Часто я думала, коли спостерi гала за розмовами дорослого з дитиною: чого ти вимовляєш саме тi слова, якi зараз дратують її, те саме можна викласти iнакше, i тодi вашi стосунки залишаться чудовими, розмова буде вiдвертiшою i настане взаєморозумiння. Я думала, що говорила б iнакше. Iншими словами, iншою iнтонацiєю, наводила б приклади, бо сама була пiдлiтком i багато чого пам'ятаю з тих часiв. Втiм, згодом я навчилася тримати язика за зубами i не лiзти до своїх друзiв-батькiв з коментарями та порадами. Напевне, то був егоїзм. Я так робила заради себе, а не заради них.

Але зараз я починала розумiти просту iстину, яка полягала в тому, що коли ти залишаєшся осторонь, ти бачиш все набагато яснiше, тому тобi легше моделювати власну поведiнку, не кажучи вже про поведiнку iнших. Коли ти потрапляєш в коло i стаєш одним i з тих, хто тримає за руку iншого, i кого тримає за руку хтось i ще, - все йде шкереберть. З Аналiтиком Хрєновим в мене нiяк не складалося нiчого хорошого. Якi там нормальнi стосунки? Навiть спiлкуватися нейтрально не виходило. Та навiть вiтатися. Я в його вiтаннях чула пiдтекст, йому вiд моїх млоїлося. Навiть тi позитивнi риси характеру та якостi, якими мене надiлила природа, зокрема легкiсть та почуття гумору, в цьому випадку не спрацьовували, а викликали роздратування та перетворювалися на моїх ворогiв, Аналiтик Хрєнiв не сприймав моїх жартiв. Iнколи я прокидалась i вiдчувала такий вiдчай… Наче в тебе є зв'язка ключiв, вони приємно дзеленкотять, важкенькi, i ти задоволений: багато шансiв вiдкрити тi чи iншi дверцята, але спливає час, ти береш один - не те, береш iнший - не те, i ще, i ще, i ще, а дверцята все не вiдкриваються, i нiхто тобi нiчого не пiдкаже i немає нiяких "сезам", за допомогою яких вiдкриються цi дверi. В дитинствi мене часто мучило одне сновидiння. Менi снилося, наче до моєї хати лiзуть крадiї, якi хочуть мене пограбувати та вбити, i в них є два ключi вiд двох замкiв на моїх дверях, i в мене - два ключi, i треба не помилитися, встигнути провернути того ключа, якого провернули вони, поки вони прокручують iншого, i не переплутати, бо iнакше - кiнець. I так цiлу нiч. Я прокидалася такою стомленою, ледь могла пiдвестися. Зараз вiдбувалося те саме: концентрацiя марних зусиль. Вiн виснажував мене.

Але я б ще поборолася i не починала нiяких розмов з Євгеном, якби не Марлен. Вчора, коли я в черговий раз здiйснювала спробу налагодити стосунки з Максом, допомагала йому второпати деякi звороти англiйського звiту, менi зателефонував Марлен з естафетою дружби. Я сама колись вигадала цю кляту естафету. Коли нас з Марленом розкидала доля по рiзних країнах, i деяких наших приятелiв так само, я вигадала штуку, яка б допомагала нам витримувати примхи долi та пiдтримувати стосунки за будь-яких умов. Так народилася естафета дружби. Правила її були простi. Якщо тобi телефонує хтось з нашої дружної зграї i ставить перед тобою запитання на будь-яку тему, ти мусиш йому вiдповiсти, де б не знаходився та що б не робив. Потiм вислухати вiдповiдi на таке саме запитання вiд iнших, якщо такi вже набралися (залежить вiд того, який ти в телефоннiй черзi!), i зателефонувати наступному приятелю, розповiсти те, що вже почув, та поставити аналогiчне запитання йому.

Ну, як я могла передбачити, коли все це вигадувала, що Марлен з iдiотським запитанням "якi на тобi сьогоднi труси" зателефонує саме тодi, коли я буду допомагати робити переклад зманьячiлому синовi мого майбутнього чоловiка, який мене ледь терпить? Це треба бути неабияким маньяком, щоб таке передбачити. Як Аналiтик Хрєнiв на мене вирячився - годi сподiватися, що вiн зробить вигляд, наче нiчого не трапилося.

Про це будуть знати усi. Принаймнi, його приятель Милиця - точно, або я нiчого не тямлю в пiдлiтках. А ще правило щодо чесностi. Я дiйсно забула, якi труси я вдягала сьогоднi вранцi, бо запiзнювалася на роботу, схопила щось, втиснулася i гайда. Можна було б щось збрехати, Марлен би не перевiрив, але я так не можу. Довелося лiзти та роздивлятися, в яких саме. При цьому козловi, бо вiн нiкуди не йшов. Дорослий бугай, мав би мати тактовнiсть, але - нi. Дивився на мене своїми шоколадними оченятами, малий покидьок. У мене джинсовий пасок намуляв червону смугу, наче трактор проповз, дуже воно менi було потрiбно, щоб це цуценя таке помiтило. Потiм менi ще довелося телефонувати Бубi та розповiдати йому про труси Марлена, Бiдосi, Мар'яни та свої власнi. I, в свою чергу, запитувати, а якi на ньому? Я розумiю, що таке не щовечора чуєш. Аналiтику Хрєнову було чому дивуватися. Вiн i здивувався, а я почувалася хвойдою та iдiоткою. Розповiсти йому про естафету дружби? Не знаю, що б вi н сприйняв бiльш нормальним: такi естафети чи перевiрку трусiв. Зовсiм не знаю. Про естафету я нiчого не пояснила, вiн, втiм, не вимагав пояснень. Посидiв ще трохи (я опанувала себе i щось пояснювала за текстом) i пiшов собi геть. Мабуть, спати.

Втiм, батьковi вiн нiчого поки що не розповiв. Євген був грайливий, веселий та лагiдний i не запитував, кому це я розповiдаю про свою бiлизну. Вiн мене попередив, що депресiї в нього бувають лише наприкiнцi лiта, бо йому важко усвiдомлювати, що воно проходить. А загалом в нього легка вдача. Так i було.

"Слухай, я хотiла поговорити з тобою про Макса". Вiн одразу посерйознiшав. "Щось сталось?" - "Я б не сказала, що щось сталося. Вiрнiше буде сказати, що щось вiдбувається. Ти хiба нiчого не помiчав?" - "В принципi, нiчого". - "А ти не помiчав, що вiн мене не дуже любить, не хоче налагоджувати дружнi стосунки?" - "Нi, не помiчав. Знаєш, вiн - доросла людина i сам обирає собi друзiв. Чого йому тебе любити, якщо замислитися? Знаєш, це в родинi прийнято, що кожний має кожного любити, хоча тут теж є про що поговорити. Втiм, родина є родиною, i в головах бiльшостi людей вкладається те, що треба любити та поважати одне одного. Бо - рiднi люди. Але свої стосунки зi стороннiми людьми ми маємо право будувати, як заманеться, чи не так?" Оп-па. Я зовсiм не сподiвалася таке почути. Не те, що я не погоджувался з ним, я i сама так думала, але я не могла подумати, що вiн кине мене напризволяще. Не вмiєш плавати? А доведеться. I тiльки вшпирр з човна посеред рiчки!

"Мовчиш? Шу, рiдна, вiн - мiй син. I не завжди нашi стосунки з ним були вiдвертими та простими. Взагалi серед чоловiкiв однiєї родини панує конкуренцiя. Iнодi така, що заважає дихати вiльно, так нас влаштовано i з цим важко впоратись. Я не знаю, чим я можу тобi допомогти. Поговорити з ним? Розповiсти, що ти - хороша людина, весела, легка, приязна? Що в тебе багато є позитивного? Але вiн i без того знає, що я кохаю тебе, мої слова пiдтримки будуть тiльки дратувати. Спробуй побудувати з ним стосунки. Не вийде - може, й непотрiбно? Таке трапляється: комусь ми не подобаємося, ну то й що? Часто це не наша проблема - просто не складається". "Спробую, - зiтхнула я. - Розкажи краще про конкуренцiю".

Вiн обiйняв мене i почав розповiдати спочатку про дiда: "Мiй дiд мешкав пiд Києвом, але дуже хотiв купити в Києвi хату, бо моя бабця народилася в столицi й хотiла жити тiльки там. Тому дiд збирав на це кошти будь-яким шляхом. Одного разу вiн вигодував кабанчика i поїхав до мiста його продавати, а це тодi було суворо заборонено. Дiд обернув кабанчиковi сало та м'ясце коло свого тiла, наче пасок з собачої вовни вiд радикулiту, i вдягнув широкий плащ. В Києвi дiд вiдразу розпочав полювання на покупцiв. Це було важко, необхiдно було поводитись обережно. I ось до нього пiдiйшла одна особа, доволi пiдозрiла, яка запропонувала купити все оптом.

Дiд трохи повагався, а потiм погодився, бо нiчого кращого на обрiї не з'являлося. Дiда довго вели завулками та нарештi запросили до квартири - вiдверто злодiйське кишло. Першим, що побачив дiд, коли зайшов, була гола дiвка, яка, нi на кого не звертаючи уваги, господарювала на кухнi.

Така собi Гелла. Коли дiда завели до однiєї кiмнати, вiн побачив, що людей там забагато, як для нього одного. "Покупцi" витягли дубцi i сказали, що зараз будуть сiль з сала вибивати. А тодi дiд витяг з кишенi важка на мотузцi, розверентив як слiд, сказав, що якщо зараз йому не заплатять стiльки, скiльки треба, повбиває всiх. Дiдовi повiрили та заплатили. Вiн завжди мiг вiдстояти своє. Цю хату нам забезпечив вiн, i мiй батько вже народився в Києвi, саме тут". Я зауважила, що таким дiдом неодмiнно пишалася б. "А ним всi й пишалися, без винятку. I нiхто не думав, як було важко моєму батьковi спiвiснувати з такою особистiстю, як дiд. Як йому було важко збагнути, хто i що вiн є i на що вiн здатний. Важко усвiдомити свою справжнiсть, розумiєш? Дiд батька спочатку поглинав, батько не мiг второпати, де вiн дiє так, як хоче, де - як кортить дiду, а де - всупереч дiдовим бажанням. Пройшло казна-скiльки часу, допоки дiд не почав рахуватися з батьковою думкою та його поважати. Менi з власним батьком так само було важко, - продовжував Євген. - Ти знаєш, що вiн був не останньою людиною в цьому мiстi, займав дуже вiдповiдальний пост, але нiколи не йшов всупереч власнiй моралi та совiстi, навiть якщо це розходилося з лiнiєю партiї. Його не можна було зiгнути, i я страшенно його поважав. Але як менi було нелегко, ти собi не уявляєш. Я постiйно намагався щось йому довести. Таке було враження, що я - цуцик, а в його руках - палиця, i я намагаюся дострибнути та вихопити її, навiть тодi, коли палицi не було. Можливо, це виглядало доволi смiшно. Я поводився незграбно, iнколи зухвало, iнколи зневажливо, iнколи як найсправжнiсiнький йолоп, i це все через те, щоб донести до батька виправданiсть моєї появи на свiт". - "Так було все життя? Ти не змiнився, коли в тебе з'явилася родина, а потiм народився син?" - "Нi, не змiнився. Моє бажання конкурувати з батьком та щось доводити йому зникло десь пiсля тридцяти рокiв. I, переважно, завдяки тому, що батько став пенсiонером, втратив владнi атрибути (а це, до речi, було пов'язано: владнi атрибути, якi йому були дарованi роботою, вiн безпiдставно перетягував i до родини. Ми з мамою, а згодом з Вiолеттою та Максом мусили з цим жити), а ще батько захворiв". - "Ти його не любив?" - "Не розумiй мене хибно. Я його дуже любив. Дуже. Але (як тобi це пояснити?) вiн нiколи не спирався на мене. Сприймав мене як того цуцика. Сам вiн поспiшав на допомогу, тiльки я писну. А от пiсля того, як вiн захворiв, йому нарештi знадобилася моя допомога. Навiть не допомога (вiн завжди був незалежним), а моральна пiдтримка. Але то було для мене надзвичайно важливим. I не пiдтримка навiть… Менi вiн розповiв про свою невилiковну хворобу десь за мiсяць до того, як помер, всiм iншим взагалi не говорив - не хотiв хвилювати. Вiн не знав, що лiкарi поставили нас до вiдома, продовжував пiклуватися. Тобто не допомога йому була потрiбна, не пiдтримка, а просте розумiння його раптових слабкостей, розумiння того, що… вiн такий який вiн є, моя увага та впевненiсть в тому, що в мене не бутафорське, а реальне чоловiче мiцне плече".