Але ти не прокинулась. І доки ти спиш, він підводиться з ліжка й зникає, голий до пояса, за дверима майстерні. За вікном, ніби червоне вітрило з казки про Ассоль, майорить захід сонця. Він бере до рук пензля, розмішує фарби (червоне з жовтогарячим переважно) і нерішуче торкається початого полотна…

Далі — час знявся і полетів, зоставивши його сам на сам із багряним сонячним диском, що невблаганно котився до небосхилу. Небом і полотном. Він не знав, скільки часу отак провів — намагаючись упіймати найгарніше явління, що його тільки спостерігало людство в усі часи з кожного куточка світу. Та коли врешті, стомлений, спустошений і забризканий фарбами, Влад відступає на крок від мольберта, у нього є свій, власний захід сонця. А згасаюче проміння поволі складається у напівоголений (портретист, аякже!), прикритий хіба довгим темно-русявим волоссям силует дівчини, що, дивлячись на мертві обриси колись метушливого міста, от-от збиралася озирнутись. І вдалині, так, для годиться, — постать чоловіка — високого, може, надто худорлявого для свого зросту, з коротким темним волоссям, тонкими, майже правильними рисами обличчя і палаючими, різко розкресленими карими очима, в яких могло б зачаїтися що завгодно…

Картина вирувала і ворушилася. Довершена, вона жила. Наче пісковий годинник, рахувала час. От тільки в її мальованому просторі він протікав інакше. То застигав, наче торішній мед у слоїку, то зривався на ноги і летів, як знуджені, зірвані з прив’язі пегаси. І це на твоїх очах. Годі й уявити, що вона робить, коли її ніхто не бачить!

«Колись ця картина коштуватиме мільйони», — подумала ти, бо ось уже чверть години стояла у нього за спиною.

Влад озирнувся — так, наче ти сказала це вголос. Бо іноді він справді моторошно-потойбічно читав твої думки.

— Ні, — відказав він. — Я не збираюся її продавати. Я хочу, щоб ця картина завжди належала тільки тобі. Якщо… мене не буде поряд, вона оберігатиме тебе і йтиме вслід за тобою, куди б ти не пішла.

Мимоволі ти здригаєшся й відступаєш. Не витримуєш під пильним поглядом ще гарячої новоствореної ТВОЄЇ картини, що колись коштуватиме мільйони. Мільйони хвилин смутку?

Влад робить швидкий крок тобі назустріч. У його погляді — той самий невимовлений біль, нерозказана таємниця, нескоєний гріх:

— Ти маєш дещо знати.

Зненацька тебе охоплює недобре передчуття. Ти дивишся на Влада і не впізнаєш його: замість колишньої спокійної самовпевненості в його темних очах оселилася провина і… якась розгубленість. І ти боїшся того, що маєш почути, бо якимсь неосяжним шостим чуттям відчуваєш: воно змінить усе.

— Я не хочу! — швидше наказ, аніж побажання. — Не кажи нічого, не треба нічого казати!

— Я кохаю тебе, Єво.

Ти полегшено переводиш подих: художники іноді закохуються в натурниць. Або думають, що закохуються…

— Ні, я по-справжньому кохаю тебе.

Він знову прочитав твої думки. І недобре передчуття шириться і зростає, знущально не бажає відступатися.

— Сподіваюся, це все, що ти хотів сказати?.. — застережливо питаєш, аби ні про що не подумати.

— Ні.

— То чому ти не кажеш усього?

Влад напружено мовчить. Збирається з думками, а може, шкодує, що народився на світ.

— Ти не відповів, — щось примушує тебе відступити ще на крок до дверей. — Чому ти не можеш відповісти?

— Бо ти теж кохаєш мене.

Ти пробуєш посміхнутися. Розумний хлопчик. Сам собі зізнався в коханні, сам собі відповів взаємністю, і все б нічого, якби не оте твоє недобре передчуття…

Він важко переводить подих:

— Я знаю, про що ти думаєш, — зраджує тобі одну зі своїх таємниць, сподіваєшся, найстрашнішу. — Іноді я просто чую твої думки. А ще… я боюся, що ти підеш. А я вже не уявляю, як без тебе обходитися. Тож я таки маю тобі це сказати, — він зачиняє двері, через які ти могла б покинути майстерню. Тобі бракне повітря — недобре передчуття вже просто-напросто починає тебе душити:

— Послухай, я стомилася. Ми можемо поговорити, скажімо, завтра?

Він заперечливо хитає головою:

— Або ти дозволиш мені про все розказати зараз, або ми більше ніколи не побачимося.

— Ти… гей?.. — пробуєш прочитати і його думки.

— А схожий? — крок назустріч.

— Ти… вбив своїх батьків, а мені набрехав, що вони поїхали за кордон?..

— Якби ж то, — ще один крок назустріч.

— Тоді… ти хочеш вбити мене?.. — калатаюче серце твоєї уяви малює тобі щось схоже на страх. Врешті-решт, Влад чимось схожий на диявола. І він зачинив двері, через які ти могла б стрімголов дременути з його життя назад у своє. Не виключено, що він хоче вбити тебе і домалювати картину твоєю кров’ю. Вийде шедевр.

Влад застережливо піднімає руки:

— Справа в тому, що я…

Але його час вийшов. Бо двері широко відчиняються і до майстерні, повернувшись із закордону, вриваються його батьки. Обурено дивляться на вас обох: він — голий до пояса, і ти — у його сорочці, накинутій на оголене (в самій лише спідній білизні), отже, безсоромно оголене тіло. Правду ти дізнаєшся вже від них. Їхній хлопчик невиліковно хворий. Синдром саванта. Вроджене захворювання аутичного спектра. Він і прізвища свого не міг би написати без помилок. Заледве вмів читати. Майстерно навчився усе то приховувати. Якимось дивом вступив до університету. Зате малював, як бог…

А філософію в універі він завалив не тому, що лінувався, як ти, а тому, що й не міг її здати — його напівзруйнований мозок не розумів і не усвідомлював нічого з того, що розказував старий дідуган-професор. А ще Влад тижнями, місяцями часом замикався в собі і міг жодного слова не сказати оточенню, занурюючись у свій власний, тільки для нього існуючий світ…

— Де Крістіна? — верескливо-знервовано запитує мати.

Влад опускає очі. Крістіні сорок п’ять років, вона — медсестра-доглядальниця, на яку вони зазвичай лишали сина. Вочевидь, він знову заплатив їй, аби вона зникла.

— То й що? — запізніло-шоковано дивуєшся ти. — Мій старший брат Вітасик теж майже не вміє читати і цього не приховує, але така прикрість нікому не видається нонсенсом…

— Ви медсестра? — підступає до тебе його батько.

— Ні.

— Все ясно! — він відступається. — Я мав би про це подумати, врешті-решт, наш син уже дорослий…

Так тебе ще не принижували. Влада, вочевидь, теж.

— Ми хочемо одружитися, — зухвало оголошує він.

Ти завмираєш. Матуся втрачає свідомість. Батько, звісно, негайно кидається до неї. Влад лишається стояти на місці. Зрозумівши, що випробуваний спосіб цього разу не заквітчався успіхом, мати підозріло швидко приходить до тями:

— Ти не можеш одружитися! Ти взагалі нічого не можеш! Ти невиліковно хворий, забув?! А вона…

— Я згодна, — як грім з ясного неба, лунає твій рішучий і дзвінкий від хвилювання голос.

Усі троє озираються на тебе. Батько — шоковано, мати — зневажливо, і тільки Влад — із надією. Він бере тебе за руку, і разом ви покидаєте це розкішне статусне помешкання, де він завжди приречений бути хворим. Ото й уся таємниця.

Наче стара ворожка в дертому лахмітті, до міста неквапом закралася ніч — раптовими спалахами, феєрверками, розмаїттям запахів та скриків-голосів. Ту ніч ви провели у готелі — осяйному п’ятизірковому велетні-хмарочосі — в апартаментах із виходом на дах — звідти, поважно сказав менеджер, коли ви похапцем знімали номер, відкривається «просто вже неймовірний краєвид на місто»…

— Ти знав про цей краєвид? — здивовано питаєш ти, щойно ви підіймаєтеся на дах — місто на картині Влада просто-таки списане із мегаполісного провалля, що поволі розгортається під твоїми ногами.

— Так, — він безхмарно всміхається. — Раніше я часто приходив сюди малювати. А ще тут — найяскравіші зірки…

Ти бездумно задираєш голову, аби помилуватися тими зірками. Звісно, це не перша оказія в тисячолітній історії людства, коли хлопець приводить дівчину в усамітнене місце, щоб… показати їй найяскравіші зірки. Хоча у випадку із Владом можна було не сумніватися, що зірки.