— Чудово…

Шеф-директор підійшов до директорського стола, провів по ньому пальцем, подивився на палець, похитав головою, і вийнявши з кишені хусточку, витер палець. Він підкликав до себе перекладача.

— Перекладіть їм моє розпорядження… — адмірал прокашлявся і голосно сказав: — Панове! Перше, що мені впало в очі, — це страшенний бруд і безладдя на заводському подвір’ї і в приміщенні дирекції. Ми, німці, не любимо цього найбільше. Наказую насамперед привести до порядку будинок дирекції. Винести сміття, вимити підлогу й вікна, провітрити все приміщення. Завтра вранці я перевірю. Хто з вас відповідатиме за цю роботу?

Хомич вийшов наперед.

— Запишіть його прізвище, — розпорядився шеф-директор і сказав: — Можете йти працювати.

Шрагін разом з усіма попрямував до дверей, але його зупинив перекладач:

— Шеф-директор просить вас залишитись.

— Не топи, служивий, — тихо буркнув Хомич, проходячи повз Шрагіна.

— Значить, ви інженер, — спитав адмірал, уважно дивлячись на Шрагіна ледь примруженими ясно-карими очима.

— Так, інженер-механік.

— А хто ці люди?

— Не знаю.

— Як це так?

Шрагін коротко розказав історію своєї недавньої появи на заводі.

Адмірал Бодеккер вислухав його дуже уважно і навіть, як здалося Шрагіну, підозріло, але коли Шрагін замовк, він сказав:

— Ну що ж, можливо, для вас це й краще. Адже ми тут усі починаємо заново, так що у вас таке ж становище, як у нас. Ваше прізвище?

— Шрагін.

— Шрагін? Чудово. Ну що ж ви скажете мені про завод, пане Шрагін?

— Пустити його буде нелегко, — відповів Шрагін.

— Так, так, я бачив, — зітхнув адмірал. — Яке бузувірство! Зруйнувати завод, закупорити гавань потопленими суднами.

— По-моєму, це зробили військові, — сказав Шрагін.

— Це не війна, а стратегічна істерика! — вигукнув адмірал. — І до того ж цілковите незнання наших можливостей. Згадаєте моє слово, ще в цьому році ми відсвяткуємо тут закладку кораблів. Але чому на території заводу так мало робітників?

— Більшість евакуювалась, їх організовано вивезли на схід.

— А! — поморщився адмірал. — Та ж сама стратегічна істерика! Крім вас, інженери є?

— Я не знаю, — відповів Шрагін.

— Наказую вам, пане Шрагін, протягом доби з’ясувати, скільки залишилось на заводі інженерів. Доповісте мені завтра о дванадцятій нуль-нуль.

— Слухаюсь, — схилив голову Шрагін.

Шрагін вирішив порадитись з Хомичем, де і як шукати інженерів. Він побачив його на площадці головних сходів. Шрагін став поруч з ним і сказав:

— Мені наказано розшукати всіх інженерів, що залишились.

Хомич присвиснув:

— Шукай вітра в полі! А німці що, невже завод пускати збираються?

— Адмірал сказав, що в цьому році закладуть кораблі.

— Сказати все можна.

— Німці можуть.

Хомич здивовано подивився на Шрагіна і раптом голосно закричав комусь униз:

— Ей, не сунь сміття під східці, винеси на вулицю! — і знову повернувся до Шрагіна: — Люблю керівну роботу, яку хоч, аби керівну.

— Ви можете висунутись на доносах, у вас це виходить, — тихо, з викликом сказав Шрагін.

Хомич почекав трохи і потім, наче й не було нічого, вів далі:

— Щодо інженерів, то добре було б, якби коло заводу вивісити ввічливе запрошення: мовляв, приходьте на завод працювати. Але щоб без усякої обіцянки розстрілу, ввічливо, одним словом. Я знаю, дехто залишився.

— Може, ви знаєте кого особисто? — спитав Шрагін.

— Двох знаю, наче й сусіди.

— Зайдіть до них сьогодні, будь ласка… — попросив Шрагін. — Скажіть, щоб прийшли на завод.

— За це можна й по пиці заробити. Скажуть: на кого, гад, працювати кличеш? Як відповісти?

— Треба сказати, що на такому заводі два інженери — це крапля в морі і що їм не доведеться бути морем.

Хомич ледь посміхнувся і, дивлячись на Шрагіна хитрющими очима, сказав:

— Гаразд, з таким формулюванням можна спробувати.

Хтось знизу крикнув:

— Хомич, у водопроводі води нема, чим підлогу мити?

— Коло моря сидиш і води просиш? — крикнув у відповідь Хомич і побіг униз східцями. Шрагін дивився йому вслід і знову думав: що ж це за людина?

Так, відтепер це питання він ставитиме собі під час кожної зустрічі з новою людиною. І що найважче і найнебезпечніше — що на це питання йому необхідно буде самому давати відповідь, од якої залежатиме багато, дуже багато, можливо, навіть його власне життя.

Шрагін ішов з заводу додому. Світило ласкаве південне сонце, вітерець з моря вигравав листям дерев. За побіленими парканами сонно дрімали обтяжені плодами фруктові дерева. Ніщо наче не свідчило про війну, місто виглядало так само, як у мирний час. І вулиці не були безлюдні. Накази окупаційної влади вже виганяли людей з домівок, примушували їх, поборовши страх, іти в справах свого нового життя. Але щось у зовнішньому вигляді вулиці було дивне… Не зразу Шрагін збагнув, що люди ходили поодинці і якось кожен сам по собі. За всю дорогу він тільки раз зустрів двох, які йшли разом. Це були старий із старою. Чоловік дбайливо вів жінку під руку, але й вони не розмовляли і, ніби соромлячись чогось, дивилися собі під ноги. Куди їх гнав наказ, чого?.. Люди наче не бачили й не хотіли бачити нічого, крім клаптика землі під ногами. Зустрічаючись один з одним, вони, мов ті старики, не підводячи очей, прискорювали ходу. А яскрава й добра краса півдня ще дужче підкреслювала цю неприкаяність людей.

Повернувши на свою вулицю, Шрагін мимоволі уповільнив ходу: перед його будинком стояв великий легковий автомобіль — на таких у німецькій армії їздили тільки вищі начальники. Що могло це означати? Якщо автомобіль приїхав по нього, то навіщо було гестапівцям залишати на вулиці, як візитну картку, цю розкішну машину? Можливо, що це зробили навмисно, щоб подивитися, як він, побачивши її, поводитиметься? Але тоді зараз вся вулиця мусить бути під наглядом, а тим часом нічого підозрілого навкруги Шрагін не помічав. Та ні, не такі вже вони генії й чудотворці, щоб розкрити його так швидко: найскоріше от що — справдились побоювання Емми Густавівни, і на її житлоплощу вже зазіхає якесь німецьке начальство.

Шрагін відімкнув своїм ключем парадні двері і спокійно, не поспішаючи ввійшов до будинку. В прихожій висіла генеральська шинеля, а на столику лежали кашкет і жовті замшеві рукавички. З вітальні долинув воркуючий сміх Емми Густавівни і басовитий чоловічий голос. Шрагін тихо пройшов до своєї кімнати і, причинивши двері, ліг на постіль.

Незабаром він почув, що гість чи квартирант пішов. Почекавши трохи, він узяв чайник і попрямував на кухню. І зараз же туди завітала Емма Густавівна. Вона була схвильована, дряблі її щоки пашіли рум’янцем.

— Трапилося неймовірне, Ігоре Миколайовичу! — вигукнула вона, притискаючи руки до грудей. — У мене об’явився родич у Німеччині. І не хто-небудь, а земельний аристократ. Неймовірно, правда? Зараз у мене був генерал Штромм. І уявіть, теж родич: він жонатий на племінниці мого аристократа. Він привіз мені листа — не хочете прочитати? Облиште свій чайник, ходімо до нас, генерал привіз чарівну каву і гідний подиву лікер «Бенедиктин». Я зварю вам каву. Ходімо, ходімо.

У вітальні пахло ніжними парфумами. Вийшовши з своєї кімнати, Ліля сухо привіталась із Шрагіним і сіла на диван. Емма Густавівна брязкала посудом на кухні.

— Як вам сподобався родич? — спитав Шрагін. Ліля підвела брови і зморщила лоба.

— Прочитайте листа, він лежить на столі, — сказала вона.

На голубому шершавому папері було написано старомодною готичною в’яззю, і Шрагін не так легко міг прочитати листа. Він попросив Лілю допомогти йому, вона підійшла і стала поруч нього.

— Я сама без допомоги мами прочитати не могла. І взагалі все це — як марення, — сказала вона, беручи листа. — Ну, це, очевидно, його родовий герб і девіз: «Терпіння і вірність». Давайте я все-таки спробую…

Ось що почув Шрагін: