокрилий? — запитав я в Оскара.

— Вгадали, — усміхнувся він, сівши між мною і Василем. — Чайка… — Іван Сергійович розчесав їжакувате волосся і провів стомлено пальцем по шрамові.

«Може, горілка на цьому столі не лише на честь першої зустрічі у бойовій групі, а й Іван Сергійович хоче подивитися, у якій мірі спиртне розв'яже усім трьом язики? Від цих начальників з розвідки всього можна чекати!..»

— Чому запишався, Галко? Не п'єш?..

— До армії пив іноді пиво, — признався я.

— Ну-ну… — застеріг Іван Сергійович і підняв чарку. — За вас трьох. За успішні дії. Тиждень-два вивчатимете район і… Була б погода.

Всі випили і стали їсти вінегрет.

Василь дістав шпротину, що пахла димом, і поклав мені на тарілку. Востаннє доводилося куштувати шпроти влітку сорок першого, десь на фронті, на річці Лузі.

— Одному з вас доведеться осідлати залізницю, що веде з Луги на Ленінград, а другому — шосе. Ваш резидент, — кивнув Іван Сергійович на Оскара, — забезпечуватиме відомостями, згуртовуватиме агентуру, без якої неможливо чітко стежити за пересуванням фашистської техніки у напрямку фронту і від фронту. Будете жити не в лісі, а у своїх людей, поблизу залізниці й шосе…

Іван Сергійович витер руки й дістав з планшетки фотографію вродливої, з буйним волоссям дівчини, у погонах сержанта, з орденом «Червоної Зірки» та медаллю «За оборону Ленінграда», і подав мені.

— Яка?..

— Гарна! — відповів я і передав фото Василеві.

Той схвально похитав головою:

— Хо-ро-ша! Але що це могло значити, Іване Сергійовичу?..

— Галка буде жити, вірніше переховуватися з рацією, у батьків цієї дівчини. Завтра я вам привезу топографічну карту, на якій позначений навіть будинок її рідних. Житло це на околиці містечка, біля шосе. Прийдеш, Галко, вночі і постукаєш у вікно. Люди будуть наполохані, стривожені несподіваним візитом невідомого…

— У якій одежі буду?

Чоловік зі шрамом поклав свою п'ятірню на мою голову і став зачісувати волосся набік.

— Зачіску ти зміниш, щоб поменшав лоб. Будеш у цивільній одежі: сорочка-косоворотка, піджак розміру, який ношу я. Матимеш німецький паспорт, у якому красуватиметься відбиток пальця і твоє фото. Про всяк випадок ми замаскуємо тебе під писаря управи, який завітав у місто. От тільки будь там обережний з цим якірцем, — кивнув він на мою ліву руку.