За кілька годин сеанс закінчується і ти вдягаєшся. Дитина. Навіть не спробував тебе трахнути. Він просить прийти знову. Отже, все ще попереду.

Але ти приходиш. І знову роздягаєшся. Він, схоже, вже трохи звик до такої твоєї поведінки, бо відповідає на твої жарти майже влучно і руки в нього тремтять уже набагато менше.

Врешті ви перестаєте боятися одне одного. Кожна наступна зустріч робить вас ближчими… чи що? Бо він уже наважується підійти до тебе, аби, скажімо, відгорнути довге неслухняне пасмо волосся, що впавши, закрило лінію шиї, яку він саме відтворював на полотні. А ти не лякаєшся, бо добре знаєш, що він не розстебне штани і не скаже: «Якщо немає натхнення, треба переспати з натурницею».

Він любить самотність. Телефон у його помешканні більшість часу мовчить, полиці не заставлені зворушливими світлинами із родичів-друзів-коханих, і він нікуди не поспішає. Ти бачиш, що Влад багато часу проводить наодинці з собою, і ще більше дивуєшся з того, що він впустив тебе у свій світ.

— Так і є. Ти — самітник, — кажеш, аби розрадити тишу, що рідкісної хвилини постала у твоїй присутності.

Влад уважно дивиться на тебе:

— Усі ми насправді самітники, — власне, він тільки те й робить, що дивиться на тебе. — Щоправда, комусь для цього достатньо порожньої квартири з наглухо зачиненими дверима й вікнами, а комусь необхідна актова зала, переповнена глядачами й оплесками на його честь…

— Не потрібні мені оплески й глядачі!

Він переможно всміхається:

— Але ж ти одразу подумала на себе?

Помалу ви робитеся друзями. Ти дізнаєшся, що його батьки — поважні юрисконсульти, і що зараз вони за кордоном — розбираються з якимсь позовом міжнародного масштабу (чит. рятують світ). Як і ти, він ледь здав сесію, залишивши кілька «хвостів» на осінь, тому його не взяли з собою за кордон (залишили пізнавати ази філософії). Смішно, але ти теж не здала філософію, бо дідуган-професор дістався й до тебе. Проголосив тебе Джульєттою перед усім курсом, поставив «незадовільно» і сказав, щоб ви обоє з Владом приходили на початку осені. Бажано неодруженими.

Робота над картиною тривала. Ви бачилися майже щодня, а коли зустрітися не було як, годинами теревенили по телефону. З’ясувалося, ви різні, як лід і полум’я. Полум’ям була ти. А він, на диво, не намагався тебе загасити. Ти, звісно, часом (за звичкою) поводилася, як егоїстичне стерво, він усе то приймав і взагалі намагався бути янголом. А такі речі, як сумочка від Шанель, зовсім не справляли на нього ніякого враження. Зрозумівши це, ти закинула куплену на його гроші сумку-шанель до найдальшої полиці у шафі, перестала фарбуватися й носити підбори. Почала вдягатися у дерті джинси-унісекс та широкі футболки. Його. Влад не мав анічогісінько проти. Він виконував усі твої забаганки: готував тобі вишукані екзотичні страви (хто не знає — художники, музиканти, і взагалі, усі творчі особистості фантастично готують, тож до них можна просто приходити жерти, якщо іншої причини немає), водив тебе на усі заходи-події, що відбувалися у вашому місті (в тому числі — на концерт Потапа і Насті Камєнскіх та чергові частини саг про «Сутінки» та «Людей Х»).

Щоправда, Настя, Потап та «Сутінки» тебе й саму не дуже надихали, ти просто хотіла перевірити, чи Влада, бува, не знудить просто посеред отого дійства. Не знудило.

— Шкода, що гурт «Рукі ввєрх» розпався, — розсміявся він, коли ти врешті зізналася. — Ото було б справжнє випробування!

Треба ж? А тобі подобалися «Рукі ввєрх»…

…Минали дні, тижні, зрештою — місяці. Він, як і раніше, не стомлювався виконувати твої побажання, окрім одного — не дозволяв тобі дивитися, що діється на полотні, для якого ти позувала. Ти, звісно, була переконана, що нічого екстравагантного там нема і бути не може, позаяк Влад — тільки портретист, однак цікавість що далі, то більше брала гору. І ще тобі було цікаво, чому він досі навіть не спробував тебе поцілувати. Будь-який інший «мачо» уже б і не до такого додумався, тим більше, що в твоїх очах великими літерами вже давно було написане слово ТАК.

А що… як жінки його не цікавлять? Або його не цікавиш винятково ти? А терпить він тебе лише тому, що «ти просто створена, аби з тебе писати картини»?..

Наступний день приніс відповіді на всі твої запитання. І якби ти знала, якими вони будуть, то, мабуть, зробила б усе, аби отой день не настав. Але ти не знала. Тож сталося те, що й від початку мало статися.

Ще звечора, коли ти хотіла було викликати таксі, аби запізніло поїхати додому, Влад якось дивно на тебе глянув:

— Ти не могла б сьогодні залишитись? — нерішуче спитав він. — Справа в тому, що цієї ночі я сподіваюся закінчити картину і мені дуже треба, щоб ти була поряд…

Ну, нарешті! Приїхали. Отже, сьогодні він переспить з тобою і дозволить подивитися на картину? Хоча ні, це інший переспав би після отаких слів, а від Влада (оскільки він безумовно не від світу цього) можна чекати чого завгодно, крім…

Ти даєш згоду. Зате хоч подивишся на картину.

Уся наскрізь ніч минає у малюванні. Ти — натурниця. Від напруженого витримування однієї пози (лише іноді він просив змінювати замислений профіль на рішучий оцінюючий погляд-анфас) у тебе ламає і судомить все тіло, але все ще стає сил на здивування: дівчина на картині повертатиметься так само?

Влад стомлено посміхається. Це потім, від Русалки, ти дізнаєшся, що — так, повертатиметься. На світанку він перериває роботу. Ти пориваєшся на неї глянути.

— Тільки після заходу сонця, — загадково відповідає він, витираючи пензлі. — Мені потрібен захід сонця. Отоді роботу буде справді завершено.

«Довбаний захід сонця. Тоді я хочу гарячий душ і в ліжко. З тобою», — знеструмлено думаєш ти.

— Як скажеш, — погоджується він, наче ти сказала отаке вголос.

Ти здригаєшся. Ти ж нічого не казала. Просто ПОДУМАЛА. Та іноді він просто моторошно-потойбічно міг читати твої думки.

— І тобі що, зовсім-зовсім не хочеться сексу? — нарешті питаєш ти, коли ви по-дружньому лягли в одне ліжко.

Він ледь підводиться, спершись на лікоть, аби краще бачити твоє обличчя:

— Ну… я ж пообіцяв тобі, що в цьому помешканні з тобою не станеться нічого поганого.

— А чому ти вирішив, що секс — це погано?

— Це не я так вирішив, а ти, пам’ятаєш?

Справді, перш ніж переступити поріг цієї непристойно усамітненої квартири, ти здерла з нього урочисту обіцянку, що він не спробує (далі йшов перелік усіх відомих тобі нецензурних слів — Влад не став їх повторювати, але значення, без сумніву, зрозумів), словом, що він не спробує зробити нічого «поганого». Тож тепер ти бачиш — він будь-що ладен стримати свою обіцянку.

— І тобі добраніч! — ти відвертаєшся до стіни. Спересердя бажаєш, аби йому всю до решти ніч снилися твої принадно розведені коліна. Ти, певно, забула, що він може читати твої думки?

З посмішкою, якої ти не бачиш, Влад цілує тебе у плече й обіймає так міцно, що ти й поворухнутися не можеш. Зате добре знаєш: з тобою не станеться нічого «поганого». Принаймні тут. Принаймні цієї ночі. Тобто дня, бо ви проспали цілісінький день, стомлений сон накинувся на вас, наче грабіжник із підворіття.

Влад прокинувся першим. Невідомо, що йому там наснилося, та цей сон швидше відібрав у нього сили, аніж додав нових. Довкола чорних як ніч очей залягли темні тіні, гарне, натреноване, таке жадане тобою тіло здригається і тремтить — наче щось поволі висотує з нього душу. Дівчина, що безжурно спить поряд, чи замислена ним картина, що народжувалася у христових муках, аби згодом розпочати жити власним життям?

Він поволі схиляється над тобою. Читає тебе, наче розгорнуту книжку, та в очах йому відсвічує не бажання, яким ти зводила його з розуму всі ці місяці, а якийсь дивний невимовлений біль, як нерозказана таємниця чи нескоєний гріх. Торкається твоїх губ у німому спалахові-цілунку. І може, якби ти прокинулася тієї миті, сталося б зрештою те, чого ви обоє палко бажали, і хтозна, чи не закинув би він по тому якнайдалі оту незвершену свою картину, і вона не змогла б розпочати згодом жити своїм власним моторошним життям?..