— Десять? Чому не дев’ять, не одинадцять?

— Бо тоді б ти спитала, чому не десять.

— Не хочу, — але крижинки в твоїх очах тануть. Не тому, що ти раптом пробачаєш йому це показове псевдозвільнення, а тому, що тобі от уже з півгодини, як хочеться жерти. — Краще ходімо десь пообідаємо.

І ви йдете. Чергова серія офісно-мильної опери щасливо перервалась на рекламну паузу. А взагалі він одружений. І взагалі не з тобою.

Вона — готична брюнетка з претензією на «фаталь». Цілісінькими днями, за словами Андрія, вилежується в салонах (краси?), потім їде забирає зі школи перелякане засмикане дитинча, замовляє вечерю з найближчого ресторану, а далі — завзято пиляє чоловіка, що і весь дім на ній, і дитину вона сама виховує, і взагалі, він — сволота, як її мама й казала.

Тобі стає смішно. Бо ти робила б точнісінько так само, якби була йому дружиною. Саме це ти й бовкнула їй, коли одного разу, перебравши коктейлів на котрійсь із корпоративних вечірок, ригала і ридала в унітаз.

Вочевидь, тоді вона все й зрозуміла. Бо кулею вилетіла з туалету. Ти ще трохи поригала (її гарне перекошене личко стояло в тебе перед очима), натисла важіль зливу — і все те вивержене добро благополучно відійшло в безмежне унітазне нікуди (разом із личком, слід сподіватись).

З того часу Андрій перестав брати дружину на «корпоративи». Її місце з чистісіньким, як скельце, сумлінням зайняла ти. От і зараз з тобою він заходить до просторої єврозали новомодного італійського ресторану, добре натренованим королівським жестом замовляє все, чого ти хочеш і чого не хочеш (окрім спиртного, бо вам ще на роботу). Однак ти достеменно знаєш: варто хвилин десять замислено подивитися в стилізоване під Венецію ресторанне довкілля, вдаючи, що тебе неабияк турбує майбутнє ваших стосунків, а не італійський «хавчик», заради якого, власне, ти тут, — і цей пристойний знаковий обід плавно перетече у вечерю, безтурботно пересипану дорогими сортами віскі (хоча варто було б замовити червоне вино) та дешевими зізнаннями в коханні (в той час, як потрібен Андрієві лише секс), а з кутків спорожнілої зали, наче миші, визиратимуть офіціанти в очікуванні щедрих чайових.

Весь вечір твій коханець по-гамлетівськи захлинається монологами, намагається вчити тебе життя, щоразу пафосно виставляючи наперед власний приклад, бо ж він усього досяг сам. І навіть, якщо слухати, напівкуняючи і без упину заливаючись дармовим віскі, то з-поміж хвальковитих од та дифірамбів самому собі брутально і без прикрас вимальовується простакувата філософія його світобачення. Основна її теза приблизно така:

Наївшись від пуза, ти підступно вирішуєш зламати його стереотипи. Для початку терпляче вичікуєш, доки він демонстративно запихає м’яту готівку до скриньки, в котрій піднесли рахунок (ПЛАТИТЬ ГРОШІ). А в таксі, похапливо викликаному адміністратором («Приходьте ще!»), коли Андрій виявляє було бажання знову трахнути тебе, тактовно («Приходьте ще?») відмовляєш йому.

Твій лицар полегшено зітхає — йому й самому не надто хочеться робити ЦЕ у вітчизняних «жигулях», за спиною в похмуро мовчазного таксиста. А вірний «джип» довелось залишити на ресторанній парковці, бо нализався так, що й у двері не втрапив би, не те що за кермо…

Нарешті зелені «жигулі», недобре гаркнувши, завмирають біля темних обрисів твого під’їзду. Алілуя. На тому твій робочий понеділок закінчується.

Під настороженим поглядом водія-таксиста Андрій риється в кишенях (ЗНОВУ ПЛАТИТЬ ГРОШІ) і неоковирно вибирається з авто. Провівши тебе до дверей квартири, він знову натякає, що не проти б залишитися. Ти повторюєш свою відмовку. Мовляв, тобі сьогодні ще треба розібратися у своїх почуттях до нього.

Втративши дар мови, романтичний герой-коханець, мабуть, подумки підраховує, у скільки ти йому цього благословенного вечора обійшлася. В цю мить ти рішуче ЗАЧИНЯЄШ перед ним двері своєї квартири.

Коли під вікнами змовкають п’яні розпачливі крики Андрія (погрози й обіцянки переважно), ти з насолодою приймаєш ванну і, загорнувшись у довжелезний махровий халат (його подарунок, до речі), розчиняєшся у нетрях спальні.

Як добре, що ти лишила ліжко незастеленим. Стратег, що не кажіть. Опинившись під м’якою ковдрою, за звичкою вмикаєш телевізор. Бо ти до чортиків любиш кабельне телебачення. І твій одноокий кіт його любить. Більше, ніж телебачення, він любить хіба що тебе і, як уже було заакцентовано, «Віскас». Зі смаком курки.

Тож можна сказати, у вас із котом розвинулася справжня телезалежність. Особливо це помітно вечорами, як от зараз, коли ти вмикаєш телевізор і кіт, кидаючи недоїдену тарілку з «Віскасом», мчить до тебе і вмощується поряд.

Показують рекламу. Ви з котом ніколи не можете обрати, по якому ж саме каналу краще дивитися однаково-життєрадісну рекламу.

ПЕРЕМИКАЄШ КАНАЛ. Чи неоросійські трагічно-пристрасні серіали, що в’їдаються у свідомість, як таргани, навіть якщо переглядати їх краєм ока. Де «главний герой» (положитєльний, канєшно) роздає направо й наліво посадовим особам хабарі, а вони (посадові особи) вдячно й похапливо поглинають їх. А потім усі дивуються: звідки ж у нас корупція???

Чи той, де сіренька дівчинка в недоладних окулярах знову і знову НЕ народжується красивою…

А є ще оцей. Де осатаніла БРИГАДА з непробивними мордами мчить на чергову «стрєлку», а з-під коліс їхніх чорних «бумєрів» тишком-нишком визирає потворне личко 90-х: час, коли звитяжні, зразково-показові радянські люди перекинулися на звірів…

Та то вже класика вчорашнього дня, можна сказати. Хіт сезону — сага про цілковито незрозуміле котові створіння на ім’я МарГоша, що метушливо гасає телеекраном, обмінюється не дуже адекватними репліками з оточенням («Панятно». «Што тібє панятно?» — ці дві геніально поєднані фрази кочують із серії в серію, від персонажа до персонажа), а «створіння» вже третій сезон поспіль ніяк не може з’ясувати, хто ж воно: «М» чи «Ж»? Кіт невдоволено мружиться. Краще вже хай багаті плачуть над долею рабині Ізаури.

ПЕРЕМИКАЄШ КАНАЛ. Фото білявої янголоподібної істоти з величезними, просто неймовірно вимальованими очима, примушує кота спочатку злякатися.

— О, Сєргєй Звєрєв! — верещиш ти, і кіт вдоволено муркає від впізнавання. Авжеж, зараз йому почнуть ставити каверзні запитання, та ви з котом переконані: ваш улюбленець знайде чим віджартуватися…

А потім вам обом стає соромно. Бо в ході репортажу з’ясовується, що насправді то була світлина французької акторки Емануель Беар.

Тепер вам з котом зрозуміло, з кого Звєрєв списав своє не по-чоловічому екзотичне личко. А Беар сама винна. Треба було поставити копірайт на свою виняткову красу.

ВКОТРЕ ПЕРЕМИКАЄШ КАНАЛ. І натрапляєш на заблуканий «Твін Пікс» культового Девіда Лінча. Кіт здивовано підводиться. Пробуєш розказати котові (його тоді ще на світі не було), що таке той «Твін Пікс». Ага, робить вигляд, що розуміє, а сам, падлюка, йде доїдати «Віскас». Давно час. Ще під час «МарГоші» треба було йти. Ти б хоч «МарГошу» без котової цензури подивилася б. І взнала б, чи буває в таких, як вона, секс. Бо в тебе вже давненько не було (з Андрієм не рахується). Та дарма. Все одно світ, похитнувшись, пливе перед тобою у спогадах, відмотуючи роки назад, наче кадри старезної кіноплівки…

…коли всі (включно з дітьми молодшого шкільного віку) приліплювались до телеекранів, заворожені містичним саундтреком Анджело Бадаламенті, і з завмиранням серця слідкували за химерним життям мешканців невеличкого американського містечка на кордоні з Канадою, в якому оселилось справжнє язичницько-індіанське ЗЛО. І нарівні з риторичним питанням: «Чи є на світі пенсія, зарплата, стипендія (потрібне підкреслити), а якщо є, то коли її дадуть?», усіх турбувала дилема:

ХТО ВБИВ ЛОРУ ПАЛМЕР?