«Здрастуйте, Емма! Вас повинні звати саме так, бо ваш батько п’ятдесят років тому повідомив мого батька про народження в нього дочки, яку назвали Емма-Розалія, а наші батьки були двоюрідні брати.

Оскільки я не певен, що ви живі, цей лист буде коротким. Він не більше як запит у невідомість. Але як тільки я довідаюсь, що ви ще є на цьому світі, вам доведеться зазнати на собі втомливого багатослів’я старечих листів, тим паче, що мені й писати вже більше нікому.

Як тільки в наших військових зведеннях появилося ваше місто, у мене сяйнула думка. Адже саме це місто згадував у листах ваш батько. Пам’ять мені не зрадила, хоч свій родинний архів я востаннє перегортав років десять тому. І оскільки я зовсім самітній, це відкриття стало моїм ідефіксом. Коли я узнав, що генерал Штромм (він одружений на моїй племінниці) вирушає саме в ваше місто, я написав цього листа. Тепер я з нетерпінням ждатиму звісток. Якщо ви є на цьому світі і прочитаєте мого листа, то прийміть генерала Штромма як рідного. Однак не можу втриматись — між родичами все має бути відвертим — і попереджаю вас, що він надто легковажний добродій, особливо щодо жінок. Він знає, що я пишу вам про це, і сміється. А взагалі він батько вже дорослого сина і, кажуть, здібний адміністратор в новому дусі. На відміну од мене, що зарився в землю, як кріт, він живе в ногу з віком, і вже цей вік подбав, щоб він був на виду. Тепер він покликаний його фюрером наводити порядок на завойованих землях. Від мене він має наказ потурбуватися про вас, як належить доброзвичайному німецькому родичеві. Весь у чеканні Вільгельм фон Аммельштейн».

Ліля кинула листа на стіл.

— Ну, що ви скажете? — спитала вона. — А я вам зразу скажу, що в листі мене влаштовує тільки один вираз — «покликаний його фюрером», — вона підкреслила займенник «його».

Шрагін також відзначив про себе цей вираз, і зараз йому сподобалось, що Ліля теж звернула на нього увагу.

До вітальні з кофейником у руках зайшла Емма Густавівна.

— Ви прочитали листа?

— Ліля прочитала його вголос, — відповів їй Шрагін.

— Боже, яка ідилія! Мої діти разом читають листа свого далекого родича, — вона голосно розсміялась і почала наливати каву.

— Я мушу попередити вас, — раптом різко сказала Ліля, звертаючись до Шрагіна. — Мама заявила генералові нібито ви… мій чоловік.

— Так, так, я дозволила собі це, — анітрохи не збентежилась Емма Густавівна. — І я впевнена, Ігор Миколайович мене зрозуміє. Уявіть, цей генерал раптом запитує: «Ви тут живете вдвох?» Я зрозуміла, що він напрошується в мешканці. Потім так дивився на Лілі. І я згадала характеристику, яку дав йому Вільгельм. Вирішивши припинити все це, я сказала йому: в Лілі є чоловік, він живе разом з нами. І нічого страшного не вийшло, а він принаймні не заговорював більше про житло. Ігоре Миколайовичу, не дивіться на мене так іронічно. Ми ж з вами говорили про це.

— Звичайно, краще без нових квартирантів, — сказав Шрагін.

— Ну, бач, Лілі? Ігор Миколайович ставиться до цього тверезо і спокійно. І тобі теж треба вчитися пристосовуватися до обстановки.

Ліля дивилася на матір холодно і презирливо.

— Я збожеволію, слово честі, — тихо мовила вона.

Шрагін як тільки міг природно розсміявся.

— Залишається тільки припустити, що ви розраховуєте потай вискочити заміж за якого-небудь німецького генерала і тому хочете зоставатися вільною навіть від фіктивних зобов’язань.

— Вам не личить казати дурниці, — спокійно відпарирувала Ліля.

— Тоді, Ліля, скажіть прямо, що ви пропонуєте або що збираєтеся робити? — вже серйозно спитав Шрагін.

— З того моменту, коли я проявила ганебну малодушність, погодилася з мамою і залишилась тут, я вже не маю права розраховувати на щось хороше, — відрубуючи кожне слово, відповіла Ліля.

— У місті лишились не одна ви. Якщо ви думаєте, що всі залишились, проявивши малодушність або з підлими задумами, ви небезпечно помиляєтесь, — сказав Шрагін, дивлячись в люті й холодні очі дівчини.

— От, от! — зраділа Емма Густавівна. — Я кажу їй те ж саме!

Ліля мовчала, але Шрагін читав у її погляді безмовне запитання: «А чому залишилися ви?» І він подумав, що колись на це запитання він відповість правду. Колись, але не зараз. І не всю правду. А тепер її треба заспокоїти, подати хоча б маленьку надію.

— Я, як ви знаєте, ходжу на завод, — сказав Шрагін. — Але завод паралізовано, і це надовго. Знаючи це, я спокійний. І якщо ви внутрішньо будете впевнені, що ні в яку підлу змову з совістю не вступите, ви теж будете спокійні. Ця якість в наших умовах — зброя. А істерика — не що інше, як початок поразки. Подумайте про це, Лілю, і ви побачите, що я не такий вже й неправий.

Шрагін ввічливо побажав жінкам на добраніч і пішов у свою кімнату.

Перша зустріч Шрагіна з Григоренком відбулася в неділю на бульварчику біля пристані. Відповідно до схеми зв’язку, що вступила в дію, їхню зустріч охороняв Федорчук. Він обрав спостережний пост з боку міста, і Шрагін весь час бачив його.

Шрагін і Григоренко сиділи на лавці, поклавши між собою на газету хліб і помідори, — просто влаштувалися два приятелі попоїсти і відпочити в затінку.

— Найміцніше почуває себе Федорчук, — говорив Григоренко тихим, приглушеним голосом. — По-моєму, дуже у нього вдало з молодичкою вийшло…

— Уникайте давати свої оцінки. Тільки факти, і якомога коротше, — перебив його Шрагін.

Григоренко образився, замовк. Потім вів далі уривистими фразами. З його розповіді Шрагін з’ясував, що всі товариші — один гірше, інший краще — закріпились. Проте лишалося тривожним становище з роботою. Всі запитували, чи варто просити роботу через біржу праці. Димко звідкілясь довідався, ніби всіх, хто молодший, біржа заносить в окремий список на відправлення в Німеччину.

— Звідкіля він це знає? — спитав Шрагін.

Григоренко усміхнувся:

— Знову ж таки дівка одна є, на біржі працює. Димко з нею познайомився у Федорчука.

— Федорчук цю дівчину теж знає? — спитав Шрагін.

— Краще її знає Федорчукова… ну, як її… ну, наречена, чи що, не знаю.

— Яке у Федорчука враження про неї?

— Я не питав.

— Даремно.

— Мені ж про неї не Федорчук сказав, а Димко.

— Що він сказав?

— Та він наче пожартував, спитав: чи не варто йому, як Федорчукові, бойову подругу завести?.. І розповів про цю саму… ну, дівчину.

— Що він розповів про неї?

— Сказав, що з виду вона гарна, — трохи усміхаючись, відповів Григоренко. — Сказав, весела, їй усе байдуже.

— Ви в нього нічого не запитували?

— Ні.

— Передайте Димкові мій наказ: познайомитися з нею ближче, все про неї з’ясувати — з якої родини, чому залишилась, що думає. У середу ввечері ми знову зустрінемось за розкладом. До речі, як у вас з роботою? — спитав Шрагін.

— Думаю поки що обійтись. Сім’я, в якій я живу, забезпечена — кустарі, одним словом. Хазяїн ходив у міський магістрат, зареєстрував там свою сім’ю і мене теж, сказав, що я його робітник, і ніяких запитань з цього приводу не було.

— Обережніше, Григоренко, як тільки помітите найменше ускладнення, — негайно влаштовуйтесь.

— Я весь час напоготові, Ігоре Миколайовичу.

— Надіюсь на це. Ну, пора прощатись. До побачення. Шрагін дивився йому вслід, і на душі було неспокійно.

Він думав про те, що його бойові товариші вміння і досвід набуватимуть тільки тепер, коли боротьба вже почалась. А наука ця непроста: найменша помилка коштуватиме життя. Оцей же Григоренко. Зараз він наче не боїться, але він і не розуміє, що в їхньому становищі обережність — це зовсім не боягузтво. Його доведеться вчити ще й діловитості і навіть умінню говорити коротко і точно висловлювати свої думки — для зв’язківця це дуже важливо… «Ну що ж, вчитимемося всі разом», — подумав Шрагін, встав з лавки і кружною дорогою попрямував додому. Деякий час Федорчук віддалеки супроводжував його, перевіряючи, чи ніхто не стежить.