Мені стало незатишно.

Ліс і річка здалися ворожими. До того ж довкола стояла мертва тиша. І таке враження, ніби за тобою стежать.

Щойно я про це подумав, як позаду щось зашелестіло. Я повернув голову. По піску до мене тихо йшла Айрес. Вона була в тих же подертих джинсах, кросівках і в тільняшці. Тільки розпущене волосся тепер лежало на плечах, мов полотно.

Я зрадів.

Айрес сіла біля мене.

— Ну, як ти? — запитала вона.

— Добре, — відповів я. — Тільки трохи дивні у вас тут люди.

— Чому дивні? — здивувалася вона. — Звичайні.

Я подумав, що нарешті маю добру нагоду почути хоч щось більш-менш зрозуміле, і сказав:

— Може, і звичайні, але надто цікаві. По-перше, дивляться на мене так, ніби я з неба впав. По-друге, попереджають, щоб не ходив до лісу. А по-третє, розповідають якісь нісенітниці про Білу Даму. Можеш мені щось пояснити?

— А що ж тут пояснювати? — посміхнулася дівчина. — Кожне село має свої заморочки і свої байки. А ти саме з тієї родини, про яку ті байки ходять.

— А які саме?

— Ти хіба не знаєш? — здивувалася Айрес. — Невже тобі батьки не розповідали про пана Макара, в якого були скарби? Все село на них поведене, досі їх шукають! Але вголос про це не говорять! Бояться конкуренції. Проте вночі виходять на руїни хутора, де жив Макар, і риють, риють…

— Тобто ті вогні, що я бачив уночі, це… — почав було я, але Айрес різко увірвала мене:

— Які ще вогні?! Що ти бачив? Нікому про це не кажи. — Вона зітхнула і прошепотіла мені в самісіньке вухо: — Це не живі вогні! Це — примари. Кажуть, що то ходить свита Білої Дами!

— Слухай, Айрес, — заблагав я. — Ти класна дівчина, але дуже прошу, хоч ти не верзи дурниць! Якщо можеш, розкажи все, що знаєш. Навіщо наганяти туману?

— Добре, — згодилася вона. — Але знаю я небагато. Лише те, про що пліткують. А люди кажуть таке: вже багато років ходить селом привид Білої Дами. Ходить і квилить над річкою. А що хоче — невідомо. Може, стереже скарби. Може, тужить за кимось. Кажуть, що була та Дама дружиною твого предка і померла лютою смертю. Тому і до тебе така цікавість. Але ти не зважай. Ти ж сюди відпочивати приїхав.

Я вирішив сказати їй правду — приїхав з'ясувати деякі темні плями в історії моєї родини. А тепер упевнився на всі сто відсотків, що ці плями таки існують. І, звісно, було б непогано все розставити на свої місця. Дізнатися, чи справді мій тезко Арсен винен у смерті свого батька. І чому його дружину вважають відьмою.

— Ну ти даєш! — захоплено вигукнула Айрес. — Хіба тепер це можна з’ясувати?

— Думаю, що можна, — поважно відповів я. — Якщо підійти до цього з розумом.

— І що ти збираєшся робити?

— Спочатку розпитаю діда. Колись у дитинстві він розповідав мені родинну легенду. Але я тоді був малим.

— Це слушно, — погодилася Айрес. — Тобі він усе точно розповість.

— А ти згодна мені допомагати? — з трепетом запитав я і пояснив: — Розумієш, кожному Шерлоку Холмсу потрібен свій доктор Ватсон!

Я помітив на обличчі Айрес сумнів. Вона помовчала кілька хвилин, ніби вирішуючи для себе щось важливе, а потім відповіла:

— До певної міри…

Я не зрозумів, що вона має на увазі.

— Згодна до певної міри, — пояснила вона. — Якщо твої розслідування не зашкодять нашим інтересам…

— Чиїм інтересам? — не зрозумів я.

— Ну… — знітилася дівчина. — Інтересам місцевих…

— Поясни! Які тут можуть бути інтереси? Це ж родинна справа!

— Особисто я б не хотіла, щоб твої розслідування зруйнували нашу місцеву леґенду, — сказала Айрес. — Їх, легенд, і без того лишилося не так багато…

Це видалося мені розумним. Я згодився з нею. Адже сам знав: без таємниць і пригод життя перетворюється на суцільне жування манної каші!

— Добре! — пообіцяв я.

…Потім ми скупалися в річці, а тоді настав полудень.

Треба було йти додому.

На перетині двох вузеньких вулиць ми розійшлися. Айрес почала спускатися до свого обійстя, а я пішов угору. Туди, де на мене вже чекали бабуся, дідусь і ця нестерпна Нійолє.

Згадавши про неї, я аж підскочив від відкриття, яке щойно спало мені на думку: ми ж були тезками наших предків!

Арсен і Нійолє.

Убивця і Біла Дама…

Нічого ж собі!

…Увечері ми всі — дід Олег, бабця Ліда і Нійолє — зібралися на вечерю. День проминув непомітно. Незважаючи на те, що я нічого не робив, мене добряче розморило.

— Ти схожий на помідор, — сказала Нійолє, показуючи мені язика.

Я зробив те саме. А потім ще й ухопив себе за вуха, розтягнув їх і замукав «страшним голосом». Нійолє спокійно знизала плечима і додала:

— Ще й дурний…

Бабця легенько стукнула її по чолу ложкою. За столом запанували тиша і спокій.

Їли мовчки. Грибний суп. Молоду картоплю зі шкварками. Хрумкотіли свіжими огірками. Як можна було про щось говорити?

Але за чаєм я не витримав. Мої сьогоднішні питання так і перли з мене. Тому, почекавши, коли дід Олег зробить перший ковток чаю і заїсть його медом (а мед, до речі, мав такий аромат, що можна було збожеволіти; вся хата ніби перетворилась на вулик!), я наважився на розмову.

Точніше, спочатку запитав дід Олег:

— Ну, де був, що бачив?

Я розповів про сусідів — тітку Дарину і діда з козою.

І про те, що вони досі згадують прадіда Арсена, вважаючи його злочинцем. А ще лякають мене лісом і Білою Дамою.

Дід Олег аж стукнув кулаком по столу спересердя:

— От балабони! Стільки часу минуло, а вони ніяк не вгомоняться. Не дають їм спокою байки про скарби. Вже два покоління їх шукають. І коли ця вся маячня скінчиться?!

— А що, — обережно почав я, — тих скарбів немає?

— І ти туди ж?! — сахнувся дід Олег. — Звісно, немає!

— А Біла Дама? — не вгавав я.

— І ніякої Білої Дами не було, — зітхнув дід Олег.

— І маєтку?

Дід Олег засопів, поліз по цигарки.

— Ну що ти, старий, усю родинну романтику в хлопця відбираєш? Вони й так нічого не знають і не бачать через той інтернет та телевізор! — заступилася за мене бабуся Ліда і погладила мене по голові.

— Маєток був… — нарешті мовив дід Олег.

— Ура, ура! — застрибала Нійолє. — Звісно — був! І зараз є — тільки його не очима можна побачити!

Я був такий нашорошений, що цілком серйозно звернувся до малої:

— А чим?!

— Руками! — з радістю відгукнулася вона. — Можна намацати руками. Вночі! Я сто разів намацувала! Він такий гарний! Увесь із золота…

— То ти свій горщик намацувала… огризнувся я.

Нійолє підскочила і боляче вщипнула мене за носа. Я відмахнувся. Вона застрибала довкола мене, мов кішка.

Дід Олег зітхнув і знову стукнув долонею по столу:

— Так! Добре. Гайда на веранду — розповім вам історію! Краще спати будете.

Незважаючи на те, що я був набагато старший від своєї так званої сестрички, я майже так само, як вона, вигукнув: «Ура!»

І дід повів нас у сутінки веранди, мов командир. На веранді він запалив свічку. Ми всі зручно вмостилися на перині — й зависла пауза. Дід збирався з думками, і ми його не квапили. Вогник свічки відбивався в склі й роздвоювався, коливався, мов язик гадюки — здавалося, що з лісу на нас дивиться велетенський змій.

За вікнами вже сяяли зірки. Над ними завис дивний місяць — здавалося, що зорі сиплються просто з нього, мов із кошика. Десь на болотах дрібно розсміявся нічний птах.

Ми з обох боків притислися до діда.

І почули про те, як…

Спершу наші предки були бідні, як усі кріпаки.

Тато і мати малого Макара ходили на панщину. Одне слово, тут розповідь діда Олега мало чим відрізнялася від підручнику з історії.

Село тоді було досить велике, розлоге і належало панові Островершенку.

Цей пан, треба сказати, був досить лютим. У молодості він служив у війську, був бравим гусаром. Але потім вийшов у відставку і оселився тут, у своєму родинному маєтку. Проте збирався жити в Парижі. Не вийшло. І тому він лютував. Муштрував своїх кріпаків, розпродавав їх направо й наліво, руйнував родини. Одне слово, був тут царем і богом.