Ти знімаєш зі своєї руки браслет-обіцянку і на антрацитово-чорному хутрі кота поєднуються дві половинки одного серця.

Так ти його й поховала, пробравшись поночі до зарошених бузкових кущів неподалік дитячого майданчика, вистроєного якимсь депутатом напередодні виборів. Тільки-но що — одразу дитячі майданчики строїти починають. Скоро вся країна перетвориться на суцільний дитячий майданчик, де в одній спільній пісочниці гратимуться дорослі дядьки-депутати усіх на світі блоків та фракцій, — думаєш ти, аби відволіктися від того, що робиш.

Бо ти не просто кота поховала. Ти закопала у вологу глевку землю під бузковим кущем усю до решти любов, що трапилася тобі у твоєму житті.

Місце не позначила ніяк. Навряд чи ти сюди повернешся…

…Бо любов не питає нашого дозволу, перш ніж непрохано увійти до нашої домівки. Просто приходить — і край. Так само вона не переймається нашою згодою (піти їй чи залишитись?), коли ми щосили намагаємося її прогнати. Вона зазвичай іде й відходить сама. Не озираючись. Тоді, коли ми найменше того дочікуємо. А ми лише вряди-годи можемо спробувати її надурити. А відтак — і самих себе.

Невсвідомлено, наче то зробив хто інший.

…Десь о третій годині ночі (щойно ти вимила руки від землі) подзвонила Енн Марі Скотт. Вона знову полаялася з Антоніо, бо з’ясувалося, що виродка цікавлять лише гроші, а вона, ти ж знаєш, ще надто молода і гарна, аби користуватися послугами таких чоловіків. Тож Енн Марі, як ти, певно, здогадуєшся, засіла за твою, тобто за свою нову книжку.

Книжка не ліпилася купи. Нічого не виходило. Ти можеш це уявити? І хто б міг подумати, що в неї не стане хисту розвинути таку простеньку ідею?!

Ну, про напівбожевільну дівчину (ні, вона пам’ятає, з ким розмовляє), отже, про напівбожевільну дівчину, яка спробувала скоїти самогубство через трагічну загибель коханого (ти ще там?), аж тут з’являється її мати, як «бог із машини» (так, Енн Марі без докорів сумління вирішила скористатися цим прадавнім прийомом, все одно про нього мало хто пам’ятає), так от, з’являється її мати і — рятує нещасну. Все. Хепі-енд. Усім хепі-ендам хепі-енд. Але де взяти потрібних слів, щоб усе то намалювати?..

Ти мовчиш. Жмут роздрукованих аркушів знову летить у кошик для сміття. Похитуючись, Енн Марі прямує до бару і вкотре наливає собі склянку віскі. Нерозведеного. Ти кладеш слухавку.

Ні, вона любила тебе — безумовно — але якось дуже по-своєму.

Тож тобі дуже якось по-своєму стає її шкода.

Наступного дня, щойно, як домовилися, з’явився ріелтор з агенції нерухомості, ти виїхала з квартири. З речей при собі мала тільки невеличку валізку та щось схоже на рулон із картиною. Треба буде замовити для неї важезну бронзову раму, як і личить витворові мистецтва, що поважає себе…

Сідаєш у принагідно викликане таксі. Їдеш. Кілька всезнаючих бабусь, що зранку до ночі висиджуються на лавчині коло під’їзду, як Вічні Стражі Добра, схвально хитають головами в хустках: нарешті збулися божевільної. Може, тепер у її квартирі житиме якась пристойна родина з дітьми? Бо діти — то найголовніше в житті. Он у їхньому дворі навіть дитячий майданчик є…

Ти невесело посміхаєшся. Хоч щось добре зробила. Відтак у твоїй квартирі житиме якась пристойна родина з дітьми.

На решту грошей ти оселяєшся у п’ятизірковому готелі-хмарочосі (під вигаданим ім’ям) у номері з виходом на дах і, як білка горіхами, донесхочу запасаєшся знеболювальним. Щоправда, решти грошей стає лише на кілька тижнів п’ятизіркового життя. Саме стільки ти відвела собі на те, аби дописати книжку.

А далі… час покаже?

Щойно ти починаєш жити під одним дахом із обрамленою у важку бронзу картиною, твої шрами затягуються і зникають. Спочатку ти подумала: здалося. Після тих препаратів, котрі ти жменями приймаєш, як цукерки, ще й не таке примариться… Але дзеркало у ванній, метрдотель у вестибюлі та зграйка покоївок на коридорі (кожен по-своєму) довели тобі протилежне. Більше того…

— Даси адресу свого пластичного хірурга? — зачудовано просить тебе якась випадково зустрінута знайома із неформальних мистецьких кіл.

— Так. Пекло. соm.

Вона лякається. Бо навіть у неформальних мистецьких колах не прийнято так відшивати людей. Ти ж допиваєш свою каву в ресторанній кав’ярні і піднімаєшся нагору. У свій номер. Дорогою до ванної губиш сукню, підбори, і в самій лише спідній білизні спиняєшся перед дзеркалом.

Так і є. Шкіра ніжна, як шовк, обличчя гладеньке, безхмарне, аж наче молодше. Ну й навіщо? Ти саме почала до отих своїх шрамів звикати…

Та й нашестя всемогутнього болю, розбившись об невідому скелю, відступило, розчинилося, щезло. Піднявшись навшпиньки, за звичкою дістаєш з верхньої полиці пляшечку демеролу і заковтуєш жменю пігулок.

Авжеж. Єдине, що лишилося, це залежність. Від препаратів. На таке диво чарів картини уже не вистачило. А самій тобі навряд чи стане сил та бажання позбутися цієї пристрасті…

І до тебе приходить якесь невідворотне розуміння, усвідомлення, знання майбутнього. Точніше, його відсутності. У твоєму житті. Бо в житті інших на якусь мить ти побачила його аж надто чітко — наче справно налаштований картинний відеоряд. Кожен отримає те, чого бажає найбільше.

Видіння. І демерол тут ні до чого. Ти вже знаєш, що маєш робити. Наче так мало бути від початку. А далі — нічого. Цілковите затемнення. Тож ти вкотре завмираєш над запитанням:

ЯКІ ЩЕ ДУРНУВАТІ ТАЛАНТИ З’ЯВИЛИСЯ У ТЕБЕ

ПІСЛЯ ВИХОДУ З КОМИ?

І курсор у текстовому редакторі завмирає над ним разом з тобою.

А надвечір до тебе в готель завітали батьки Влада. Відчиняєш. Ти не здивована. Ти знала. Бо вони прийшли по картину. Аби вона їх убила. Чули, вона може. Навіть гроші тобі за неї пропонували — купити, бачте, хотіли.

Ти хочеш уїдливо спитати: а нічого, що я там гола? Та не питаєш. Бо й так бачиш: нічого. Але спочатку вони хочуть тобі дещо розказати…

— Ти розказуй! — гримає Владова мати на чоловіка, що здригається тепер від звуку її голосу, наче прадавній ідолопоклонник від Перунових громів та блискавок.

Він для початку відкашлюється. Тягне час, паскуда, — читається з колючих материних очей. Нарешті (після добрячого стусана у бік) батько сімейства спромагається на слово:

— Ми гадали, Влад не зможе жити з тобою, а виявилося, що він не може жити без тебе. В прямому сенсі цього слова. По тому, як ти… зникла з його життя, він не написав більше жодної картини. Коли ми забрали його додому, він так і сидів увесь час і бездумно дивився перед собою. До тями прийшов лише раз. Того вечора він купив собі пляшку віскі і вперше в житті напився. Поїхав у той готель, вибрався на дах і… посковзнувся чи що? Бо ми досі не віримо, що він зробив оте сам!

— Не це розказуй!.. — знову гримить дружина. — Це вона й без тебе знає! Всі газети писали. Та вона й сама таке робила, не чув чи що? Про Андрія кажи!

Цього у видіннях не було. Ти насторожуєшся:

— Що ви знаєте про Андрія?..

— Власне, це ми його й намовили. Стосовно тебе. В обмін на безоплатні юридичні послуги. Крадіжка авторських прав на якусь там книжку… Були в нього такі проблеми. Ми ж виграли йому позов. А він…

…а він погодився без вагань. Звабити чужу наречену. Так би мовити. Бо він уже давно хотів цю дивну дівчину з ім’ям, що вже саме по собі обіцяло рай на землі. А ще (Андрій це помітив тиждень тому) вона не носила спідньої білизни. І це остаточно звело його з розуму. Тож коли йому забаглося звільнити підстаркувату літредакторку, що вірою і правдою служила йому всі роки, він уже знав, ким має її замінити. І що має за це отримати. То й що з того, що дівчина незабаром має вийти заміж? Андрієві часу вистачить. А на більше він і не претендує…

Ти рвучко підводишся. Відчиняєш перед ними двері:

— До побачення.

Вони нерішуче мнуться коло порога:

— Картина…

— Забирайте. Грошей не треба. І — до побачення.