— Добрий вечір, панове. — Шрагін зробив загальний уклін і, підійшовши до Емми Густавівни, низько схилився до її руки.

— Сідайте на диванчик до Лілі, — млосно сказала вона.

Коньячна пляшка була вже порожня, генерал Штромм розливав у бокали німецьке вино, яке приніс.

— Як можна, пане І-гор, не поспішати додому до такої чарівної дружини? — спитав генерал.

Шрагін люб’язно усміхнувся генералу і звернувся до Бодеккера:

— Я шукав одного інженера нашого заводу. Мені сказали, що він лишився в місті, але де живе, з’ясувати не пощастило.

— Навіщо вам займатися цим? — загримів генерал Штромм. — Хай адмірал подзвонить коменданту міста, і завтра ж вашого інженера доставлять на завод. І взагалі — до дідька справи! Цей бокал золотого, як сонце, німецького вина я хочу випити за повітря нашого міста, за повітря, яке в ці дні стало чистішим.

Генерал випив вино і, поставивши на стіл бокал, побачив, що більше ніхто з тих, що сиділи за столом, своє вино навіть не пригубили.

— Панове, в чім річ? Мій тост вам не до душі? Може, у вас серед родичів є єврейські хвости, хо-хо-хо!

Всі мовчали. І тоді Емма Густавівна, не стільки розуміючи, скільки відчуваючи виниклу за столом напруженість, на правах хазяйки вирішила виправити становище.

— Ну навіщо такі незрозумілі тости? — проспівала вона своїм воркуючим голосом. — І взагалі, навіщо за столом політика і всяке таке?..

— Незрозумілі тости? — здивувався генерал Штромм, оглядаючи всіх, хто сидів за столом.

— Я б сказав — не зовсім зрозумілі, — зауважив Бодеккер.

— І вам, адмірале? — ще дужче здивувався Штромм. — Тільки суто з ввічливості в присутності милих дам я не хотів вдаватися в подробиці, але я просто змушений це зробити. У місті проводиться ліквідація євреїв, от і все.

Очі в Емми Густавівни округлилися.

— Що значить… ліквідація?

— Гнедіге фрау, ради бога… — генерал Штромм притиснув руки до грудей. — Не вимагайте від мене дальших подробиць.

— Ви маєте на увазі їх виселення? — спитав Бодеккер.

Шрагіну здалося, що насправді адмірал чудово знав, про що говорить генерал, але провокував його сказати все до кінця.

Штромм сплеснув руками:

— О, боже, куди я потрапив! У товариство наївних сліпців! Може, ви мене розігруєте? — Він подивився на Бодеккера і, починаючи сердитись, сказав: — Так, адмірале, виселення, або, точніше, переселення до прабатьків. — Він повернувся до Емми Густавівни. — Пробачте, мадам.

За столом запанувала ще напруженіша мовчанка. Шрагіна дуже непокоїла Ліля, вона дивилася на генерала з відвертою огидою. Шрагін непомітно для інших під столом міцно стиснув руку Лілі і сказав спокійно:

— По-моєму, все настільки ясно, що можна перейти до іншої теми.

— Браво, пане І-гор! — гаркнув генерал і налив собі вина. — От чортяка мій шофер, казав же йому взяти вина більше.

— Я можу запропонувати наше, кримське, — поквапно промовила Емма Густавівна.

Шрагін відчував, як тремтіла в його руці холодна рука Лілі.

— Ви погано себе почуваєте? — тихо спитав він.

Ліля кивнула.

— Тоді навіщо ви тут сидите? Ідіть і лягайте в постіль, на вас ніхто не образиться. Правда, панове?

— Право засмутитись ми все-таки за собою залишимо, — прогудів генерал, окидаючи поглядом тонку постать Лілі.

— Справді, мене чогось морозить, — сказала вона.

Шрагін допоміг їй встати і повів у спальню. Коли вони ввійшли туди, Ліля вирвала у Шрагіна свою руку.

— Ви чули, що він сказав?

— Він говорив правду.

— Вони їх убивають?

— Так.

— І ви спокійні?

— Я змушений бути спокійним, і я дуже боявся, що у вас щось вирветься.

— Вони ж убивці! — здавленим голосом крикнула Ліля.

Шрагін схопив її за плече і, притиснувши до себе, прикрив її уста рукою.

— Ви що, хочете, щоб вони знищили всіх нас?

Шрагін підвів дівчину до ліжка і вони сіли поряд. Ліля тупо дивилася прямо перед собою.

З вітальні долинав розкотистий генеральський регіт.

— Ігоре Миколайовичу, давайте вночі втечемо звідси, — прошепотіла Ліля, впритул наблизивши своє обличчя до обличчя Шрагіна. — Я не можу, не можу…

— Це неможливо, Ліля. Ми повинні залишитися тут, хоча б для того, щоб знати про всі їхні злочини і про те, хто їх учиняв.

— Дивитись і не діяти — це ж злочин, — сказала Ліля. — О господи, у мене є шкільна подруга… Рая… Невже і її?.. Позавчора я бачила її.

— Не діяти ми не будемо.

— Ви просто втішаєте мене, думаєте, що я остання дурепа.

Шрагін взяв Лілю за плечі.

— Ні, Лілю, я поганий утішитель. Мене самого тіпає від люті. Але не треба квапити події, це небезпечно, дуже небезпечно. І якщо ви будете мене слухатись і вірити мені, ви скоро переконаєтесь, що я вас не обманюю.

— Я збожеволію, я можу зрадити себе, — тихо промовила Ліля. — Що ж мені робити, що?

— Для початку уважно слухати й запам’ятовувати все, що вони кажуть. Тільки одна сьогоднішня розмова багато чого варта. Настане час, і ми нагадаємо генералу Штромму цей вечір.

— Коли б ви знали, як мені хочеться повірити вам! — тихо вигукнула Ліля. — Адже це єдине, що дало б мені право жити.

— Прошу вас, повірте мені. І од вас поки що вимагається не так уже й багато: не зірватись по-дурному і, нарешті… слухатись мене і вірити мені, — сказав Шрагін, взявши її руки в свої. — А тепер лягайте і постарайтеся заснути, нам з вами треба бути в формі, незважаючи ні на що. На добраніч.

Коли Шрагін увійшов до вітальні, адмірал Бодеккер уже прощався.

— Я страшенно втомився. — Він подивився на годинник і звернувся до Емми Густавівни: — Хочу подякувати вам за чудовий вечір і відкланятись, залишивши за собою право не забувати до вас дорогу.

Адмірал поцілував руку хазяйці, кивнув генералу Штромму і попрямував у прихожу. Шрагін пішов його проводжати, допоміг йому надіти пальто.

— Я вас вчасно не попередив, що Штуцер — йолоп, і за це він серйозно поплатився, — сказав адмірал, нервово натягуючи на руку лайкову рукавичку. — Вони трохи відкрили кінгстон і потім, звичайно, не змогли його закрити. Кран потонув… Ви щось вирішили з приводу моєї пропозиції? — спитав він без паузи.

— У мене тільки один сумнів, — відповів Шрагін. — Я не хотів би часто виїздити з міста. Все-таки сім’я…

— Познайомившись з вашою милою дружиною, я розумію вас, — усміхнувся Бодеккер. — Обіцяю, що вам не доведеться часто їздити.

— Тоді я згодний, — відповів Шрагін.

Осінній ранок був по-південному ніжний і ясний. На аеродромі поблизу міста невелика група людей ждала прибуття рейхсміністра Генріха Гіммлера. Сонце, що тільки-но випливло над землею, світило в спини тим, хто зустрічав, і їх надмірно довгі тіні тягнулися зеленим полем на захід, туди, де мав показатись літак.

Найдовшою була тінь командуючого вісімнадцятою армією генерала фон Шобера. За ним ходило прізвисько Довга Берта. Серед тих, що зустрічали, він був найвищий і за чином. Чорний плащ балахоном висів на його кощавій постаті, із застебнутого коміра кітеля стирчала тонка довга шия, увінчана маленькою головою, що потонула в кашкеті з довгим, як дзьоб, чорним козирком. Він стояв трохи осторонь від усіх і помітно нервував: надто часто поглядав на годинник, переступав з ноги на ногу, тривожно про щось задумувався. Всі інші, хто зустрічав, групувалися навколо коменданта міста полковника Гофмана — коротконогого здоров’яка з плоским обличчям. Він був схожий на боксера, що натягнув на себе військову форму. Тут був і шеф місцевої СД, обер-штурмбанфюрер доктор Шпан, старший слідчий Релінк, начальник поліції СД штурмбанфюрер Цах, генерал Штромм. Вони стояли щільною групою і поводилися один з одним так, наче всі були рівня за званнями й чинами. Їх рівняла і об’єднувала належність до тієї особливої касти військових, у чиїх званнях були дві магічні літери «СД». І це їхнім міністром був Гіммлер, якого вони тепер чекали. Всі знали, чому нервує генерал фон Шобер, і розуміюче поглядали на нього. Вони знали, що доля командуючого армією вирішена, саме вони постаралися створити в Берліні думку, що генерал недостатньо рішучий в проведенні особливих заходів по впровадженню «нового порядку» на зайнятих територіях. Генерал дозволив собі, і не один раз, відмовити в допомозі ейнзатц-групі «Д»[2], у якої часто не вистачало сил оперативно проводити «ефективний» терор проти місцевого населення. Сьогодні вони вже розраховували узнати, хто буде замість Шобера. Про те, що над ним нависли хмари, генералу фон Шоберу повідомили його друзі з Берліна, і він чудово знав, що це діло рук тих, хто стояв поряд з ним на аеродромі, і пригадував тепер усі сутички, що сталися між ним і цими людьми. Але ж, як на зло, вони щоразу вимагали в нього транспорт і людей, коли на фронті складалася напружена ситуація, і йому дорогий був кожен солдат, кожна машина. Він сам розумів, що в них теж важливі і вкрай необхідні обов’язки, та тільки вважав, що своєю головою відповідає перед фюрером насамперед за хід наступу, і тому сподівався, що в майбутньому, коли оцінюватимуть його дії за найвищим рахунком війни, всі ці сутички не варті будуть і ламаного гроша і на них ніхто не зверне уваги…