Лікар здивовано позирає на тебе:

— Будь ласка. Давненько до нього ніхто не приходив. Хтозна, може, він ще прокинеться і зіграє нам Рахманінова перед вечерею? — І, насвистуючи якусь мелодію, старезний психіатр-примара покидає палату.

Ти залишаєшся. Ніхто тут так і не дізнався, що вмираючий піаніст — твій батько. І що його колись кохала Енн Марі Скотт. Ти стільки років чекала цього дня, безліч разів уявляла, що скажеш і що почуєш у відповідь, а він просто лежав із заплющеними очима у цьому зачаклованому тишею маєтку і не збирався нікого впускати у свій світ, де, напевне, тільки й було місце, що фугам Баха та симфоніям Моцарта.

…До вечері він так і не прокинувся. Ти мовчки підводишся й нечутно зачиняєш за собою двері. От і поговорили.

Старенький лікар проводжає тебе крізь сутінки до воріт. Пропонує приїхати ще. Бо родичі піаніста вже давно махнули на нього рукою.

Ти сідаєш в автівку таксі. За вікном пролітають стомлені картинки-пейзажі вечірнього передмістя. Смішний лікар. Йому все ще не байдуже. Певно, готує якусь революційну теорію-відкриття. А тебе, швидше за все, прийняв за волонтерку. Та ти не знаєш, чи приїдеш сюди ще хоча б раз. Бо вдома на тебе чекає Влад, і ти зробиш усе, аби він не перетворився на овоч, як отой старий піаніст. Як твій батько.

Відімкнувши двері власним ключем, запізніло переступаєш поріг вітальні. Тебе зустрічає темрява.

— Влад?..

У квартирі — тихо і порожньо. Кинувши плащ, сумку та парасольку на підлогу біля дверей, ти біжиш, вмикаєш світло у всіх кімнатах. З шафи зістрибує кіт. А так — тихо і порожньо. Влада наче хто вигадав. І тільки залишені картини в майстерні свідчили, що всі ці місяці він тобі не примарювався.

— Де Влад?..

Кіт не відповідає. Ти панічно починаєш обдзвонювати всіх ваших нечисленних спільних знайомих: чи, бува, хто не бачив, куди пішов Влад? Ніхто нічого не бачив і не знав. Лише Крістіна, врешті зглянувшись над тобою, неохоче зважилась розповісти правду. Це, звісно, неточно, бо вона лише чула уривок розмови, та, здається, батьки Влада і твоя мати — змовилися. І доки Енн Марі Скотт відволікала тебе «тактовною розмовою», вони покликали й свого сина на перемовини. Під приводом, що врешті готові прийняти тебе до своєї прекрасної родини. А в них удома на Влада вже чекала бригада «швидкої». Вкололи йому щось (заспокійливе?) і відвезли до спеціалізованої клініки. Лікуватимуть. Вони радше віддадуть свого сина лікарям на експерименти, аніж дозволять бути з тобою. Ти ще там? Записуй адресу.

Записувати потреби нема — це та сама «дурка», де ти бачила свого батька. В чому була, вибігаєш на вулицю. Пів на другу ночі. Навперейми ловиш таксі. Водій матюкається і везе тебе в «дурку», де, власне, він переконаний, тобі й місце. Вискакуєш із авто. Решти не треба. І вам хай щастить. Тарабаниш у шибки лікарняного передпокою. Заспана чергова медсестра теж матюкається. Ні, до ранку ти почекати не можеш. Дратуючись, вона кличе чергового лікаря і, про всяк випадок, охорону. Лікар виявляється твоїм сьогоднішнім знайомим (дворецьким), охорона — ні. Однак він велить тебе пропустити, бо, зрештою, в будь-якому разі ти знайдеш нагоду сюди пробратися. Тобі до піаніста? Ні? І він веде тебе до палати, де знаходиться молодий хлопець, якого тільки-но привезли.

— Влад?..

Влад не відповідає. Просто сидить і незворушно дивиться кудись перед собою. Ти озираєшся на лікаря. Той безпорадно розводить руками: таким його привезли. Він і досі не прийшов до тями. Чому? А хто ж їх, савантів, знає? Ця недуга досі нерозгадана медициною.

Твоє рішення блискавичне і швидке:

— Я хочу його забрати.

Лікар знову розводить руками:

— Ти ж бачиш, що це неможливо, сонечко.

— Я вам не сонечко. А це — мій хлопець. Ви ж не збираєтеся тримати його тут силоміць?

— Силоміць? — позаяк ти відмовилася бути сонечком, лікарю кортить позбиткуватися. — Ми тут силоміць нікого не тримаємо. Все просто. Він зможе піти, якщо… підведеться і піде.

Ти ще раз озираєшся на Влада, свідомість якого блукає десь недосяжно далеко, і швидко переводиш погляд на лікаря:

— Ви… знущаєтесь із мене?

— Я? — він сміється. — В жодному разі! З тебе знущається сама природа, дитинко, бо наука досі не з’ясувала природи таких недуг. Але моя думка, якщо бажаєш, — вони просто роблять те, що хочуть. І тільки! Саванти, так само як аутисти та люди з синдромом Аспергера, інші, ніж ми, їм начхати на правила пристойності й етикету. Вони будь-якої миті можуть встати з-за столу і зачинити двері перед такими, як ми. Відчини двері, люба моя. Він піде з тобою, тільки якщо сам захоче.

Повільно ти закипаєш від люті: божевільні теорії цього старого лікаря розходяться з усім, що ти встигла дізнатися про савантизм:

— По-вашому, він не хоче навчитися читати чи хоч раз написати власне ім’я без помилок?..

— Підсвідомо — не хоче, — його логіка залізна і проста. — Нащо твоєму другові читання й письмо, якщо він має живопис? І тебе. Бо ти й без того кохаєш його, чи не так?

— Його мозок помирає!..

— Звичайно. Ті частини мозку, якими він вперто не користується, просто приречені відмирати. З часом. Тож відчиняй двері або вимітайся, — зиркає на годинник. — Друга ночі, як-не-як!

Тобі стає моторошно. Цей лікар — вночі він зовсім інакший. А що, як щоночі (рівно о дванадцятій?) у нього вселяються душі усіх померлих тут від нудьги (нерозгаданих медичних таємниць) психіатрів? Тільки очі лишаються тими самими — вицвіло-блакитними, живими, насмішкуватими. Аби хоч якось приховати непрохано наповзаючий страх, ти присідаєш біля свого нареченого. Намагаєшся упіймати його погляд:

— Владе? Ти чув, що сказав цей лікар? Зараз друга ночі. Ходімо додому…

Даремно. Він не чує тебе або ж просто, якщо вірити цинічнім теоріям психіатра, не хоче чути. Двері зачинені. Ти крапля за краплею починаєш втрачати так довго стримуване терпіння:

— Ходімо додому! Якщо ти зараз не підведешся і не підеш, тобі доведеться ночувати тут, а мені — під лікарнею, бо я теж нікуди без тебе не піду!..

Лікар з цікавістю спостерігає за вами. Зараз ще дістане блокнотик і почне щось записувати. Жоден м’яз не здригається на Владовому обличчі. Ти підводишся:

— Добре. Ми залишаємось. Але… скажи хоч слово!

Слів нема. Ти повертаєшся до нього спиною і у відчаї дивишся на примару-лікаря. Саме час визнати свою поразку.

— Де ти так довго була, Єво?

Ти озираєшся. Влад спитав це, наче й нічого не сталося. І підвівся. Отепер лікар і справді дістає блокнотик. Згодом — викликає для вас таксі.

Тієї ночі ви кохалися наче востаннє — пристрасно, довго і відчайдушно. Ти нізащо не хотіла випускати його зі своїх обіймів — боялася, що він знову зникне і більше ти не зможеш його відшукати. Швидше б уже весілля. Тоді ти ще вірила — люди не зможуть роз’єднати того, що поєднав Бог.

Наступний день тягнувся нестерпно довго і тоскно. Робота валилася у тебе з рук, рукописи не читалися, помилки вперто не бажали шукатися і виправлятися. А тут ще й головна літредакторка, в якої завжди знаходилося для тебе добре слово, мовчки зібрала свої речі і пішла. Вся робота лишилася на тобі. А ти весь час зиркала на годинник, ніяк не могла дочекатися, коли ж скінчиться цей клятий робочий час, — і ти знову зможеш опинитися поряд із Владом…

…Нарешті годинникова стрілка ліниво доповзає до шостої вечора. Зриваєшся з робочого місця. І коли ти вже готова вислизнути з тенет осоружного видавництва (треба буде ще заскочити до флористки — замовити квіти для весілля), тебе наздоганяє невдоволений оклик рудої, манірної й зарозумілої секретарки:

— Андрій Олексійович хоче тебе бачити!

За крок до рятівного порога ти зупиняєшся. Приїхали. Тільки Андрія Олексійовича тобі зараз бракує — з його царським гонором, смішними витребеньками та якимись дивними поглядами, котрі дедалі частіше летіли у твій бік. І тобі вкрай не подобалися оті липкуваті погляди його неприємних очиць — маленьких, колючих, світло-карого кольору свіжого лайна. Так, лайна. Але робити нічого. Ти повертаєшся. Нерішуче стукаєш у величні, ледь не броньовані двері з претензійним написом ДИРЕКТОР: