Забравши картину, вони вдячно йдуть.

Відлік їхнього часу почався.

Ти сідаєш завершувати книжку. До тебе знову злітаються, наче на відьомський шабаш, розполохані непроханими звістками видіння. Не було ніякої пляшки віскі. Бо Влад ніколи не пив. Йому воно було не треба. Він і так умів радіти життю. Не пив навіть шампанського, коли ви надумали відсвяткувати ним свої несподівані заручини. Просто любив дивитися, як п’ють інші, — ти, зокрема, і як у твоїх темно-блакитних очах спалахують від того принадливі іскорки бажання, котрі згаснуть хіба що, коли до вас зненацька підкрадеться світанок…

Видіння. Не було ніякої пляшки віскі. Насправді на тому даху до нього нечутно підкрався Ловець Снів і легенько підштовхнув у плече. Ото й усього. Ловець Снів. Бо він його створив для себе. Про всяк випадок. Уявний друг, чи як там воно зветься у психіатрів? Не було ніякої пляшки віскі.

Видіння. Один-єдиний розділ. Останній. Щойно відбувшись у твоїй розплетеній демеролом уяві, він перетворюється у нерівно-мереживні рядки тексту. Кінець. Не вистачає хіба хепі-енду. Але ж то таке?

…Домалювавши знакове The End, ти електронною поштою відсилаєш рукопис Енн Марі Скотт. Насправді тобі байдуже, що з ним буде далі. Книжка написана. Місію виконано. Потім чекаєш, коли весь готель посне (це складно, бо величні готельні комплекси ніколи не сплять), але ти дочікуєш і вибираєшся на дах.

Знову. Певно, в кожного з нас є отакі власні острівці-дахи, де нас терпляче очікує законсервоване у гіркій настоянці часу почуття провини. І кожен з нас приречений вибиратися на свої дахи знову і знову, байдуже, хоче він того чи ні. Вирішують наразі дахи. І якщо раніше ти могла в чомусь невіруюче сумніватися, то тепер (видіння?) ти була несподівано чітко переконана: вони чинять правильно.

Пам’ятаєш, як у «Титаніку»? Якщо ти стрибнеш, то і я стрибну…

Згадай, як ви разом дивились «Титанік». Ти і він. Не Влад. Бо ти зрадила Влада у всіх значеннях цього слова. І коли Джек сказав Роуз оті слова, хлопець, схожий на Джона Траволту, вперше зізнався, що кохає тебе.

Ну й навіщо він те зробив? Жила б собі та й не знала. Тож ти на сто дев’яносто сім хвилин закохалася в Лєо Ді Капріо (саме стільки тривав фільм). І тільки згодом — у чоловіка, який завжди опинявся поруч. Та йому про те знати не треба. В нього, може, ще все життя попереду, і колись він дякуватиме Богу, що не витратив його на скалічену фізично, а ще більше — скалічену душевно дівчину-наркоманку, котра дивовижно вміла нищити все довкола, включно, до речі, з собою. Видіння. І вирішують наразі дахи.

…На твоєму даху порожньо і самотньо. Немає Ловця Снів, тобто Азіата, тобто Ісуса Христа, тобто Влада, який би по-дружньому підштовхнув тебе до краєчку даху. Та зараз тобі це й не треба. Ти підходиш до нього сама. І з полегкістю ступаєш у глибоку, аж чорно-колодязну темряву, густо позасвічувану неоновим плетивом вечірніх вогнів.

Час, сполохано здригнувшись, зупинився навіки.

Твоя квартира дісталася дядькові у засмальцьованих штанях, що стеріг «пирковку». Він, мабуть, і жив у тій халабудці тільки тому, що нещадно економив і збирав гроші на Її Величність Квартиру.

Вічні Стражі Добра (чит. кілька всезнаючих бабусь, що зранку до ночі оберігають честь і гідність під’їзду) скрушно хилитають головами в хустках, про всяк випадок хрестяться: свят, свят, свят. І чим їхній будинок так завинив перед Господом? Замість божевільної дав їм Господь алкаша!..

— Ану постуляйте писки, курви старі! — гримає на них дядько у засмальцьованих штанях. Вічні Стражі Добра схарапуджуються і вслід дядькові летить низка ще добірнішої лайки, мішаної з прокльонами. Подекуди у ній згадується дитячий майданчик… депутати… а також всевидющий Господь Бог.

З такими аргументами не посперечаєшся. Тож новий господар твоєї хати важко підіймається сходами, дістає з кишені заповітні ключі і відчиняє двері.

— А місцинка нічого собі! — вдоволено роззирається, переступивши поріг.

— Здоров, старий пердуне! — про всяк випадок гукає йому з кухні Сашко. Як добре вихований привид, він завжди з усіма вітається, незалежно, бачать його оточуючі чи ні.

— А ти що тут робиш?! — обурено перепитує дядько, по-хазяйськи зайшовши до кухні і озираючи того з ніг до голови.

Сашко саме, донесхочу накатавшись на велосипеді кімнатами, жере пластівці з емальованої миски та запиває усе те відкілясь спиждженою «Фантою» (живе апельсиново). А вздрівши старого, давиться пластівцями, захлинається «Фантою» і падає з велосипеда. Ще один привид-співмешканець?!.

Тієї ж ночі на порожній трамвайній зупинці неподалік центру міста з’явився високий молодий чоловік у чорному вовняному пальті з піднятим коміром. Сипав дрібненький колюче-непривітливий сніг — того року наобіцяли ранню зиму.

Чоловік глянув на годинник. Роззирнувся. Такими зазвичай в американських трилерах бувають наймані убивці чи маніяки. А в нас — інтелектуальна еліта. З повними кишенями таємниць.

До зледенілої трамвайної зупинки неквапливо підповз запізнілий трамвай. Треба ж, а чоловік думав, він ніколи не надійде. Легко скочив на трамвайну підніжку. Зупинився в кінці вагона. З пасажирів — тільки один алкаш, якась тітка та зграйка смішливих школярок, підігрітих, вочевидь, чимось зі слабкоалкогольних напоїв, що не продаються неповнолітнім.

Дрімаючи, алкаш втратив ефемерне відчуття рівноваги, впав і заснув попід сидіннями. Тітка перехрестилася. Серед школярок пробіг ледь схвильований шепіт: той чоловік в кінці салону був дивовижно схожий на молодого Джона Траволту. Він тільки посміхнувся. Певно, йому часто таке казали?

Нарешті старенький трамвай, дзенькнувши, зупинився. Кінцева. З невдоволеним скавулінням двері розповзлися в боки, пускаючи всередину скрижанілі розсіяні табунці снігу. Незабаром Різдво. І чоловік, схожий на молодого Джона Траволту, першим вийшов із вагона. Ступив у спливаюче темрявою нікуди і… наче розчинився в ньому. Виринув вже у непевному світлі ліхтаря біля одного із пошарпаних часом та негодою під’їздів. Піднявся на третій поверх. Подзвонив у двері ліворуч.

Відчиняє Ісус Христос. Якусь хвилину обидва просто дивляться один на одного, ніби вичікують. А потім той, що схожий на Джона Траволту, ледь чутно каже:

— Мене звати Влад.

Ісус Христос пускає його до себе — у свою завалену комп’ютерним залізяччям квартирку на краю світу. І разом вони всідаються дивитись, як у напівтемрявому кутку корчиться від болю, спливає кров’ю Ловець Снів — хворий на бубонну чуму Диявол.

А з іншого кутка блимає єдиним жовтаво-зеленкуватим оком чорний як ніч котяра. Без імені. Він просто кіт. Всім котам кіт. Хоча не виключено, що насправді його звати Влад.

У маленькому будиночку в передмісті з гарно пофарбованим парканом теж дещо сталося. Ксєнії таки вдалося умовити своїх неадекватних донечок (щойно ті вибралися з колонії для неповнолітніх) відпиздити дружину «дєди». Вони, звісно, спочатку неабияк сумнівалися, чи воно їм треба, та коли новоявлена принцеса не дала їм поміряти свою діамантову обручку, без вагань на неї накинулися. Та дещо перестарались. Коли вони зупинилися, принцеса вже не дихала.

Але Вітасик (треба віддати йому належне) взяв усю провину на себе, отримав п’ятнадцять років і потрапив нарешті у свою стихію. А на додаток (і на превелику радість дядьків-міліціонерів) він великодушно приписав собі ще й кілька безнадійно глухих «висяків» та серійних убивств якогось маніяка. Особливо тішились, як уже було зазначено, дядьки-міліціонери: дарунок прийшовся їм якраз під Новий рік — час здавання звітів та відомостей щодо розкриваємості злочинів і отримання премій за героїчну службу країні.

А от маніяк тоді образився і сам здався в міліцію, однак у новорічну ніч ніхто не став з ним розбиратися — назвали «вєліковозрастним дібілом» та «довбаним фантазьором» і дали п’ятнадцять діб за хуліганство. Вітасику ж (з огляду на спектр визнаних маніячних діянь) тепер світило довічне, з чого він був неймовірно щасливий — це ж бо й «авторітєт» на зоні, і до Ксєнії з моджахєдками вертатися не треба.