"Ти знаєш, менi здається, що вiн просто дозволив собi усвiдомити, що ти став дорослим. Це дуже важко - зрозумiти, що поруч з тобою не твоя дитина, а доросла людина, i треба сприймати її не через те, що вона, умовно кажучи, з твого черева, не через те, що вона - твоя частка, а як окрему особистiсть, в якiй вiд тебе може бути тiльки прiзвище, а спiвпадiння прiзвища може бути не бiльше нiж збiгом. Вiн вiдчув, що ти здатний вiдповiдати за себе, це для нього було головним критерiєм". - "Можливо, але чому вiн це усвiдомив тiльки коли згасав?" - "Не знаю. Якби це знати, нiяких проблем мiж батьками та дiтьми не було б. А як поводився ти з Максом?"

"Та погано поводився. Вiдверто кажучи, я повторював та слiдував власному батьковi. Хоча в дитинствi та юностi сам собi присягався, що такого не буде, але, бач, зрадив дитячiй клятвi". - "Ти теж гнiтив його особистiсть?" - "Гiрше. Знаєш, насправдi я не гнiтив нiчого, бо взагалi не думав про його особистiсть. Живе собi така мала дитинка, Максик. То й все. Довiри, як такої, помiж нами не було. Макс до певного вiку ставився до мене надзвичайно пiдозрiло, особливо (ти тiльки не регочи), що стосується його дiвчат". - "Поки я реготати не буду, бо не розумiю, про що йдеться". - "Пояснюю. Вiн завжди вважав мене гарним, набагато вродливiшим за себе. Вже не знаю чому саме, але - факт. I тому йому здавалося, що варто познайомити зi мною дiвчину, вона закохається в мене i покине його. Смiшно, але так вi н думав. Я вважав, що то були дитячi вибрики, але помилявся. Конкуренцiя. Вiн завжди сприймав мене як конкурента. А я його нiяк не сприймав. Дитина - та й годi. Хоча, ти подивися, вiн рано отримав самостiйнiсть, порався сам, намагався облаштуватися, пiдтримував дiда, коли я емiгрував, до речi, i професiю вiн обрав сам та довiв, що це був правильний вибiр. Менi було не до вподоби, що вiн займатиметься фiнансами, Вiолеттi також, ми бачили його юристом". "Знаєш, проявом великої довiри до мене, його кроком назустрiч i моїм кроком назустрiч, є те, що вiн хотiв познайомити мене з його дiвчиною. Для нього це було вкрай важливим. Та це прорив! Я навiть уявити собi такого не мiг, щоб вiн мене з кимось познайомив, я ж тобi кажу, що такого нiколи не траплялося, хоча вiн мiг розповiдати про свої захоплення, але дуже стисло. Шкода, що вона десь подiлася, я думаю, що вiн бiльше через це засмучений, нiж через появу твоєї свiтлої постатi. Я так думаю, що їй стало незручно: була тут господаркою, аж повертається батько її хлопця, буде тут вештатися постiйно в трусах, втручатися в їхнi стосунки та стиль життя; ще може вiн, себто я, - мудак? Могло б таке бути?" - "Цiлком вiрогiдно", - вiдповiдаю я розважливо. В нас такi серйознi пики, це дуже незвично, i ми регочемо.

"Слухай, я тебе дiйсно дуже поважаю, цiную та люблю…" - "Ой-ой-ой. Не треба нас дурити! Я зараз почервонiю, потiм запалаю i зникну у ватрi, як пiонерський спiв". - "Та чекай, Шу! Чого ти така пихата? Це я зiзнаюся у дурному смаковi…" - "Ах ти ж гад!" Я лупцюю його по потилицi, вiн ухиляється, раптом кидається на мене, я падаю, i ми вовтузимося на килимi. "Хей, ну, чекай, правда, я серйозно". Ми такi захеканi та щасливi! "Добре, давай своє зiзнання". - "Це, власне, прохання. Можна?" - "Можна, якщо воно не дуже нахабне". - "Я б тебе просив будувати самотужки свої стосунки з Максом. Якщо це дiйсно тобi потрiбно. Але я ще б просив, щоб ти не крала цеглини з побудови моїх стосункiв з ним. Нам це важко далося, а зруйнувати завжди легко, ти сама знаєш. Тiльки здається - зараз вiзьму одну цеглину, воно ж не розвалиться, згодом - iншу. Не встигнеш побудувати своє, а iнше вже зруйноване… Ти обiцяєш менi?" - "Обiцяю. Хоча менi буде важко утриматися - я з дитинства злодiйкую по крамницях". Цiєї ж ночi до мого сну завiтав чоловiк, якого я бачила тiльки одного разу, в дитинствi. Але я впiзнала його. Я впiзнала б його за будь-яких умов. Вiн крутив в руцi свою улюблену квiтку - конвалiю. Навiть попри страх, який панував зараз в менi, я знову подумала: який же вiн гарний. "Вiтаю. А я просто не змiнююся", - промовив вiн до мене. "Е… о…", - привiталась я. "Не треба лякатися. Варто тобi вiдкрити очi, i мене тут не буде. Я - марево". - "Мареву простiше. Воно навряд чи колись боялося людей". Вiн усмiхнувся. "Знаєш, чого я завiтав?" Я хитнула головою. Звiдки менi знати, що в марева на гадцi? Я i в своїх думках не щоразу впевнена. "Думаю, що знаєш, просто не хочеш зiзнаватися - нi менi, нi собi. А це вже гiрше". - "Не знаю", - вiдсiкла я. "Взаємини дитини та батька дуже крихкi, їх можна знищити навiть подихом. I менi не хотiлося б, щоб то був твiй подих. Ти - хороша дiвчина, не треба. Пам'ятаєш, я тобi вже про це казав?" Я мовчала. "Ти пообiцяєш менi, що не будеш втручатися?" Я подумала, що протягом доби давати однаковi обiцянки двом чоловiкам - це непорядно. "А я не чоловiк, я - марево". Вiн примружив одне око. Я примружила своє. Потiм заплющила очi, а коли вiдкрила - його не було. "Добре, Вiтовський, дай менi поспати, я ж тобi вже одного разу пообiцяла, то пообiцяю вдруге. Обiцяю нiчого не руйнувати, я все розумiю, слухай! Вiдчепися, спокiйної ночi!", - вперто прошепотiла я. "Звiсно, це все вiн. Вiтовський. От причепа! А ти все правильно говориш! Саме так все i є. Ти - молодець, крихiтка". I я прокинулась.

Я прокинулася та пiшла на кухню чогось випити. Термiново. Краще - вiскi. I плювати менi було на те, застукає мене хтось з Вiтовських зненацька, чи нi. Я проковтнула вiскi i стало трохи краще. Очi болiли вiд свiтла - на кухнi воно було заяскраве, але я боялася заплющити очi. Менi здавалося, що якщо я їх потiм вiдкрию, Актор з'явиться навпроти. Я налила собi ще, на два пальцi, всiлася у фотелi, пiдтягнула пiд себе ноги i згадувала випадок, який стався зi мною давно, у дитинствi.

Один випадок з мого дитинства

Її матерi я боялася. Втiм не тiльки я. Я думала, що такi страшнi ляльки бувають тiльки в лялькових театрах. Такими ще можуть бути маски, в яких лякають дiтей, та вiдьми з книжок-жахалок. Саме так я уявляла собi тiтоньку з iсторiй про цвинтар, яка прикидалася спокiйною, щось лагiдно шепотiла перехожому, аж потiм навалювалася на нього з вiдчайдушним вереском: "вiддай своє серце!". Не могло бути в звичайному життi таких страшних жiнок. В неї була квадратова статура, нiс-гачок, губi в у неї не було. Губи її - i нижню, i верхню - було затягнуто до неї в пащу. В неї були маленькi оченята, дуже злi, та волосся, яке стирчало коротким пiр'ячком у рiзнi боки. На дворi звали її Чудовиськом. Дивно, що до одинадцяти рокiв я нiколи не бачила доньку Чудовиська. Але ми познайомилися. Вона сказала, що постiйно хворiла, але спостерiгала за мною з вiкна. Вони жили на першому поверсi.

З донькою Чудовиська ми були надзвичайно схожими. Але вона була бiльш витончена, легка, прозора. Акуратний нiс, тонке хвилясте волосся - таке волосся буває у казкових принцес на малюнках - очi, наче стиглi вишнi. Чорнi брови, що, здавалося, от-от злетять. Снiжно-бiла шкiра. Губи такi чiтко вимальованi, як у дам на гральних картах. Моя бабця казала, що в неї iконописна зовнiшнiсть. В той час я погано уявляла собi, що воно таке: iкони, але про гральнi карти я мала бiльш чiтке уявлення. Вона менi була подiбна на даму з гральних карт. Я не розумiла, як у Чудовиська може бути така гарнюня донька. Батька в неї не було, вона нiколи про нього не розповiдала, а я соромилася запитати. Менi мати давно пояснила, що в усiх дiтей є татусi, але не всi татусi живуть з дiтьми i не завжди дiти бачили своїх татусiв, тому питатися про таке в дiтей не треба.

Одного разу вона сказала: "Ходi м до приярку, будемо на прутинах смажити хлiб та сосиски. В мене багато паперу, який слiд спалити!" Я приготувала вишневi гiлки, загострила їх ножем. На фруктових гiлляках щось запiкати краще, цього мене навчив батько. Наприклад, верба для таких справ зовсiм не годиться, все буде гiрким. А от вiльшина може приємно здивувати, додає цiкавого смаку. Взяла сiрники - поцупила в свого батька. Дiтям бавитися сiрниками не можна! Склала все до рюкзака, туди ж поклала нарiзаний кубиками український хлiб, сосиски. Нiжку вiд старої табуретки, яку я загорнула в кiлька газет, тримала в руцi.