Хвилини зо дві помріявши, неохоче розгортаєш рукопис — чергове літературне порно. Слова, абияк сповстані у речення, байдуже пропливають повз твої очі, анітрохи собою не зачіпаючи. Порожні кістяки іменників, подекуди недбало завішені дертим лахміттям прикметників, плутаються у скалічених лабіринтах дієприслівникових зворотів, пориваючись розказати тобі банальну історію всепожираючого кохання, замішану на картинній пристрасті та мертвих літературних штампах.

І звісно ж, російською мовою. Бо треба, щоб книжка продавалася, а не припадала пилом на нижніх полицях книжкових супермаркетів під невдоволені погляди продавчинь.

Тобі страшенно хочеться якось відкараскатись від цього проекту. А може, занести його таким, як є, і збрехати, що цілу ніч над ним не спала? Андрій Страхопуденко тоді з розумним виглядом прогляне сторінки і скаже:

— Зовсім інша справа! Тепер це можна випускати у світ.

А що? Ще й не таке випускали. Люди ж ЦЕ читають. Головне, що вони вкотре дізнаються, що Принц і Попелюшка (Кейт і Лео, Ричард Ґір і Джулія Робертс) знову ж таки житимуть довго і щасливо. Шкода тільки, що історію Ромео та Джульєтти переписати ще ніхто не додумався. Поки що. Бо ти переконана, не за горами той день, коли двері вашого ВИДАВНИЦТВА («Ласкаво просимо!») відчиняться перед таким собі літературним піратиком, що принесе вам оновлену версію «найсумнішої повісті на світі». Він вигадає нові імена героям (та й то не обов’язково), попереставляє місцями старі узвичаєні сюжетні ходи, замінить віршовані строфи дешевою претензійною прозою — і чергова історія побачить світ. Обкладинка буде такою, що всі незаміжниці ридатимуть. Чоловіки зневажливо посміхнуться, та якщо книжка потрапить у поле їхньої досяжності, навряд чи відмовлять собі у задоволенні погортати її…

Із глибокої творчої задуми тебе виводить істеричний лемент телефонного дзвінка:

— Єво!!!

Це — до тебе. Хоча насправді тебе звати Євпраксія (як Павло Загребельний і заповідав), але так уже склалося, що у повсякденному житті це дивне прадавнє ім’я швиденько трансформувалося у Єву. Зручно й ефектно. Хоча під час знайомства тобі часто закидали щось на кшталт: «А де ж твій Адам?»

Ти незмінно відповідала, що Адам та Єва — мила вигадка, в котру ти повіриш, коли рак на горі свисне, або принаймні якщо тобі покажуть (в лабораторних умовах), як із шматка чоловічого ребра можна ЗРОБИТИ ЖІНКУ. З іншого органа (за інших обставин) — можливо (і не тільки жінку, а й усе людство), а от із ребра…

Жартівники змовкали. А ти (вкотре) незлим тихим словом згадувала свою матусю, якій перед самими пологами трапився томик Павла Загребельного «Євпраксія». Дякувати Богу, хоч не Вільям Шекспір із його Джульєттою, Офелією та Дездемоною. Бо навряд чи ти знайшлася б що відповісти про місцезнаходження Ромео, Гамлета чи Отелло…

І хто ж таке читає в пологовому будинку? Загребельного! Замість культової серед молодих батьків брошурки «Как назвать рєбьонка?».

Але з глибокої творчої задуми тебе вже вивів істеричний лемент телефонного дзвінка. То на чому ми зупинилися? Так от:

— Єво!!!

Дзвонять шеф. Спитати, чи вичитала ти «ОХОПЛЕНИХ ЛАЙНОМ». Брехати смішно, зізнаєшся, що ні. Кажуть зайти. Приречено підводишся. Тут головне — зробити винуватий вигляд, може, менше перепаде.

І тієї миті, коли ти виходиш з дверей свого кабінету, нечитаний рукопис (ти цього не бачиш) зловтішно шкіриться тобі услід.

Андрій Олексійович Страхопуденко (для тебе вже давно просто Андрій) зустрічає тебе пронизливим поглядом розумних (це він так думає), отже, розумних витрішкувато-карих очей:

— Сподіваюся, ти маєш що сказати на свій захист?

Перш ніж нічого не сказати, ти невимушено облаштовуєшся в кріслі навпроти — звідси не так видно його ранню, однак багатообіцяючу лисину і приховане під х’юґобосівським костюмом, та від того ще більш невблаганно помітне черевце…

Ти ненавидиш усе це. І в очах твоїх замість рятівного почуття провини читається зухвалий виклик.

Андрій розлючено підскакує, обдаючи тебе їдкою аурою праведного гніву і безбожно дорогих парфумів:

— Ну, скільки можна тебе вчити? Так бізнес не робиться! Йдеться ж про гроші!..

Авжеж, ти добре пам’ятаєш, як робиться його «бізнес». Це ж ти застрибнула до нього в ліжко, наче у стрімко від’їжджаючий потяг до кращого життя, обійшовши при цьому млосну рудоволосу секретарку та ще двох, модельної зовнішності, із відділу реклами.

— Ти добре мене розумієш? — підозріливо мружиться Андрій, стомившись намотувати кола своїм величезним, наче стадіон, кабінетом. — Бо я не збираюсь втрачати через тебе прибутки!

А ти втратила. Не прибутки, а так, своє університетське кохання — хлопця-однолітка на ім’я Влад. Якимось дивом Влад дізнався, що (задля кар’єри?) ти спиш зі своїм (працедавцем?), і пішов з твого життя. Відтоді не минало й дня, щоб ти не почувалася так, наче віддала найдорожче в обмін на інтернаціональний жест. Але Андрія це не обходить. Не ти, то інша, він так тобі і сказав.

— Хоч би зробила вигляд, що мене чує! — продовжує лютувати твій (працедавець?). — Зовсім вилізла мені на голову! Якщо так триватиме й надалі, доведеться тебе звільнити…

Треба ж, а коли ти вилізла на іншу частину його тіла, про звільнення не йшлося. І гоцала на ній, аж доки, прости Господи, не отримала підвищення. А тут — звільнити?

— Ти не можеш мене звільнити, — нарешті ошелешуєш його безапеляційною заявою.

— Це ж чому? — невдячно питає Андрій.

Твоя відповідь геніальна і проста:

— Бо я ще не виплатила кредит за машину.

— А-а-а-а, — розуміюче киває він. Потім загрозливо підводиться зі свого шкіряного крісла-трону. — То пішла ти на хрєн зі своєю машиною, панімаєш?!

Зізнайся, чогось подібного ти й очікувала, бо саме так найчастіше закінчуються ваші сварки. Хоча ні, не так.

— Сам пішов. На хрін.

Отепер розмову і справді завершено. Гарною українською мовою.

З почуттям перевиконаного на сьогодні обов’язку ти прямуєш до дверей, знаючи, що за ними вишикувався мало не весь видавничий офіс для підслуховування вашої гризні. Бо немає в жодному офісному королівстві нічого захопливішого, аніж пристрасті Його Величності з черговою фавориткою.

— Ви все почули? — цікавишся, ніби між іншим. — Чи, може, вам що повторити?

Повторювати не треба. Стрункі рядочки розсипаються, в кожного з’являється власна невідкладна справа — хто хапається за кавоварку, хто підскакує до ксерокса…

Та краєм ока ти помічаєш, що патлатий геній лишився на своєму місці, не ходив, падлюка, підслуховувати. І це чомусь доводить тебе до сказу.

— Гей, Ісус Христос! — гукаєш через весь офіс. — Тебе що, моє особисте життя не цікавить?

Він шляхетно не відповідає. Певно, справді Ісус Христос.

— То й Бог з тобою, — додаєш ти і грюкаєш дверима свого (чи вже не свого) кабінету. Зиркаєш на годинник. Однак речі збирати не поспішаєш.

Тому що…

…двері знову відчиняються і на порозі постає жалюгідний у каятті Андрій. Отепер саме час дістати картонну коробку і почати демонстративно жбурляти в неї своє манаття.

— Ну, пробач мені, — він пробує тебе обійняти. — Ти ж знаєш, що тебе не звільнено.

— Бо кредит за машину? — робиш вигляд, що зупиняєшся.

— Бо ти ледащо, яких світ не бачив, але коли вже щось робиш, то рівних тобі немає, — слідує дещо переінакшений варіант твого уявлення про власне «я».

— Чудово! — до коробки летить, розчепірившись сторінками, твій нотатник. — Так і напишу в своєму резюме. І піду, плачучи, шукати нову роботу.

Андрій бачить, що справи кепські. Тоді його погляд зісковзує на нещасний рукопис.

— Ну, хочеш, отримаєш десять відсотків з продажу цієї книжки?

З «ОХОПЛЕНИХ ЛАЙНОМ»? Щось новеньке. Треба ж? А як «джипа» — то не купив. Тому тобі кортить повиламуватись: