Я розплющив друге око. Як вона це відчула — не уявляю. Але кішка миттєво підвела голову, зіскочила на підлогу, трохи відбігла й сховалася під табурет. Мабуть, їй не дозволяють стрибати на ліжка.

Я потягнувся. Ранок був теплим, сад за вікном був такий яскравий, мов картинка на моніторі.

Снідали втрьох — бабця, я і Нійолє. Дід Олег уже пішов у своїх справах. Бабця Ліда поставила перед нами по кухлику молока. На його поверхні збилася піна, мов у коктейлі.

Бабця пояснила, що це свіже молоко — тому й піна. Звісно ж, Нійолє одразу додала, що це молоко від «ельф’яних корів», що живуть у квітах. І що від нього діти ніколи не дорослішають, а навпаки — зменшуються, стають маленькими, мов мухи чи комарі, й можуть запросто подорожувати світом, примостившись на капелюхах у інших людей. Це мені страшенно сподобалося. І я випив тепле молоко залпом.

Потім бабуся з Нійолє почали збиратися на пасіку, де вже був дід Олег. Бабуся запропонувала мені залишитися вдома і добряче відіспатися, адже канікули щойно розпочалися і вона завважила, що у мене втомлений вигляд. Але спати я не хотів.

Вирішив прогулятися селом. Так би мовити, ознайомитися з місцевістю. Дійти до того місця, де вночі бачив вогники, скупатися в річці й, можливо, знову побачити дівчину на мопеді…

— Як хочеш, — сказала бабуся. — Тільки до обіду повернися. І ще запам’ятай одне наше правило: вітайся з усіма, кого зустрінеш. Двері можеш не зачиняти — тут чужі не ходять. І гляди: не перекупайся в річці. А в ліс далеко не заходь — він у нас «водить»…

— Як це — водить? — здивувався я.

— А так, — пояснила бабуся. — Зайдеш — і не вийдеш. Заблукати можна.

— Не заходь! — тут же підхопила Нійолє, погрозивши мені пальцем. — Там — моє королівство. Туди можна потрапити, коли навчишся вітатися по-барбідонськи! І матимеш шість невидимих ніг!

Я зітхнув. Доведеться звикати до її фантазій.

Отже, я набив кишені черешнями й рушив у бік річки.

…Ну, скажу я вам, і село! Таке враження, ніби ця базіка Нійолє має рацію: справжня Барбідонія!

Не встиг пройти і двадцяти метрів від хати, як почув, що мене хтось кличе на ім’я:

— Арсене! Арсене Іванюк!

Від подиву я аж підскочив. Хто тут мене може знати?! Я лише вчора увечері приїхав.

Виявилося, що це гукала сусідка, яка поралася на городі. Я приязно привітався з нею, запитав:

— Звідки ви мене знаєте?

— Уже всі знають, що ти приїхав до бабусі з дідусем, — пояснила вона. — Ми такі за них раді! Вони так сподівалися, що колись тебе побачать! І ось дочекалися…

Вона почала розпитувати, як я вчуся, ким хочу бути і як живеться в місті — що там є і за яку ціну. Я терпляче і ввічливо відповів на всі її запитання. Вона уважно слухала, спершись на лопату. А потім сказала:

— Ти, хлопче, будь тут обережний. Надто ти схожий на свого тезку-прапрадіда. А про нього тут досі різні чутки ходять… Село є село.

— А які чутки? — запитав я.

— Ну… тобі, мабуть, це буде не дуже приємно чути… — знітилася сусідка. — Моя бабця розповідали, що була у того Арсена дружина — справжня відьма. Привіз він її з якихось невідомих країв. Казали, гарна вона була, як снігуронька. Вся біла — волосся, шкіра, очі світлі, все — нетутешнє. Півсела чоловіків звела нанівець. Зсохлися вони… Потім, уже коли вона сама лишилася, горювала дуже. І собі смерть заподіяла. А тепер її привид досі ходить селом, лякає подорожніх. Тьху-тьху!!

Жінка перехрестилася і тричі плюнула через ліве плече.

Я було почав розпитувати, як це — «зсохлися» і хто кого лякає, але сусідка зробила вигляд, ніби я звертався до її кішки, що крутилася поруч. Тобто — зціпила зуби і знову взялася за лопату.

Вже мені услід вона гукнула:

— До лісу не ходи — дідько забере!

Я мовчки знизав плечима — нехай малих лякає тим дідьком! — і почав спускатися з пагорба.

Назустріч мені підіймався якийсь чолов'яга. За ним ішла руда коза. І чолов’яга свистів до неї, мов до собаки.

Порівнявшися зі мною, він зупинився. Коза дивилася на мене суворими прозорими очима.

— Вона не кусається, — повідомив чолов’яга і простягнув руку для знайомства.

— Дід Микита! — назвав себе. І, кивнувши на козу, додав: — А це — Зоряна Петрівна.

Почувши про себе, Зоряна Петрівна підійшла ближче і витягла до мене шию.

— Можеш її почухати, — поважно дозволив дід Микита.

Я слухняно почухав.

Коза задоволено кивнула.

Знайомство відбулося.

Дід Микита також хитнув головою і прискіпливо оглянув мене такими ж прозорими очима.

— Ох, Арсене, Арсене… — пробурмотів він. — Завдав клопоту всій родині. Таке лихо накоїв.

Я зрозумів, що він має на увазі не мене, і нашорошив вуха.

— Така заможна родина була… — вів далі дід. _ Усе село за неї Богу молилося. Макар на кожне свято селянам по карбованцю давав! Дід мій розповідав, що все на Макарові трималося — господар він був добрий. А син у нього — непутящий. Баламут. Усе рвався кудись. Кажуть, до Африки хотів дістатися. Чи до Америки. Курей у багатих крав — бідним роздавав, як малим був. Опудала біля брам ставив, щоб дівчат лякати. Мандрував багато — не сиділося йому на місці… Баламут!

— Ух ти! — вигукнув я. — А ви все це пам'ятаєте?

— Я нічого не пам'ятаю. Мене тоді на світі не було. Люди казали. І досі кажуть, що це він батька звів у могилу. І гроші поцупив! А я більше нічого не знаю! — суворо відказав дід.

— Навіщо ж ви говорите про те, чого не знаєте? — не втримався я. Бо мене вже не на жарт почали діставати ці балачки.

— Люди все знають. З вуст до вуст передають.

— Ну, це ми ще побачимо, що вони там знають, — насупився я і попрощався з дідом Микитою.

Не встиг ступити і двох кроків, як почув услід:

— Гляди, будеш гуляти — до лісу не заходь!

Зоряна Петрівна підтвердила це голосним меканням.

Я помахав рукою і рушив далі.

І майже одразу зупинився. Помітив, що з-за паркану за мною спостерігає парочка цікавих очей… Це був хлопець трохи старший за мене. Замість привітання він просто свиснув і поманив мене рукою так, ніби ми давно були знайомі.

Я підійшов.

— Ти — Арсен? — запитав він.

Я кивнув:

— Так, а що?

— Та от, Арсене, — немов продовжуючи розмову, сказав хлопець. — Айрес уже сказала, що сюди приїхав якийсь новенький. Отже, ти з Іванюків, виявляється?

Тон у нього був не надто привітний.

— Ну і що з того? — огризнувся я.

— А те, що це небезпечно.

— Чому ж?

— Тому що Іванюків тут не люблять! Мій дідусь казав…

Я аж присвиснув! Знову те саме: «дідусь казав»…

Що за дивні люди? Живуть чутками про те, що хтось-комусь-колись-щось казав.

— Цікаво, через що це Іванюків не люблять? — увірвав я хлопця.

— Через Білу Даму… — прошепотів той. — Вона тут ночами шастає по вулицях, народ лякає…

— Яку ще Білу Даму? Що ти верзеш?

— Ще дізнаєшся! — зловісним голосом сказав хлопець і зістрибнув з паркану.

— Стій! — гукнув я. — Поясни!

— Дідько пояснить! — крикнув він, ідучи до своєї хати.

А вже з порогу додав:

— До лісу краще не ходи!

І зник за дверима.

Невже всі мешканці домовилися з мене глузувати?

…Коли дістався річки, вже знав чи не півсела! Хтось гукав до мене крізь паркан, хтось обганяв на велосипеді, хтось ішов назустріч. Усі зупинялися, віталися, розпитували і попереджали, щоб я не заходив у ліс.

Теревенили про мою подібність до давно померлого Арсена. І про його дружину-відьму, яка перетворилася на привид Білої Дами…

Голова мені вже йшла обертом. Я дійшов до берега річки і сів на пісок. Вирішив підбити підсумки.

Отже, як виявляється, в селі добре знають історію про Арсена, пам’ятають Макара і досі вважають, що дружина його сина, на честь якої назвали мою зведену сестру, була відьмою.

Я сидів на березі річки і вдивлявся в ліс, що щільною стіною вставав за бродом.

Десь тут уночі спалахували вогники.