Релінк взяв Цаха під руку, вони трохи одійшли від групи і стали походжати по зеленому полю.

— Як іде номер один? — спитав Релінк.

— Половина — там, — Цах підвів очі до неба і говорив далі: — Все пройшло досить гладко, ніяких ексцесів не було, але згодом почалися недобрі розмови серед моїх солдатів. Мені здається, це природна реакція після такого заходу.

— Природна? — здивувався Релінк.

— Авжеж. По-перше, безпосередньо вели розстріл дуже мало людей, це затягнуло процедуру. Виникли розмови, чому нам не додали роту солдатів. — Цах помовчав і вів далі: — Багатьох обурює залучення до операції цивільних, яких ми примусили закопувати трупи. Мої люди питають, чи не занадто багато цивільних свідків.

— Цивільних можна після акції відправити туди ж, — сказав Релінк.

— Я думав про це, — відізвався Цах.

— Чого ж думати, треба робити. Адже йдеться про якихось двадцять чоловік.

— Майже п’ятдесят.

— Хіба не все одно: двадцять, п’ятдесят… А щодо балачок серед ваших людей, то вживіть проти цього найрішучіших заходів. Віддайте одного базіку під суд.

— І без того в мене мало людей.

— Поповнення ви матимете. Будемо просити про це рейхсміністра. І якщо новим командуючим армії буде, як передбачається, Манштейн, то він зробить для нас усе, що ми попросимо. Більше рішучості, Цах…

Над обрієм показався літак, і вони поспішили приєднатися до зустрічаючих.

Над аеродромом на невеликій висоті з диким ревінням промчали винищувачі супроводження, й одразу ж зробив посадку літак рейхсміністра. Трапом збіг на землю ад’ютант, він витягнувся в струнку і дивився на відчинені двері. У чорній утробі літака блиснуло пенсне, і в дверному прорізі появився Гіммлер. Він був у чорному шкіряному пальті, у високих лакованих чоботях. Його маленька куляста голова із скошеним підборіддям тонула в кашкеті з високим денцем, у тіні козирка, за скельцями пенсне очей не було видно. За кілька кроків від тих, що зустрічали, міністр зупинився і викинув уперед правицю. Але традиційного «Хайль Гітлер!» він не промовив, це безладно зробили всі, хто зустрічав. Гіммлер подав руку тільки генералу фон Шоберу, що викликало у зустрічаючих здивування, а сам генерал розгубився.

Трохи позаду міністра тримався Отто Олендорф, що прилетів разом з ним. Всі, хто зустрічав, знали, що це дуже близька міністрові людина, але що прибув Олендорф сюди як командир ейнзатцгрупи «Д», доданої південному угрупуванню військ, і начальник третього відділу головного управління СД, невідомо було нікому.

Гіммлер поїхав з аеродрома в закритому «оппель-адміралі» коменданта міста Гофмана. Коли машина зникла за будинками, Олендорф привітався за руку з усіма, а Релінка дружньо поплескав по плечу. Вони були давніми знайомими ще до Франції, і це знали всі присутні, крім генерала фон Шобера, який і далі самотньо стояв віддалік в розгубленій задумі.

Гіммлер зайняв відведений йому особняк, у якому до війни був дитячий садок. Побачивши у дворі купу маленьких стільчиків, рейхсміністр спромігся на дотеп:

— Очевидно, до мене тут жили більшовицькі карлики.

Олендорф зупинився у Релінка. Під час сніданку Релінк розказав йому про найважливіші справи: про акцію проти євреїв, до слова — про сьогоднішню скаргу Цаха, про своє побачення з лідером місцевих українських націоналістів Савченком і, нарешті, про план операції проти залишеного в місті комуністичного підпілля. Вислухавши його, Олендорф у добре знайомій Релінку телеграфній манері сказав:

— Перше — не взято потрібний темп. Друге — діяти рішучіше. Савченко — черв’як. Їхній лідер номер два Мельник — наш агент. Бандера теж у нас в’ кишені. Беріть у Савченка дані про підпілля і завдавайте удару. Якщо з трьох знищених тільки один справжній підпільник — і то добре. Цах скаржиться не перший, за його скаргами — страх, а за ними — невіра в перемогу. Розумієте?

— Я теж подумав про це, — сказав Релінк.

— Єврейська проблема викликає судороги навіть у великих сановників,’яких не зрівняти з Цахом. Безжально придушуйте всяке хитання в цьому питанні. Якщо Цах не припинить скаржитися — на фронт. Ми знайдемо рішучих людей…

На другу годину дня в особняк, відведений Гіммлеру, з’їхались Олендорф, генерал Штромм, Шпан, Релінк, Цах і комендант міста полковник Гофман.

Рівно о другій годині ад’ютант Гіммлера попросив генерала Штромма зайти до міністра. Це нікого не здивувало і не образило. В системі СС уже давно існував інститут генералів без посади. А втім, генералів було тільки п’ять чи шість, значно більше було полковників, звідси і прізвисько «гафеноберст» — полковник, що видивляється. Всі ці безпосадні генерали і полковники перебували в розпорядженні вищого керівництва, яке посилало їх для додаткового контролю над своїми ж людьми. Таким генералом без посади був і Штромм, тож не було нічого дивного в тому, що Гіммлер захотів говорити насамперед з ним. Релінка це анітрохи не хвилювало, він уже встиг переконатись, що генерал Штромм нерозумний, лінивий і дуже любить життя з комфортом. Берлінські друзі завчасно попередили про ці риси генерала, і Релінк сам потурбувався про створення для генерала жаданого комфорту і про доставку йому партії картин з місцевого музею.

Коротка розмова Гіммлера з генералом підтвердила розрахунки Релінка. Не минуло й десяти хвилин, як у кімнату рейхсміністра запросили всіх. Коли вони входили, генерал Штромм намагався сказати міністрові щось іще, але той зупинив його зневажливим жестом.

Почекавши, поки всі розсілись, Гіммлер вийшов із-за стола, мовчки пройшов до дверей і назад, мигцем поглядаючи на присутніх. Потім сів за стіл, схрестив ноги під кріслом і промовив:

— Фюрер задоволений своїми солдатами і генералами. Це природно. Їхній подвиг нечуваний в історії, бо вони беззастережно виконують плани свого фюрера. Непогано виконуємо свої обов’язки і ми. Але я прилетів сюди не для того, щоб сказати вам про нагороди. Навпаки… — Гіммлер зробив велику паузу, під час якої ретельно протирав скельця пенсне кусочком замші, і, нарешті, вів далі: — Повільність і нерішучість, характерні для вашої діяльності тут, я пояснюю тільки тим, що ви не розумієте особливого значення довіреного вам плацдарму. Вважаю своїм обов’язком пояснити вам це. У величезних розмірах цієї країни ви, сподіваюсь, переконалися самі. Наші солдати у важких боях успішно освоюють ці простори, їхній тил — сама Німеччина, і солдатові не потрібно з тривогою озиратися. Попереду — ворог, і що з ним треба робити — солдат чудово знає. Лишаються фланги. На півночі цей фланг надійно прикриває наш доблесний флот і авіація. Найскладніший фланг — тут, на півдні. Це Туреччина, якій ніколи не можна вірити до кінця; це Іран, запроданий на пні англійцям, але вкрай необхідний нам, як ворота для дальшого устремління в глиб континенту; це Афганістан, це, нарешті, Китай. От що таке ваш південь і ваші справи тут. Тепер, я сподіваюсь, ви розумієте, що означає для нас встановлення зразкового порядку на всій цій південній смузі.

Потім Гіммлер попросив усіх висловити свої претензії до керівництва.

— Не соромтесь, будь ласка, — сказав він, посміхаючись якоюсь бездумною, наче видавленою ротом усмішкою; неживі очі, збільшені сильними скельцями, здавалось, займали половину його дрібного обличчя. Слова ніхто не попросив, і він вів далі: — Прошу говорити сміливо. Адже не тільки ви не розумієте особливого значення півдня, через це доводиться міняти навіть командуючого армією. Викладайте ваші претензії, вимоги, я завчасно передам їх новому командуючому фон Манштейну…

Претензій і вимог не надійшло. Релінк, як і всі, відчув, що це небезпечно, тим більше, що він пам’ятав свою недавню розмову з Олендорфом.

Вернувшись до себе, він негайно наказав розшукати і сьогодні ж доставить до нього місцевого лідера українських націоналістів Савченка. Водночас він спеціальним наказом створив оперативну групу по боротьбі з комуністичним підпіллям.

Не минуло й години, як Савченка привели в кабінет.

— Прошу пробачити за терміновість запрошення, — недбало сказав йому Релінк.