— Андрій Олексійович?

Він розпливається у масній посмішці:

— Заходьте, Єво. Називайте мене просто Андрій.

Андрій, то й Андрій. Та тобі чомусь одразу не сподобалося, що він назвав тебе на ім’я — з його вуст воно прозвучало якось… ницо, розбещено й непристойно. Але ти зупиняєшся навпроти його велетенського письмового столу.

Він діловито порпається в паперах:

— Скільки ти заробляєш у цьому видавництві? — миттєво переходить на «ти».

Ти називаєш свою мізерну платню. Він урочисто оголошує суму, вдесятеро більшу твоєї:

— Оце стільки ти матимеш на посаді головного літературного редактора. Якщо погодишся на цю посаду, звичайно. Бо твоя попередниця, на жаль, виявила бажання піти від нас. Я довго думав, ким її замінити. І вітаю — вирішив зупинитися на тобі!

Тобі голова пішла обертом. Та що там — трьома обертами. В цю мить тобі чомусь не пригадалися розширені у відчаї, вражені очі старенької тітки-літредакторки, що зовсім не були схожі на очі людини, яка добровільно «виявила бажання піти» з добре оплачуваної роботи. Мить вагання і…

— …напевне, я згодна.

— От і добре. — Андрій статечно підводиться. — Я більше, ніж переконаний, ми чудово спрацюємось! — якось аж надто спритно опиняється біля тебе. І його рука владно лягає тобі трохи нижче талії.

— Що… що ви робите?..

Замість відповіді він рвучко розвертає тебе до себе, одним рухом рве за розпіркою на тобі спідницю і штовхає на свій раритетно-письмовий стіл. Зметені папери метеликами розлітаються кабінетом.

Скажи, що досить. Припини це. Поясни йому, що за тиждень ти маєш стати дружиною чоловіка, якого кохаєш більше за життя. Та ти не можеш. Щось у тобі наче заклякло. Він похапливо розстебнув штани. Різкий біль. Шок. Ти й уявлення не мала (тоді), що з тобою це зробить хтось інший, окрім Влада. Та ще й ОТАК — по-буденному байдуже і брутально, не питаючи, хочеш ти того чи ні.

Хоча твоє НАПЕВНЕ, Я ЗГОДНА стосовно роботи було для нього, вочевидь, згодою й на секс. Або на те, що він розуміє під словом «секс».

Важко дихаючи, Андрій врешті сповзає з тебе. Він непогано провів час. А для тебе все сталося так швидко, відразливо й несподівано, що ти й подумати не встигла про те, аби щось відчути. Пробуєш підвестися. Щось слизьке і гаряче розтікається по твоїх стегнах. І раптовий поклик нудоти, судомно здійнявшись зсередини, згинає тебе мало не навпіл. Тебе рве й вивертає просто на пухнасто-білосніжний килим, що ним встелено паркет цього високого кабінету.

Андрій, як був, так і лишився стояти й дивитися на тебе із роззявленим від подиву ротом. Звісно, він здогадувався, що жінки від нього не в захваті, але жодну після того (мався на увазі «секс») досі не вивернуло йому просто попід ноги так відверто й безпосередньо, як оце тебе…

Щойно нудота відступає, ти мовчки підводишся, витираєш рукою губи і (доки він не сказав тобі прибрати) грюкаєш дверима його кабінету. Кулею залітаєш в туалет. Там все починається спочатку. І коли тобі вже здається, що ти виблювала до унітаза й свій шлунок, безсило натискаєш на важіль зливу. Потім довго вмиваєшся, знавісніло відтираєш зі своєї спідниці та стегон в’язкі сліди сперми генерального директора (а заразом і власника) видавництва. До дзеркала зазирати теж бажання нема. Нащо тобі дивитися на дурну дівчину, яку щойно зґвалтували? Так це, здається, називається?

Заточуючись, виходиш із туалету. Секретарки на місці уже немає. Хтозна, чи й була вона, коли ти вибігала з кабінету ДИРЕКТОРа, чи пішла, плачучи, додому, бо Андрій Олексійович сьогодні трахнули НЕ її…

Ти машинально хапаєш свою сумочку, прикриваєш розірвану до половини спідницю плащем, спускаєшся ліфтом і прямуєш вулицею. В нікуди. Додому тобі не можна — Влад миттю прочитає твої думки, а в тому, що сталося, є й частка твоєї провини. Ти не сказала, що досить. Не припинила цього. Не пояснила, що за тиждень маєш стати дружиною чоловіка, якого кохаєш більше за життя. І, авжеж, ти не зможеш зізнатися цьому чоловікові перед весіллям, що тебе зґвалтували. Бо це так називається. Але ти не сказала, що досить. Не припинила цього. А раніше ти вміла себе відстоювати. Отже, додому тобі не можна. Можна лише в нікуди. І ти йдеш. Тебе ледь не знесло раритетним автом, коли ти раптом необережно вирішуєш перетнути дорогу.

— Ідіотка! — донеслося з-за тонованого скла. — На той світ захотіла?! Я через тебе в тюрму сідати не збираюся!

Ти навіть не озираєшся. Летиш далі. Зупиняєшся вже посеред якоїсь цілковито незнайомої тобі порожньої вулиці і судомно переводиш подих.

Зненацька тобі хочеться загубитися в цьому місті-пустелі й більше ніколи не знайтися. Пірнути у невідомість. Цього разу під пронизуюче сріблястими струменями дощу. Ти навіть не намагаєшся від нього сховатися. І дощ, якого сьогодні ніщо не віщувало, холодними колючими намистинами вривається у твій день, наче який невидимий режисер вирішив додати сюди довбаних драматичних ефектів.

Разом з по-осінньому непривітною зливою на місто примарою спадають перші сутінки — такі самі колючі й непривітні — німі докори сумління. Зненацька у твоїй сумочці озивається мобільний телефон. Змокла до нитки, ти зачудовано зупиняєшся.

Телефон не змовкає, його розпачливі дзвони-ридання, без сумніву, хочуть розбудити весь світ…

Хто це?

Стурбований Влад?

Спантеличена Енн Марі Скотт?

Чи жалюгідний у запізнілому каятті Андрій?

Ти так ніколи й не дізналася, хто то дзвонив. Потім ти часто чутимеш той дзвін уві сні, але тоді — не дізналася. Бо з-за рогу, наче з нікуди, раптом виринув розхристаний хлопчисько-тінейджер на мотоциклі і просто на ходу вирвав у тебе сумочку із закляклих рук. Волаючий телефон полетів разом із нею.

Ти важко опустилася на мокру бруківку. Дарма. Нічого б не змінилося. Додому тобі не можна. Можна лише в нікуди.

Ту ніч ти провела просто неба. Біля розлогого дерева, з якого до самого світанку скапували тремтливі краплі дощу. Місто вже показало тобі своє неприємне вишкірене обличчя, тож ти здригалася від кожного шереху, боялася заплющити очі, хоча добре знала, що не заснеш, просто не зможеш заснути, інакше неодмінно трапиться щось страшне. Хоча нічого страшнішого за те, що вже сталося, ти більше не чекала.

Так минула твоя перша ніч на вулиці. Це вже потім ти навчилася знаходити на нічліг затишні порожні підвали, про які ще не знали інші безхатченки, усамітнені кутки парків зі старими перекошеними лавками чи під’їзди, що не зачинялися на кодовий замок. Згодом — ті, які зачинялися (там зазвичай чистіше й тепліше). Виявилось, їх легко відімкнути, якщо придивитися, котрі цифри затерті найбільше. То й бував заповітний код.

Їла те, що знаходила в урнах та на смітниках. Бо люди (подумати лишень!) викидають в сміття ще досить пристойне їдло. Плавлений сирок, у якому ледь-ледь збіг термін придатності, почерствілі, майже ненадгризені окрайці хліба, ковбаса, від котрої тільки-тільки починало віяти неприємним душком… З’ясувалося, усе те цілком можна їсти і смакує воно, до речі, набагато краще, аніж найвишуканіші страви найелітніших ресторанів. Головне — встигнути розшукати оті скарби, перш ніж на смітник татаро-монгольською ордою налетить зграйка облізлих, худющих і злих безпритульних псів. Бо голод — не тітка. Безпритульні пси можуть розшматувати будь-кого, якщо побачать у ньому загрозу…

І час полетів. У свої остаточні права вступила непрохано-запізніла осінь. Дні ставали дедалі коротшими, ночі — холоднішими. Ти досі не прийшла до тями. Ні про що не думала і не заморочувалась ані туманними спогадами з минулого, ані ще більш туманними перспективами майбутнього. Цілими днями тинялася містом, вряди-годи знаходила якийсь заробіток на брудному крикливому базарі у двох-трьох жалісливих тіток-продавчинь. Вони навіть годували тебе, називали бідолашною дитиною. Решта ж вважала тебе дивакуватою, не виключено, що розумово відсталою істотою (вештаються тут всякі!) і знавісніло гнала від себе, ніби чумну, аби не вкрала у них чого і покупців їм не порозлякувала…